Іван ЮЩУК,
професор, заслужений діяч науки і техніки України
Коли 1847 року царські жандарми заарештували Тараса Шевченка на дніпровській переправі і, як особливо небезпечного злочинця, притьма відправили до Петербурга в одиночну камеру “Третього відділу”, він не переймався власною долею і не каявся. Він переживав за долю України.
Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні, —
заявляв поет. Та не однаково було йому,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Це Тарас Шевченко написав за тюремними ґратами і там же в думках заклика́в своїх побратимів, друзів, земляків не згинатися перед поневолювачами, не сподіватися милості від царських сатрапів, а думати, дбати про долю поневоленого рідного люду:
Свою Україну любіть,
Любіть її… Во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
І це були не пишномовні слова. Ще з більшою силою й переконливістю про свою синівську любов до України поет заявив уже на засланні, в Орській кріпості:
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю.
Справді, “караюсь, мучуся… але не каюсь!..”
Раніше, ще на волі, в листопа́ді 1844 року, Тарас Шевченко з гіркотою писав своєму другові Якову Кухаренкові про враження від першої подорожі в Україну після чотирнадцятирічної розлуки: “Був я уторік на Україні — був у Межигірського Спаса. І на Хортиці, скрізь був і все плакав, сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями…”
В Україні зухвало порядкують зайди, брутально попихають нащадків колись гордих волелюбних козаків. Плодяться перевертні, які допомагають колонізаторам “з матері полатану сорочку знімати”.
Заснула Вкраїна,
Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла,
В калюжі, в болоті серце прогноїла
І в дупло холодне гадюк напустила.
Чи не про сучасну Україну говорить Тарас Шевченко?
Тоді ж він написав знамениту “Розриту могилу”, у якій болісно запитував: “Світе тихий, краю милий, Моя Україно! За що тебе сплюндровано, За що, мамо, гинеш?” Чи вже довіку Україні судилося бути зневаженою? Чи мають її діти завжди бути рабами чужоземних поневолювачів, шукати щастя по світах, скніти “на чужій роботі”? Степи ж розпродані, роздаровані ненаситним чужинцям. “Байстрюки Єкатерини сараною сіли” на українській землі. “Мов та галич, вкрили Україну та й клюють єлико мога”.
А ти пишалася колись
В добрі і розкоші! Вкраїно! —
з невимовним болем скаже пізніше Тарас Шевченко. Бо тільки власна держава може забезпечити добробут народу й врятувати його від вигублення: “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”.
Тарас Шевченко в передмові до невиданого “Кобзаря” 1847 року чітко заявив: “А на москалів не вважайте… У них народ і слово, і в нас народ і слово”. Ми два різні народи, і кожний має право на своє окреме існування.
Одним із перших слідчих запитань до Шевченка у “Третьому відділі” й було, чи, складаючи свої вірші, він не надіявся “приготувати цим повстання в Україні”. Керівник “Третього відділу” Л. В. Дубельт справедливо зазначав, що Шевченко “хоче збудити ненависть до панування росіян і, згадуючи давню свободу, подвиги і славу, закидає сучасному поколінню байдужість”.
Член Кирило-Мефодіївського товариства Юрій Андрузький небезпідставно свідчив у “Третьому відділі”, що Шевченко був “непоміркованим представником української партії, яка мала на меті побудувати Гетьма́нщину, якщо можна — окремо, якщо ні — то в Слов’янщині”. Мав рацію шеф жандармів О. Ф. Орлов, коли у слідчому висновку записав про Тараса Шевченка: “Вірші його подвійно шкідливі й небезпечні. З улюбленими віршами на Україні могли посіятися і згодом закоренитися думки про вигадане блаженство часів Гетьманщини, про те, що буде щастям повернути ті часи, і про можливість існування України як окремої держави”.
Шевченків заклик у “Заповіті” порвати кайдани, без сумніву, був закликом до звільнення України від її колоніального поневолення Росією. А сім’я велика, вольна, нова — не що інше як незалежна українська держава.
Якою Тарас Шевченко бачив цю державу? Про його погляди на українську майбутність свідчить спогад товариша по засланню, польського історика Броніслава Залеського про невдале клопотання Шевченкових друзів перед оренбурзьким генерал-губернатором В. О. Перовським: “Коли клопоталися за Шевченка перед Перовським, той оповів анекдот, що Шевченко, будучи в Києві професором малярства, одягався в свитку і заходив до корче́м, де збирався народ, — а мав звичайно повні кишені пшениці. Впровадивши своїх слухачів у добрий гумор розмовою та піснями, виймав зернятко і, поклавши його на стіл, питав, що б це могло означати? По хвилі відповідав сам, що воно означає царя. Далі довкола нього клав ряд подібних зерен і називав їх міністрами, генералами, губернаторами. Дальший круг творили нижчі урядники, ще дальше містилися поміщики, так звані пани. Уклавши це все, казав мужикам добре придивитися до тих зе́рнят, а потім добував з кишені цілу жменю пшениці й засипав нею всі викладені кола, додаючи: “А це мужики, себто ми. Знайдіть тепер царя, і генерала, і губернатора, і пана”. І це, звичайно, не вигадка. Пізніше, вже після заслання, поет вигукне:
О люди! люди небораки!
Нащо здалися вам царі?
Нащо здалися вам псарі?
Ви ж таки люди, не собаки!
Взірцем державного облаштування для Тараса Шевченка була, безперечно, Запорізька Січ, про демократичні порядки в якій він добре знав із розповідей свого діда Івана та його друзів. “Спасибі, дідусю, що ти заховав В своїй голові столітній ту славу козачу”, — скаже він у поемі “Гайдамаки”. На Запорізькій Січі старшина, як відомо, маючи великі права, водночас була підпорядкована козацькій громаді, яка всі важливі справи вирішувала на січових радах, зокрема там обирала й скидала старшину.
У програмному документі Кирило-Мефодіївського товариства “Книги буття українського народу”, у складанні якого брав участь і Тарас Шевченко, було записано: “І день одо дня росло, умножалося козацтво, і незабаром були б на Україні усі козаки, усі вільні та рівні, і не мала б Україна над собою ні царя, ні пана, опріч Бога єдиного”.
Для Тараса Шевченка були неприйнятні неситі самодержці-царі з їхніми такими ж неситими вельможами, панами, які тільки й гребли під себе все, що запопали.
Готический с часами дом;
Село обідране кругом;
І шапочку мужик знімає,
Як флаг побачить. Значить, пан
У себе з причетом гуляють.
Колись це були пани, поміщики, царські чиновники. Тепер вони по-іншому називаються: олігархи, міністри, народні депутати, корупціонери, більшість з яких слід би називати просто й зрозуміло — “п’явками народними”, за Шевченком. Бо ж де в них раптом узялися оті багатомільйонні й мільярдні статки й непомірні розкоші на тлі українського зубожіння, якщо вони не вкрадені в людей? Скільки їх, неситих, товпиться, щоб то ближче стати коло корита й увірвати більший шматок з народного добра. “Їх безчестіє, і зрада, І криводушіє огнем, Кровавим, пламенним мечем Нарізані на людських душах”.
Не про таку Україну Тарас Шевченко мріяв, і не заради такої України він зрікався власних вигод, життя своє поклав. А міг би жити в розкошах, якби співав “про Матрьошу, Про Парашу, радость нашу, Султан, паркет, шпори”. Але він змагався за те, щоб його рідна Україна, ота сплюндрована дебрь-пустиня, таки ожила, піднялася —
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі.
А таки будуть, якщо можновладці нарешті отямляться від своєї зажерливості або якщо ми, українці, зрозуміємо, що наша доля залежить від нас самих.
