Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Тарас Шевченко познайомився з Варварою Рєпніною в липні 1843 року в маєтку Рєпніних в Яготині. Тут у листопаді він написав і присвятив княгині поему “Тризна”.
Іван Дзюба зазначає, що історія стосунків Тараса Шевченка та Варвари Рєпніної сповнена зворушливого взаєморозуміння двох вразливих гуманних душ і водночас драматичних колізій, спричинених їхнім неоднаковим соціальним становищем, життєвим досвідом та особистою вдачею. Рєпніна розуміла душевні муки поета, котрий боляче сприймав приниження тих, які були, як і він донедавна, кріпаками.
Втім, на мій погляд, одразу було видно, що їм не судилося стати ближчими, а яготинський спалах стосунків княжни й поета з часом пригаснув…
Принаймні в березні 1858 року, коли вони востаннє бачилися в Москві, повна байдужість до давнього знайомого охопила княжну, і вони розійшлися чужими. В поетовому Щоденнику з’явився іронічно-гіркий запис: “Она счастливо переменилась, потолстела и как будто помолодела. И вдарилася в ханжество, чего я прежде не замечал. Не встретила ли она в Москве хорошего исповедника?”
…Сном лукавим розійшлось,
Слізьми-водою розлилось
Колишнєє святеє диво!
Лише через чверть століття в листі до Федора Лазаревського Рєпніна зізналася: “По возвращении из ссылки я его (Шевченко) видела два раза, и он на меня сделал грустное впечатление; я виню себя, что не переписывалась с ним, когда он был в Петербурге”. 1887 року знову підтвердила в журналі “Русский архив” (№ 6): “Я видела Шевченка два раза в проезде его через Москву в Петербург и, к сожалению моему, переписка наша не возобновилась”. Напевне, змучений засланням і хворобою бородатий поет видався їй тільки “совершенной изнанкой бывшего Шевченка”, як сам він висловився в листопаді 1849 року в листі до княжни…
До цих давно і загальновідомих свідчень хочу додати нові архівні документи з Відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Вони пов’язані зі спробами Михайла Чалого під час підготовки біографії Шевченка та й після виходу його книжки “Жизнь и произведения Тараса Шевченко” (1882) дізнатися якомога більше про Кобзаря від Варвари Рєпніної. Чалий навіть склав для неї питальник, на який княжна відповіла далеко не повністю, вкрай скупо та сухо. Скажімо, Чалий запитував, із ким встиг познайомитися Шевченко до від’їзду в Петербург, а Рєпніна коротко написала: “Совершенно не знаю”. Ще питання: “Зачем он уезжал в Петербург?” — “Не знаю”. Або:
“…Кто такой господин пригласивший Тараса на обед и не сей ли господин донес на него?” — “Не знаю”. Чалий запитував, хто така генеральша, на балу в якої Шевченко танцював з нею українську “метелицю”. Певно, Рєпніна не могла не знати, що йдеться про вже згадану Тетяну Волховську, але відповіла: “Неизвестно”. Втім, уже в наступному питанні про те, хто володів Мойсівкою, чітко вказала: “Татьяна Густафовна Вольховская”. Було й таке питання: “Кто из знакомых Тарасу Григорьевичу помещиков отличался особенно дурным обращением с крестьянами?” Рєпніна відповіла: “Не знаю”.
Так само стриманою й лапідарною була Рєпніна й у невеличких спогадах про Шевченка, опублікованих в “Русском Архиве” (1887, № 6).
Але, але… В 1881—1883 роках Рєпніна написала з Москви кілька теплих, доброзичливих листів Чалому про Шевченка. Скажімо, 10 січня 1881 року:
“Милостивый государь
Многоуважаемый Михаил Корнеевич
В память Шевченки протягиваю вам руку — но увы, не руку помощи, потому что не имею ни одного письма его у себя. Когда он был арестован… в 1847 году на берегу его любимого Днепра, мне дали знать из Киева, что в Яготине будет флигель-адъютант, чтобы освидетельствовать мои бумаги, то, хотя в письмах Шевченко ничего не было предосудительного, я не хотела подвергать их хладному разбирательству и не желала также их уничтожить, и я их отдала на сохранение доброму знакомому, который к удивлению моему и забыл про них!!
У меня находится портрет Шевченки, сделанный им самим, снимок с его рисунка, Хаты (Рєпніна сама скопіювала Шевченків малюнок “Хатинка”. — В. М.), в которой он родился, и печатанная маленькая поэма “Тризна” на великорусском языке, посвященная мне — со многими пропусками по милости цензуры… В скором времени я пришлю вам портрет, Хату и печатную “Тризну” и если вы не возвратите их к моей смерти (мне 73-й год), то пусть они остануться вашим достоянием, как уважаемому мною ценителю Шевченка.
Крайне сожалею, что не могу удовлетворить ваше желание пополнить рукописями и текстами предпринятую вами биографию Шевченки…”
Із цього щирого листа постає зовсім інша Рєпніна, відмінна від тієї, з якою Шевченко зустрічався в березні 1858 року. Минуло майже чверть століття після тієї прикро-холодної московської зустрічі й двадцять років після Шевченкової смерті. Княжна дедалі частіше думала про Вічність (хоча прожила ще десять років). Вона, мабуть, усвідомила вповні, що в її довгому житті не було нічого кращого, світлішого й яскравішого, ніж зустріч із геніальним Шевченком. Очевидно, вона відчувала певну провину перед ним… А головне, Рєпніна берегла пам’ять про поета, й листи до Чалого справді в цьому переконують. У листопаді 1882 року Рєпніна весь лист присвятила необхідності відновлення, зміцнення та спорудження нового хреста на Шевченковій могилі: “Коли Бог даст поправить могилу и водрузить гранитный крест”. У наступному листі від 5 січня 1883 року вона знову зверталася до цієї болючої теми й повідомляла, що готова “дать 500 руб. на поправку могилы Шевченко”.
Значить, княжна добре знала про плачевний стан могили Шевченка, що хвилювало тоді багатьох українських патріотів. Скажімо, того ж 1883 року Борис Грінченко писав своїй дружині: “Тяжко, бо передо мною стоїть могила нашого народного поета, мученика ідеї, сина народа. Там над Дніпром, стоїть вона, боки її пообвалювалися, хрест… підгнив і впав. І не можна оправити могилу, не можна нового хреста поставити — поліціянти, маючи наказ “свыше”, не дають і підходити до могили”.
У згаданому листі Рєпніної від 5 січня 1883 року є два важливих моменти. По-перше, стає ясно, що Чалий повернув Рєпніній уже згадані Шевченкові раритети: “Благодарю вас за присылку портрета Шевченка и его Хаты, со временем и то, и другое возвратится к вам…” А ще Рєпніна пообіцяла Чалому: “Как скоро вы приступите к второму изданию биографии Шевченки, я вышлю вам его письма из ссылки”. Уже в листі від 22 березня 1883 року вона повідомила, що вислала Чалому копії “писем Шевченки из ссылки”. У наступному листі 2 серпня 1883 року Рєпніна писала: “Я надеюсь, что вы, Милостивый Государь, получили письма Шевченка и что вы были довольны, прочитав их; после смерти моей вы получите оригиналы и портрет Тараса…” Рєпніна знову турбувалася про впорядкування могили Шевченка і повідомляла, що зі свого боку через свого племінника передала для цього “невеличку суму”.
Листи Рєпніної до Чалого зовсім по-іншому малюють ставлення княжни на схилі літ її до свого давнього великого друга. В них вона ніби відмолює свої гріхи перед ним…
Є ще один пронизливий момент, який стосується пізнішого часу. Микола Стороженко писав із Москви до Володимира Антоновича в грудні 1889 року, що він отримав листа з України, в якому йшлося про тяжке становище сім’ї рідної Шевченкової племінниці Ірини: “Когда кн. Репнина сообщила мне это письмо, то я начал между своими знакомыми сбор пожертвований…”
Душа Рєпніної пам’ятала Шевченка завжди… Наприкінці життя княжна жила досить скромно на гроші, які висилали їй родичі. Кажуть, що значну частину їх вона віддавала біднякам.
Варвара Миколаївна померла наприкінці 1891 року, тобто пережила Шевченка на три десятиліття. Була похована на кладовищі Алексєєвського монастиря в Москві неподалік від храму Олексія Преподобного. На монастирському цвинтарі знаходилися також могили Шевченкового знайомого — скульптора Миколи Рамазанова, письменника й археолога Олександра Вельтмана, публіциста Михайла Каткова, художника Іларіона Прянішнікова та ін. Кладовище було невеликим, але вважалося одним із кращих, навіть зразкових у Москві та Росії. У 30-х роках ХХ століття радянська влада закрила монастир, його стіни та вежі були знесені в зв’язку з реконструкцією Верхньої Красносельської вулиці, деякі церкви перебудовані або поглинуті новими будівлями. Цвинтар було зрівняно з землею…
Тривалий час на місці колишнього цвинтаря функціонував дитячий парк Красносельського району, взимку влаштовувався каток. Потім, під час будівництва третього транспортного кільця, парк ліквідували, місцевість заасфальтували. Нині через колишній цвинтар Алексєєвського монастиря пролягає швидкісна ділянка третього кільця (вулиця Гаврикова — від Русаковської естакади в бік Ризького вокзалу), якою з вітерцем проносяться автомобілі, й водії навіть не припускають, що мчаться по кістках… Утім, невелика територія живої землі колишнього цвинтаря збереглася саме біля храму Олексія людини Божої.
Нещодавно в Москві вийшла книга “Мистика московских кладбищ”, в якій ця справді містична історія, як і взагалі Варвара Рєпніна, навіть не згадуються. Втім, і в сучасних засобах інформації практично немає інформації про поховання княжни, в кращому випадку йдеться про те, що на цвинтарі Алексєєвського монастиря були поховані представники роду Волконських. Навіть у книзі І. Токмакова “Историческое и археологическое описание Московского Алексеевского девичьего монастыря” (1896) прізвище Варвари Рєпніної не згадувалося серед “фамилий лиц, погребенных в Московском Алексеевском монастыре”. Зате в третьому томі “Московского некрополя”, виданому в Петербурзі 1908 року, читаємо:
“Репнина, княжна Варвара Николаевна, р. 19 июля 1808 † 27 ноября 1891; против Г. И. Дунин-Борковской (Алексеевский монастырь)”. Тобто Рєпніна була похована навпроти могили Глафіри Дунін-Борковської (1823—1886).
Очевидно, що Варвара Миколаївна заповіла поховати себе поруч із Глафірою Псьол (Дунін-Борковською), котра була далекою родичкою княжни та її вихованкою: жила в сім’ї Рєпніних з трьох років і до заміжжя 1845 року з поміщиком Петром Дуніним-Борковським, а після того, як овдовіла, поселилася в Москві у Рєпніної. Княжна, яка була на п’ятнадцять років старшою за Глафіру Іванівну, пережила її на п’ять літ.
Я був у храмі преподобного Олексія людини Божої, й мені розповіли, що всі зібрані на місці колишнього цвинтаря кістки в майбутньому поховають під одним великим хрестом…
Під похмурим небом лежав мокрий сніг, ноги тонули в брудній каші, а на вході до пустого подвір’я за церквою, де мали бути могили, висів замок…
Стоячи біля Алексєєвського храму, міг лише подумки прочитати на пам’ять про Варвару Рєпніну:
Отче Алексие, Божий человече,
Тихо сердце молит на исходе дня,
Кроткий, терпеливый,
устремленный в вечность,
Помолись пред Богом, Отче,
за меня.
