Весняними днями 2016 року святкувала свій ювілей Марія Вайно — член НСПУ, Національної спілки кінематографістів України, лауреат Всеукраїнського конкурсу “Коронація слова” 2000 року за кіноповість “Чоловік у кредит, або Четвертий варіант” та 2001 року за роман у новелах “Теплий двір, або Рапсодія струнного квартету”. Лауреат міської премії ім. І. Франка 2002 року за роман у новелах “Теплий двір, або Рапсодія струнного квартету” та кіносценарій “Свекрушина”, лауреат обласної премії ім. В. Стефаника 2013 року за книжки “Шкіци на одвірках” і “Станіславські фрески”. У творчому доробку Марії Вайно 15 художніх видань і єдиний в Україні посібник “Сценарна майстерність” (у 2х книгах).
“Жінка з келихом дощу”. В її житті не все було просто, однак за все дякує Богу. Марія Вайно з радістю погодилася поспілкуватися з нами.
— Де і коли Ви народилися, ким були Ваші батьки?
— Народилася 13 березня 1956 року на Рогатинщині, в селищі Букачівці, де працював батько. Згодом сім’я переїхала до Калуша, де я провела все дитинство і юність.
Мати — Ольга Юріївна Іваницька, українка, в минулому вчителька початкових класів і математики, мала поетичну душу, яку дарувала мені….
Батько — ГуґоЕдуард Карлович Вайно, естонець за національністю, захоплювався технічними науками, був раціоналізатором на виробництві, працював газоелектрозварником і електриком на заводі ЗБВіК у Калуші.
Батьки були репресовані й познайомилися у суворих просторах Сибіру.
— Сьогодні Ви відома письменниця. З чого розпочалося творче життя, в який момент усвідомили, що потрібно взяти олівець і щось написати?
— Це було не усвідомлення, а бажання робити те, що добре виходить. Писати, вловлюючи звучання слова; жити, набравшись досвіду, переживши чимало, наробивши багато помилок; самій виховувати двох синів; і аж потім — повернутися до творчості усвідомленої, коли, здавалось, несила жити… Залишитися собою і писати, відчуваючи слово у дії краєм клітини своєї.
— Чому присвятили своє життя?
— Нехай це визначають і вираховують інші, адже “по ділах” моїх творчих мене судитимуть. Бабця мене вчила: “Як маєш талант — не закопуй його, — тоді ти перед Богом залишишся чесна”. Відчувала в собі два таланти: писати для людей, аби не зачерствіли їхні душі, і бути вчителем, який знає свій фах і щиро любить дітей. А ще — присвятила життя своїм синам.
— Кого вважаєте своїм першим слухачем?
— Першим моїм слухачем була мама. Вона знала напам’ять багато поем, поезій із “Кобзаря”, гарно читала. Щось руками робила, шила — і читала. Це було велично і незаперечно, і хоча я знала, що і як завершиться, але у маминому виконанні сподівалася на диво… А потім ми ще довго говорили. Я питала, а мама розповідала. Багато історій із життя… Мудро спілкувалися батьки, безпосередньо, ненав’язливо висловлювали свої думки, наче мене й нема… Ці коментарі формували мій світогляд. А як почала писати, мама була моїм найсуворішим учителем. Якщо скаже, що це слово їй “шпинтить”, себто заважає, то я згодом сама переконувалася, що всетаки можна знайти кращий варіант. Вона навчила вміння відчувати матеріал, із яким працюєш, не поспішаючи, перечитуючи, перепитуючи, чи то все, на що ти як автор здатна?..
— Коли з’явилися перші рядки?
— Складати вірші почала рано, ще й писати не вміла. Перші рядки записувала мати, а я в такий спосіб вибиралася з кутка. Малою я була, як казала мама, “урвителем”… Мені тоді добряче діставалося… Відтоді, коли ставили мене в куток, я починала складати вірші, і мама, як чула щось слушне, дозволяла з кутка підійти до столу, де записувала ті рядки.
— Кого вважаєте своїм першим професійним учителем у літературній творчості?
— Я. Й. Рабінович, директор середньої школи №1 у місті Калуш, де я навчалася, познайомив мене з поетом і керівником літературної студії “Карпатські акорди” — Йосипом Антоновичем Попадюком. Як він мене правив! Це була наука лаконізму й огранення стилю. Він вчив працювати з віршами професійно. Саме Йосип Антонвич вивів мене на людну дорогу. Друкуватися почала з четвертого класу.
— Ваше життєве кредо?
— “Якщо не можеш зробити найкраще, — зроби кращим те, що можеш”. Отже, якщо світ я не зміню, — то хоч якийсь його кусень — можна. Тому остання книга вибраного так і називається “Кусень світу”…
— Бути письменником для Вас — це задоволення чи важка праця?
— Я більше скажу в “Нотатках її життя” (якщо вони будуть)… Якщо це стиль життя, — то це просто потреба, яку не виокремлюєш від себе. Пишеш, бо відчуваєш бажання щось сказати. Десь шкірою вловлюєш той дотик до свого співрозмовникачитача, і знову йдеш із ним на зустріч: це дуже важливо…
— Як народжуються Ваші твори: поезія, мала проза, романістика, кінодраматургія?
— Порізному. Новелістика розповідає про події, де стиль має свою мелодику, і це — поезія у прозі, що пишеться довше і складніше. Те, що диктоване дією, подією, як у кіносценаристиці, — пишеться легше і швидше. Поезію пишу мало. Вона в мене замовкає періодами, потім воскресає. А проза — це безупинне натхнення…
— Чим вирізняються кіноповісті Марії Вайно від кіносценаріїв?
— Це кінотвори для читання. У нас нема українського кіно, бо це дороге мистецтво, але я його люблю, знаю, як створювати для нього достойний сценарій… Проте не чекаючи кращих часів, я пішла письменницьким шляхом і залишаю ці історії друком для своїх читачівглядачів. Моя кінодраматургія читабельна, моя новелістика проникла і сюди… це не “голий сценарій” для режисера.
— Торік Ви здивували всіх виданням посібника “Сценарна майстерність” (у двох книгах): написання п’єси, кіносценарію, сценарію естрадномасових видовищ. В Україні подібного посібника немає.
— Це справді так. Я вважаю, що це потрібний підручний матеріал не тільки для студентів, а й для поціновувачів цих мистецьких сфер, аби могли говорити про побачене не на рівні “подобається”—“не подобається”, а предметно аналізуючи побачене… Я давно вивчала цей матеріал, сама успішно працюю в цих жанрах, проводила в Києві майстеркласи зі сценарної майстерності, працювала викладачем сценарної майстерності в Інституті мистецтв…. Посібник написано доступно, аргументовано.
— Ви людина настрою чи людинаорганайзер?
— Людина настрою за природою, інакше не могла б писати чуттєві твори. Проте життя мене навчило організовуватися: я викладач, я мати, мусила все встигати, робити те, що треба, а не тільки те, що хочу, продумувати свої дії і слова… Ціную в людях відповідальність у всьому…
— Чи є у Вас хобі?
— Так. І фотографія, і малювання пастеллю, і постійні навчання чогось нового. Люблю процес навчання: ось наразі вивчаю англійську…
— Як ставитеся до популярності деяких авторів в інтернеті, чи користуєтеся якимись мережами?
— Так, тепер усі користуються інтернетом. Я маю свій сайт, я є у Фейсбуці. Проте там не засиджуюся: 15—20 хв. щодня. Щодо популярності в мережах — вона неоднозначна. Тепер творчість кожного автора резонує презентаціями, зустрічами, новими книгами в інтернеті. Це нормально, бо це стиль часу. Щодо “популярності самвидавів” у мережах, то… Там багато з’являється авторів, творчість яких невикінчена, сповнена переспівами знаного, стоптаними образами, лише перетасованими в римах новим автором. Людинелітератори цього не помітять, їх задовольняють такі “альбомні”, “для домашнього вжитку” твори, вони ставлять множинні “пальчики вгору”, але в літературі імена таких авторів не зостануться: тут потрібен свій, не схожий на інших, стиль, своє образовираження, чуттєвість, філософія. Можна провести паралель із кіно. Є “мило”, багато людей це сприймають, але професіонали знають, що це “одноразова” творчість або “дешева історія”, яка “заграє з глядачем”. Я вважаю, що у всьому має бути достойна професійність. Оперний спів подобається не всім, але це такий високий вимогливий до себе жанр. “Загравати з глядачем” може естрада, це є у природі її жанру. Загалом у літературі теж є ширвжиток (детектив, бульварна, альбомна, щоденникова творчість, що заповнює ятки й мережі інтернету) і справжня література, її наукове, критичне розпізнавання.
— Що побажаєте своїм читачам?
— Хороших книжок, які б людину ростили, а не руйнували. Хочу вклонитися бібліотечним працівникам: ви зараз у непростій боротьбі з інтернетом, електронними виданнями. При тому ви облюбовуєте кожну книгу, з повагою ставитеся до автора, намагаєтеся зробити все можливе і неможливе. Паперова книга залишиться як щось сокровенне, чого можна торкнутися, притулити до себе, роздумувати, даючи спочивати очам на полях, шукаючи щось дуже важливе серед рядків. Своїм читачам дякую, що любите те, що пишу, і найголовніше — за ваш “талант відчувати інших”…
Спілкувалися Галина ПРИСТАЙ,
завідувач відділу літератури з мистецтва;
Марія ДЕМ’ЯНІВ,
головний бібліотекар відділу літератури з мистецтва ІваноФранківської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І. Франка
