***
Не бійся.
Вітер вистудить страх.
Ти вже шкірою чуєш —
Починається вовчий шлях.
Ворохобиться кров,
Чує здобич із глибини,
Ти місяць вила на місяць,
Голод морила холодом,
А тепер — гони!
Швидше, швидше — поки твоя мета
Вітром зализує рани уздовж хребта,
Поки ця ніч світла тобі така —
Шерсть твоя на морозі блискуча,
Шкіра твоя гнучка,
Не бійся,
Бо це не втеча, це просто біг,
А той, хто прийшов стріляти,
Не знає твоїх доріг.
***
В мене немає імені,
Слухай мене, я — тінь…
В мене немає голосу,
В мене немає стін,
Тричі не мої півні
Зрадять не мій Грааль,
Я ще зникаю опівдні
В довгу горизонталь,
Я ще приходжу в північ,
Довго мовчу і йду,
Довго за мною йони
Падають у саду
Довго ще, правда, сниться
Схоже щось на любов…
Дивна моя жар-птиця,
Ніжний мій птахолов…
Деколи вітер сердиться,
Страшно тоді мені,
Але замки відчинені,
Але ключі на дні,
Але багатства роздані,
Бідності, звісно, теж,
Квітка моя на скелі,
Прірва моя без меж.
Правила мої — птахи
Випурхнуть із-під вій…
Що мені тут боятись,
Вітре, коханцю мій…
Не вий, не шукай мене, чуєш?
В тебе важка рука,
Бо я вже давно повітря,
Я вже давно ріка,
В мене немає храму,
Як у ангелів — тьми,
В мене нема свободи,
В мене нема тюрми,
В мене немає імені,
Тільки ще тепла кров
Сіпнеться, коли сниться
Схоже щось на любов.
***
Десь мороз волочить срібні дзвони —
зачепив на білу кочергу,
як снігур животиком червоним
копошиться ранок у снігу,
на горі крижується в запічку
заспане ще сонце у штанцях,
і як бубен котиться у річку,
і собі качається в снігах,
і сміється, й плеще у долоні,
горобців ховає в кожушок,
аж тепліють нібито холодні
очі у розгублених грушок,
і дорога — вигиблена дошка
аж скрипить з-під моцної руки…
Грає ліс як дідова гармошка
все мені, та все коломийки,
скаче сонце у ліси різьблені,
хвалиться собою до снігів…
Скільки в Бога музики для мене!
Скільки в мене Богови плачів…
***
Білому ти вже чорна,
чорному — крижана,
скрипнули райські двері,
Єво, налий вина.
Вип’є за тебе, грішну,
той, що повзе, до дна,
кому кого жаліти
хто його зна, хто зна…
Єво, не плач, той голос —
голос не твій з ребра,
яблука покотились…
Єво, тобі пора,
ось тобі, Єво, тіло,
перевдягайся, на,
там буде трохи зимно,
що ж ти така сумна,
що ж ти така, не бійся,
все заплатиш сповна,
пісня твоя небесна,
доля твоя земна,
йде за тобою Місяць,
ставить тобі печать,
плачуть два серафими,
плачуть, але мовчать…
З білим — нова дорога,
з чорним — стара війна,
сходить за раєм сонце…
Єво, налий вина.
***
Досвіта на душі тихо як у старих лісах…
І ніби живі
ходять по ній ангелики в капчурах
як по першій траві…
А ти слухай безмовність
десятим спинним хребцем,
бо десь тут зліва чи справа
є переправа
перед Боже лице…
Стає трохи зимно… Ті, в капчурах,
наносили дров…
Так файно у серці потріскує,
Говорять, чую, що то любов…
Зникає межа… У верхньому місті,
по нижньому сні
обличчя чиєсь сумне
пливе у блакитнім човні
і минає мене, ще минає мене…
І у тишу як у траву
влягається схарапуджена кров…
А ті, що в капчуриках,
усміхаються…
і підкидають дров.
***
Доста очікувань. Встань і йди,
тут повітря й пісок,
якщо можеш — біжи, якщо знаєш куди,
а не знаєш — то перший крок
хай твій буде до себе,
бо ти одна
як прийшла — так підеш, і світ
кому — бій, кому — звір, а кому — війна,
а тобі — політ.
***
Темрява дивиться ззаду,
Сунеться по кістках…
Хочеш, питає, правду?
Знаєш, говорить, страх?
Де твій ліхтар? Не видко?
Де він, ну говори …
…всивіла жовта нитка,
в бабинім киптари.
Щось мені там за лісом
Душу корчує в пень,
Всю мене на повісмо
Витріпало за день.
Майже стаю сталева,
Майже…. однак, однак,
Боже, які дерева!
Як же це, Боже, так!..
Як же я їх в коронах
Вигнала за поріг?
Висипались ворони
Рунами в білий сніг…
Дивиться світ на мене,
Любить, не говори…
Ллється вино зелене
по бабинім киптари…
***
Насліпо, наглухо, і майже натемно,
і майже дорога, і майже даремно
хтось пильно вдивляється в наші обличчя,
і так нам живеться, та в більшості — сниться,
бо страх на велико, молитва на дрібно,
дорога на темно, волосся на срібно,
і, вигнані рано з небесної стріхи,
в туман летимо як розбиті горіхи,
ніхто нас не знає, ніхто не чекає
в цій дивній дорозі до сну чи до раю,
ми дивні і дикі рухомі мішені,
чужі виконавці, чужі наречені…
— не скажете, де наші вкрадені лиця?
— їх сови скурили і з’їли лисиці.
— не скажете, де наші здурені душі?
— їх сойки понесли у тайстри пастуші…
***
Слухай… Птаха вночі лиш слухає — не співає…
У неї у дзьобі зірка — старий каганець…
Ти чуєш? Як Хтось вогники переливає
з куманця в куманець…
Йдуть куманці мальовані і вповні,
Вертаються відрами впорожні…
***
Що вам знати, де мої умиранння і де мій страх,
як вам бачити тінь тремтінь на моїх руках,
коли кров у стані війни, на прицілі —
ніхто й ніщо,
хто і куди мене справив у листопаді, якщо
на розміченім полі чотири стежки — і вся земля
для пішака з амбіціями голого короля…
йти, просто йти, волочачи полотно,
знаючи власний фініш, ставати на старт
все одно
раз, і ще раз, і ще два, наші руки в чиїх руках?
що за сценарії пишуться по днях і снах?
що за великий шлях на босо по лезу ножа
в час, коли ніч найтемніша, а ціль — чужа,
в час, коли змії солодкі лижуть людські серця,
і що не любов, то поножовщина без
правил і без кінця…
дим кам’яніє, вода тьмяніє в озері для зіниць…
що вам знати, мої пилати, про стіни
моїх в’язниць…
***
…і поставлю на камінь
всі мечі, всі шаблі, всі ножі,
всі слова…
і притихнуть дощі
з того боку вікна,
з того боку душі,
угорі,
де ще блимає світло скрипучого ліхтаря,
завішеного на ребрі…
…і піду,
два мовчання схрестивши впритул,
минаючи війни порохових скульптур
в кам’яному саду,
з кожним кроком вбиваючи в собі одного раба
і одного суддю,
і одного вождя,
і один ешафот,
я дивитимусь, як рівнішають тіні від мого горба
і як мене покидає цілуючий Іскаріот.
***
Не подзвониш до Бога, зціпиш зуби і замовчиш,
тоді, коли вп’яте вмираєш, коли не спиш,
коли щось товчеться у тобі як у тюрмі,
коли серце твоє на Соловках чи на Колимі,
приміряєш до себе якийсь ціанід чи амфетамін,
Чуєш на собі не погляд, а карабін,
хтось же тихо дивиться і наводить приціл
на твій крок
і ніяк не може вирішити, чи спускати, чи ні гачок…
ти прокинешся зранку і прикинешся — все о’кей,
будеш нібито жити серед мішеней, грошей, людей,
а завішена в горлі душа — як голодна
церковна миш…
А ти не дзвониш до Бога. Ціпиш вилиці. І мовчиш.
***
Моя маленька, зможеш — не забудь:
Не сміють всі цвісти — а ти посмій,
Май двісті тисяч мрій, але не будь
Ані слугою, ні рабом тих мрій.
Якщо зведеться сила нанівець,
Якщо в шляху не вистачить води,
Якщо навколо світ кричить — кінець,
Ти не ставай. Якщо ішла — іди.
Якщо не ждуть — ти все одно чекай,
Якщо обдурять – не шукай розрад,
Як можеш не втрачати — не втрачай,
А як утратиш — не тягни назад.
У натовпі не втрать своїх висот,
На висоті — своєї простоти,
Як любиш, то люби на сто щедрот,
А як прощаєш — то навік прости.
Іди й не бійся, річку перейди,
Хоч там туман, але в дорозі — суть,
Лиш не спинися посеред води,
Моя маленька, зможеш — не забудь.
А я тобі засвічу три зорі
за нашими старими ворітьми,
Їх за тобою нестиме вгорі
веселий ангел з білими крильми.
***
Річко, здойми сорочку,
річко, тісно воді,
коси твої на срібно
сповстились на льоді,
смутки мої на темно
витекли і втекли,
а я навіглі хрестила
тих, що мене врекли,
а я навічно тікала
і поверталась знов,
лід ми пішов під шкіру,
світ ми на дно пішов…
де ж ви, йорданські води,
де ж ти, блакитний птах,
я ж свою душу до нитки
низинкою по снігах
позашивала чисто
і не лишила слід…
коні мої червоні
крешуть великий лід,
води течуть глибокі
в мені і по мені,
в серці моїм Предтеча
світить Його вогні…
Ті, що стоять позаду,
стрінуться в куполах,
крига прийде і стане
книгою у руках…
Знаю щось те, що іншим
знати не вольно, ні…
Річко, здойми сорочку,
стало тепло мені.
***
Аж дивно, ці розлогі води
притихли й далися мені,
ну що ж, привіт, моя свободо,
тепер з тобою ми одні,
тепер ти даш що кому треба:
убогій — світ, багачці — гріш,
цариці — крах, прислузі — небо,
гріхам — заплату, рунам — вірш..
І трісне ніжна ніжка трона,
зів’яне скіпетр в руці,
і стане тихо… і корона
прощально блисне у ріці,
набриднуть пози і погрози
і розповзуться як кубло,
і на дев’ятому морозі
нарешті з’явиться тепло,
котре зітре і числа, й дати,
і зніме вдавані хрести,
щоб я змогла цей світ прощати
так, як і він мене простив.
***
Душа моя поверх одежі
І славу жебрають слова,
Поволі звужуються межі,
А я, ти знаєш, ще жива…
І вже, ти знаєш, анітрохи
Не жду на війнах прикриття,
Лиш дні мої, мов скоморохи,
Підімітовують життя.
м. Надвірна Івано-Франківської обл.
