Фото Стефанії ДОВГАНЬ і
Сергія БОРИСОВСЬКОГО
22 березня 2016 р.
Артилерист Чагоров
…Мама з Кемеровської області. Зве себе сибірячкою, хоча має українське коріння. А тато з народу ерзя, мабуть — Чагор, “ов” ліпили всім, аби по-російськи було. Та не вийшло. Незважаючи на роз’їзди-переїзди, Василь Чагор зберіг у пам’яті рідну ерзянську мову. А син цих двох достойних людей, яких доля оселила свого часу в Україні, на Запоріжжі, зріднився з Україною.
Микола Васильович Чагоров працював зварювальником на Запорізькій ТЕЦ. Але мирну професію довелося змінити на військову. Перше військове навчання влітку 2015 року на Яворівському полігоні. Став артилеристом, воювати довелося під Авдіївкою на Донеччині. Добряче там попрацювала його протитанкова пушка. По-народному — “Рапіра”.
Артилерист розповідає:
— Прийшов лихий момент. Усе навколо грімкотіло, а ми мусили завантажити, одвезти боєкомплекти. З боку ворога скажена стрілянина, а ми робимо своє… Тільки через 3 дні відчув, що з ногою серйозне щось, а не просто подряпини. Пішла інфекція. Нога розпухла, посиніла. Мене — у літак і до Дніпропетровська. Звідти — до Києва. Боротьба з некрозом з сепсисом, зокрема із септичною пневмонією…
— І ось я тут, а мої і далі під Авдіївкою, — трохи із сумом завершує розповідь солдат.
Відчувається — зріднився він зі своїм взводом. Хлопці з Одещини, Вінниччини, з Черкас, Херсона, Києва… всі, як родина. Пишаючись друзями, Микола розповідає, що там, у полі під Авдіївкою, вони збудували добротні бліндажі, лазню, туалет, підвал, криницю викопали своїми руками… Трударі, господарі. І воїни.
23 березня 2016 р.
Три його фронти
То було у квітні 2014-го. Тоді в пресі з’явилася стаття “Вони вижили в пеклі палаючого будинку профспілок”. Серед тих, хто дивом уцілів, був і майданівець, одесит Олександр Володимирович Царенко. Обгорів добряче. Лікувався. І встав! До Майдану в Києві був у нього ще пекельний Афган. Після Майдану — гарячий східний фронт, добровольцем батальйону “Айдар”. Але не про себе, про свого побратима поспішає розповісти Олександр — про легендарного сотника восьмої сотні Майдану, а тоді й “Айдару” Олега Івановича Михнюка: “Він був вартий двадцяти генералів, наш Михнюк! Був лише сержантом, а розбирався у будь-якій найскладнішій зброї, у тактиці бою — в усіх фронтових справах. Був нам справжнім другом. На жаль, Героєм України став посмертно”.
Про себе у цій війні говорить стисло. Автоматник, потім снайпер, далі — кулеметник, начальник караулу, а тоді — бойовий старшина. Це третя посада в батальйоні.
Брав участь у багатьох боях, інколи невиправдано кривавих. Недобрим словом згадує тодішнього комбата, а пізніше — нардепа Мельничука, через недолугі накази якого ставалися невиправдані втрати.
Олександр був поранений з танкового кулемета калібру 12,7. Контузія. Тоді потрощило щоки, розірвало щелепи. Куля застрягла в шиї… По довгім перебуванні у шпиталі Олександр Царенко збирається додому, до Могилева-Подільського, де тепер його родина — дружина Антоніна й три сини, а головне — дві крихітні внучечки-близнючки від старшого сина Миколи.
П’ятий син
Пом’янемо їхні душі: Леоніда Козароса і Геннадія Самуса, воїнів АТО частини А-2847.
Стояла частина на Луганщині, в селі Березняному. 2 лютого 2016 року п’ятеро хлопців підірвалися на ворожій міні, коли йшли перевірити об’єкт. Слава Богу, Богдан Мартинюк був легкопоранений і нині вже на ногах. Ваня Троян і Євген Гринчук поранені тяжко. Євген у такому стані, що переважно говорить за нього рідна сестричка Марта, яка має шістьох братів! І ось тепер тут, у київському шпиталі, вона коло п’ятого братика, якому лише 21 рік. Тяжко скалічені обидві ноги, живіт. Видалено половину шлунка. Та ще й двостороннє запалення легенів виснажує. Лікарі діагностують: стан тяжкий, стабільний.
Потрібні лікування і реабілітація за кордоном. Родина збирає гроші по добрих людях. Допомагає Євгенові рідне село Біла Криниця Глибоцького району на Буковині. Внесла і я свою скромну лепту. Можуть і всі, хто прочитає ці рядки, допомогти славній родині Гринчуків зберегти життя й здоров’я 21-річного Євгена Гринчука — нашого захисника… Він лежить у 5 палаті. Телефон його сестри Марти: 097-80-43-712.
27 березня 2016 року
На Маріупольському напрямку
Під Широкино, на Маріупольському напрямку наші воїни весь час одбивають ворожі атаки. Серед тих воїнів був і киянин В’ячеслав Гусак, розвідник, боєць 37 батальйону мотопіхоти. Воював з березня 2015 року. Цілий рік доля оберігала. А ось недавно…
Йшов у розвідку. Підірвався на підступній розтяжці.
Бесідуємо у п’ятій палаті травматології. Груди в опіках від гарячих уламків гранати. Добряче скалічена ліва рука. Першу допомогу одержав у Маріуполі. Тепер — київський шпиталь.
Про себе говорить мало. В’ячеслав Іванович шокований проросійським духом, який царює у стародавньому українському місті. Зрана до вечора ведеться скажена російська телепропаганда. Української — фактично нема! Чому такі немічні, кволі в цім краю українські мас-медіа?!
Дослухайся, владо, до голосу цього мудрого солдата.
29 березня 2016 р.
Козак Хмара
Давнє козацьке місто на Луганщині Старобільськ у 1986 р. відзначало своє 300-ліття. Тоді в місті пройшов козацький парад, відбувалися колоритні фольклорні дійства. На 14-літнього хлопчика Анатолія з козацької родини Олексія Хмари те свято справило велике враження і він ще більше, хоча дещо знав від батьків, став цікавитися рідним краєм. Дізнався, що Махно був поранений і лікувався саме в Старобільську. Тут він із балкона будинку на Центральній площі виступав… Скоро вдерлися на Луганщину більшовики і почали тут терор. Зокрема розстріляли всіх лікарів, які лікували Махна. Тепер на історичному балконі стоїть пам’ятник народному герою…
Навіки вкарбувалася в серце родинна драма: в московсько-більшовицькі часи енкаведисти розстріляли всіх п’ятьох братів бабусі.
Анатолій до деталей знає історію малої Батьківщини. Не дивно, що в новітні часи став членом Академії українського козацтва. У квітні 2014 року Анатолій, як і інші патріоти, взяв до рук автомат і пішов воювати проти регіоналів та їхніх російських ватажків. Тоді вже добрим організатором українського спротиву терористам був командир майбутнього батальйону Сергій Мельничук. У ті часи починався “Айдар”. У червні 2014 року відбулося бойове хрещення Анатолія на фронті — перший бій: брали блокпост у містечку Металіст. Надія Савченко була у них інструктором. “Вона вчила мене правильно стріляти”, — Анатолій у захваті від суворої, розумної і сильної жінки-воїна.
Коли айдарівці захищали Луганськ від потоків зброї, яку бандити постачали з Краснодона, це було справжнє пекельне бойовисько. У КРАЗ, яким керував Анатолій, поцілив снаряд із російського танка. Анатолія кинуло вперед. З голови злетіла каска. Важке сидіння, яке на нього впало, скалічило м’язи ключиці. Надприродне стискання голови, струмком кров з носа, біль в усьому тілі…
Так-сяк місцевими медичними силами подолав — так йому здавалося — наслідки вибухово-повітряного поранення і… знову пішов воювати. Та ненадовго.
Тепер у київському шпиталі серйозно лікується. Бувають тривожні моменти — втрата пам’яті, раптом на якусь мить затуманюється зір. Тяжкувато говорити.
А до мирного дієвого життя таки повертається. Працює в Луганській обласній екологічній інспекції у відділі з екологічного контролю земельних ресурсів. Охороняє річки, ліс, який бандити рубають нещадно.
Він нагороджений орденом “За мужність” третього ступеня. Вірю в правдивість цього ордена. Вірю ще й тому, що його бойовий побратим, видатний в Україні ще з часів Майдану чоловік Олександр Царенко сказав про козака Хмару: сміливий, відважний, вірний.
31 березня 2016 р.
Мій козак Мамай
Дивлюся на воїна Віктора Гончарука і в уяві спливають численні народні картинки “Козак Мамай”. Дуже ці Мамаї схожі на Віктора Гончарука. Як з нього мальовані. Або з його прапрадідів…
Віктор Олексійович родом із Жашкова, з Шевченкової Черкащини. Машиніст-залізничник. Професія ця дозволила швидко оволодіти військовим фахом. На фронті, у 43-й артилерійській бригаді, він став водієм і майстром із ремонту артилерійського озброєння, а ще арт-розвідником.
Рік і три місяці на передовій. Пройшов найстрашніші пекельні бої — в районах аеропорту і Дебальцевого.
Віктор згадує: “Те Дебальцеве і нині пече… Навколо добряче було нагріто, а довелося ремонтувати самохідну артустановку. Раптом мерзотники почали обстріл градами. Мене кудись відкинуло… далі нічого не пам’ятаю.
Порятували хлопці-побратими. Отямився остаточно у дніпровському шпиталі. Тепер ось тут, у столиці. З лютого 2015 року по шпиталях. Поки кінця не видно. Тяжка контузія, спровоковані нею панкреатит, діабет…”
Роздивляюсь на грудях мого Мамая козака Гончарука орден “Честь і гідність”, медаль “Учасник АТО”. По паузі бесіда торкнулася проблем і стосунків з агресивним сусідом. Пам’ятає Віктор, як “попервах, на хвилі високого патріотичного настрою, добровольцями йшли на фронт дев’ятнадцятилітні… А потім почалося: наші йдуть у наступ, раптом наказ зверху — відступити! З Луганськом так було, з Донецьким аеропортом. Від цього і пригасав ентузіазм. У верхах, у владі, штабах і досі сидять гендлярі і політикани-безбатченки. Є мінімальний позитивний рух, але надто повільний. І це мені болить. Нам, народу, хоч би як складно було, треба твердо стояти проти ворога і будь-що гнати його з української землі…”
…Козак Мамай Віктор ловить промені весняного сонечка й подумки лине до рідної хати. Звідтам донечка-першокласниця Євгенія до тата рученята простягає і крихітний внучок Дмитро тягнеться на руки до діда. Дай Боже їм всім миру!
3 квітня 2016 р.
Прийняття
Уже стільки знайомств, що домашні прийняття поранених хлопців зі шпиталю стає ніби традицією. Сьогодні у надвечір’я завітав до нас на моє запрошення Толя Хмара. В домашніх умовах легше бесіда тече, ріднішими стають люди.
Перше, на що Анатолій звернув увагу, зайшовши до хати, це картини Марії Приймаченко. Він знає і любить її творчість. Ось уже і однодумець у мистецтві, — пораділа я.
Багато розповідав (як недавно Царенко) про Олега Івановича Міхнюка, свого благородного і мудрого командира, Героя України (посмертно).
Ще дізналися, що з його родини аж шестеро людей пішли на фронт! І чимало односельців. Рідне село Анатолія — Верхня Покровка, близенько коло Старобільська. Один із покровців загинув — Сергій Федоров. Пом’янули його. Ось така вона, козацька Луганщина.
Торкалися і болючих тем. Не вперше вже чую, як дістають вояцтво злодії у владі, які наживаються на війні, обкрадають армію.
Анатолій Хмара людина інтелігентна. Лише повітря свіжого не вистачає там, на малій Батьківщині. Він не першим сказав, що чим далі од Києва — туди, за Харків, починається інший, жорсткіший, неприязний світ.
Згадали, як імперія викорінювала українську сутність наших східних країв, винищуючи або висилаючи українців аж до Сахаліна, а сюди ешелонами везли відбулих терміни по тюрмах, безбатченків і пройдисвітів.
…Дзвонить телефон. Це озивається наш друг, диригент Ансамблю ім. Бориса Лятошинського Валентина Іконник-Захарченко (ми в дружбі були з її чоловіком, видатним диригентом Віктором Іконником). Запрошує на концерт: Гайдн, “Сім слів на Хресті”.
А я запрошую з нами на концерт Хмару. Згоден: “Люблю симфонічну музику, — каже. — Як гряне моментом цілий оркестр, аж душа озивається чимось чистим і ясним”.
