Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,
докторант Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка
Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА
У сучасній літературі дедалі виразнішою постає тенденція, яка засвідчує розрив із метафоричністю. Художній простір повертається до особливих міметичних стратегій, які не передбачають надмірної ліричності. Сучасна проза точна, “суха”, без солодкавості й манірності, часто стилізована під протоколи, заяви, документи. Новий тип художності формується в результаті використання засобів літературного увиразнення (лексикосемантичних, лексикосинтаксичних), а в результаті особливої авторської позиції (точки зору), оповідних прийомів, за допомогою яких письменник прагне передусім зафіксувати реальність у максимальній точності зображуваного. Не йдеться про класичний реалізм чи прямий мімезис. Такий тип нарації “некласичний”, проте нагромадження фактів або того, що письменник прагне репрезентувати на фактологічному рівні, справляє досить сильне емоційне враження на читача. Така стратегія забезпечує сильний сугестивний ефект. Новий роман “Зброя судного дня” Юрія Щербака (“Ярославів Вал”, 2016) — приклад саме такої літератури, яка виконує функцію соціокультурного моделювання дійсності в аспекті аналізу минулого та прогнозування майбутнього. Юрій Щербак — письменник, який має “медикалізованодипломатичний” погляд на світ, його художня візія побудована на колосальному життєвому досвіді, сформованому в результаті багаторічної роботи з різними міжнародними інституціями та експертними середовищами, зокрема й такими, що мають статус “секретних”.
“Зброя судного дня” — своєрідне продовження вже добре відомої трилогії (“Час смертохристів” тощо) Юрія Щербака, у якій письменник передбачив події в Україні в 2013—2014 рр. Як сам він зізнався на презентації в Національному музеї літератури України 12 травня, цей новий роман був написаний як внесок письменника, який через певні причини уже не міг узяти зброї, аби захищати свою землю, проте мусив відповісти на виклик часу. Його країна переживає війну, і письменник не може залишатися осторонь. “Упродовж 2014 року нарешті почала народжуватись українська політична нація — перш за все, сконсолідувалося її етнічне українське ядро. Через півроку кривавої війни, замаскованої під війну громадянську, а насправді ретельно підготовленої Росією диверсійнозбройної та диверсійноінформаційної спецоперації, український народ зрозумів, що йде війна етнічна — росіяни проти українців, кацапи проти хохлів, війна на винищення українців, вигублення їхньої окремішності, їхніх національних ознак. Білий верховний правитель Росії, учень Сталіна, Гітлера, Денікіна й Дугіна, офіційно проголосив українців одним народом із росіянами, повторивши дослівно тези Гітлера під час аншлюсу Німеччини з Австрією — Еіn Volk, Ein Reich — один народ, одна держава, умовчавши, але не забувши і третю тезу: Ein Fuhrer — один вождь.
Питання в цій війні було поставлене ясно і просто — як лезо добре вигостреної сокири: українці — неважливо які — українсько чи російськомовні — або визнають тотальну зверхність Росії, покірливо погодяться стати росіянами — тобто рабами Імперії Зла, або будуть винищені.
Навіть німецькосовєтська війна 1941—1945 pp. залишала якийсь шанс на виживання українцям.
Війна 2014—2015 pp. такого шансу не залишила” (с. 126). Значною мірою роман “Зброя судного дня” постає репрезентацією “літератури факту”. У такому жанрі працює Світлана Алексієвич, лауреат Нобелівської премії з літератури 2015 року. Проте проза Юрія Щербака інша, передусім на стильовому рівні.
Він написав роман, який може бути матеріалом для аналізу з точки зору політологів, соціологів, дипломатів, істориківміжнародників, медійників. Дозволю висловити певне перебільшення, проте проза Юрія Щербака уже давно виконує функцію праць Інституту соціологічнополітологічних досліджень України. Як зізнався сам письменник 12 травня, під час роботи над новим романом він консультувався з людьми, які добре знаються на новітніх технологіях лазерного збагачення урану: “Сталося це тоді, коли Брихту та його співробітникам на початку 2013 року вдалося здійснити прорив у технології збагачення урану за допомогою лазера. В основу було покладено технологію, розроблену австралійською компанією SILEX, завдяки якій уран235, кількість якого в природній сировині мінімальна (0,72 %), при опроміненні лазером легко відділяється від урану238. Це радикально спрощує виробництво пального для реакторів і вибухового матеріалу для ядерних боєзарядів, відпадає потреба величезної кількості центрифуг та гігантських витрат електроенергії. <…>. Група Брихта утрималася від публікації результатів досліджень: ступінь збагачення урану235 стрімко зріс з 20 % до 90 %.
Вони злякалися власного відкриття.
Бо їхня експериментальна лазерна установка стала виробляти високозбагачений уран. Звичайно, ніхто з них не ставив конкретної мети виробництва ядерної зброї. Були тільки наукові можливості, але не було об’єднуючого центру, сильної політичної волі, мотивації, промислових потужностей. І все це мало відбуватися зі збереженням суворої таємності від київської влади, котра боялася ядерного привиду — бо знала, які провокації вчинить Росія…” (с. 44—45). Не випадково більшість промовців на презентації у Музеї літератури (Вадим Скуратівський, Павло Гриценко, Любов Голота, Дмитро Павличко та ін.) аналізували роман у ширшій соціокультурній та історикополітичній перспективі. Це природно, позаяк “Зброя судного дня” — твір, який спонукає замислитися над складними націологічними, політологічними проблемами сьогодення (гібридна війна, інформаційна війна, секретні військові технології, можливість миру на планеті в умовах виробництва зброї масового знищення…).
“Зброя судного дня” — це приклад не літератури стилю, а літератури форми. Ю. Щербак пропонує значну кількість евристичних ідей, які сукупно перетворюють роман на поліфонічний і такий, що має кілька вимірів. Творчість Ю. Щербака — поліфонічна, і це визначення “працює” на кількох рівнях. Поперше, неметафоричний роман через використання Біблійних епіграфів і Біблійної символіки перетворюється на своєрідний метафізичний твір, у якому письменникові вдається створити особливу візію сьогодення. Водночас ця візія має понадчасове значення, оскільки в ній подано спробу схопити одвічну сутність людського духу. Твір Ю. Щербака — феноменологічний, певною мірою постгеґелівський, оскільки у ньому наявні спроби сконструювати образ “Історичного Абсолюту”, абсолютного духу, який визначає порядок і природу речей на планеті. Подруге, у романі подано спробу розкрити людську сутність в її понадідентичнісному вимірі. Зауважу, що “Зброя судного дня” — роман іманентно український, позаяк у його осерді — спроба зрозуміти українське буття, в якому протягом значного часу відбувається змагання людини і звіра. “Якщо вся сьогоднішня зовнішньополітична стратегія України і спрямована лише на юридичну “втечу” від Імперії Зла (боротьба за визнання України суб’єктом міжнародного права, участь України в різних міжнародних угодах та режимах і т.п.), то слід визнати, що це — хибна, обмежена в часі стратегія, бо Україна нікуди не втече від Імперії Зла, яка вкоренилася не лише на безмежних просторах Росії, в Москві, на Уралі, в Сибіру — всюди, де живуть носії цієї божевільної ідеї, але також існує всередині України — в душах комуністів, ветеранів НКВД, відставних військових, членів уряду, парламенту, силових структур. Всі, хто сповідує філософію насильства над інакодумцями і служать Імперії Зла. Полум’я реваншу за програну Червону Утопію і спалює їм душі. Прийде час, коли ракові клітини Імперії Зла знову почнуть розростатися, розповзатися по державному організму Росії, перекинуться в Україну і стануть новою загрозою для Європи і світу” (с. 21). Потретє, цей документальнофантастичний роман позбавлений дидактизму й однолінійності поглядів: світ репрезентований як система дії та протидії, як багатовекторний простір, у якому часом людина опиняється перед надзвичайно непростим вибором. У романі одним із екзистенційних постає питання про захист своєї землі.
Ю. Щербак зізнався на презентації, що образ зброї Судного дня він узяв від Шимона Переса, одного з лідерів світової думки ХХ—ХХІ ст. Ізраїльський лідер Шимон Перес зміг створити особливу “зону”, в якій готується така зброя на випадок нападу з боку арабських країн. “Цві Левін організував зустріч Глобина з президентом Ізраїлю, легендарним 91літнім Шимоном Пересом — найстарішим на Землі главою держави. Глобин уважно прочитав біографію Шимона Переса, дивуючись і заздрячи євреям, які мають такого лідера. Найбільше запало в душу українського академіка не те, що Перес народився в Білорусі, що знав сім мов, серед яких — вільно володів арабською, не те, що пристрасно любив поезію і сам писав вірші, що працював на дванадцяти міністерських посадах і двічі був прем’єрміністром Ізраїлю, а те, що 1960 року започаткував ізраїльську ядерну програму і став ініціатором створення ядерних центрів “Нахаль Сорек” і “Дімон”. Організувавши наукове бюро, Перес перетворив його на центр науковотехнічної розвідки, яка, завдяки зв’язкам з єврейською діаспорою, налагодила отримання надтаємної оборонної інформації від ядерних країн. До 2000 року за кількістю одиниць ядерної зброї Ізраїль посідав шосте місце у світі — 100—200 боєзарядів. Ракети середнього радіусу дії “Єрихон1” і “Єрихон2” забезпечували надійну доставку зарядів на територію віковічних ворогів єврейської держави” (с. 3839).
Звичайно, навіть найменші результати настання такого часу Ч. помислити страшно, оскільки використання цієї зброї може мати апокаліптичний характер. Нині людство перебуває у стадії пошуку нових концепцій світового порозуміння, усвідомлюючи, що в певних країнах реалізовані такі військові технології, які за добу можуть знищити все людство. Кордон між Україною та Росією — це також своєрідний апокаліптичний кордон, оскільки Росія постає державою, яка сьогодні заклопотана продукуванням планетарної смерті. І тут, можливо, хотілося б полемічно продовжити думку письменника про причини війни між Україною та Росією. Попри всю специфіку українськоросійських колоніальноантиколоніальних стосунків, ця війна, яку ми переживаємо зараз, свідчить про битву між світом Звіра і світом цивілізації (людини). Кілька років тому світ Звіра розпочав війну з Грузією, а сьогодні з нами. Звір буде убивати будького, хто прагне залишатися на боці світла. “Першорядним завданням Імперії Зла є повернення втрачених територій, в першу чергу території України, Білорусії, Казахстану. Згодом будуть знову захоплені країни Балтії, Східної та Центральної Європи. Імперія Зла має дивовижну здатність до реінкарнації і самовідтворення. Всі відомі на сьогодні технології рабства, придушення свободи, знищення духу незалежності будуть використані в ім’я повернення величі Росії.
Головна ідея Імперії Зла — перевага колективної рабської Росії над індивідуалістичним вільним Заходом. Ненависть і заздрість до Заходу — ось головні рушійні сили реалізації цілей Імперії Зла” (с. 20). Ті, хто прагне вийти зпід впливу рабства, яке має демонічну природу, приречені на війну. Розділи від “звіра” у романі набувають особливої метафізичної значущості.
“Зброя судного дня” — це роман, у претексті якого — Святе Письмо, в якому засвідчено онтологічну битву між двома світами. Україна — конкретна реалізація цього всесвітнього протистояння. У прозі Ю. Щербака переплетіння між сцієнтистським (науковим) і метафізичним (релігійним) набувають особливої форми. Роман постає і як художня візіяпопередження (романкатастрофа), і як науковий прогноз. Хоча наприкінці видання й зазначено, що читачеві годі шукати прямих зв’язків між художньою реальністю та справжніми подіями, проте такий “припис” видається, радше, письменницькою умовністю, своєрідною грою.
У романі “Зброя судного дня” чимало від справжнього життя, в якому опинилися ми сьогодні, проходячи через жорно війни. Твір написано в режимі не просто “альтернативної історії” (така стратегія досить популярна сьогодні у британській, американській, канадській, французькій літературах), а в режимі ймовірного прогнозу, який має більше шансів перетворитися на факт доконаного часу. І водночас важливо актуалізувати людський потенціал, щоб зброї судного дня таки ніколи не було використано.
Тема українського роззброєння в романі одна з ключових. Факт відмови від ядерної зброї на початку 1990х рр. подається як помилковий. Про це чимало говорили і на презентації. Україна могла б передати зброю американцям, які в такому разі несли відповідальність за долю України, яка розташована на межі метафізичного “розлому” між буттям і небуттям. Проте сам факт наявності зброї, навіть у сильних руках, засвідчує можливість настання кінця. “Ядерна зброя була народжена страхом, зростала в страху і утримується страхом. Ця зброя — динозавр, еволюційно глухий кут. Сьогоднішній тренд на полі бою — менша, розумніша, ефективніше спрямована на ціль зброя. Ядерна зброя — неймовірно небезпечна і не дуже придатна до застосування — є пережитком минулого” (с. 268). Якщо рушниця висить на стіні, то лише для того, щоб одного разу вистрелити. Патологічна свідомість державного лідера, який тримає ядерну кнопку і прагне бачити себе “звіром”, може запустити початок кінця не лише сусіда, а й планети. Водночас досить цікавою у романі постає думка про те, що не Путін створив сучасну Росію, а народ створив свого Путіна: “Не Путін керував російським народом, як думали високоінтелектуальні аналітики, а народ ним. Народ, якому не потрібні були ні Герцен, ні Толстой, ні Бердяєв, ні Сахаров — ці чужорідні, ворожі елементи; російський народ ще раз довів, що вклоняється царям і тиранам: що більше крові на них, то більше до них поваги й схиляння перед їхньою пам’яттю.
І нехай не кажуть прекраснодушні публіцисти, що народ “ніколи не помиляється”, що “особа народу священна”.
Народ помиляється, а більшість ніколи не знаходить істину. Не помиляються лише одиниці — люди совісті, пророки, апостоли, філософи, інакодумці, генії, які гинуть раніше за всіх; мине час — і суд Божий встановить провину російського народу перед Україною і перед світом” (с. 128). Така ідея неодноразово оприявнена і в прозі С. Алексієвич і вже перейшла в категорію загальникових тверджень. Лідер країни — це проекція мільйонного населення, яке в своєму державцеві прагне втілити те, чого хоче у глибині єства. Людина — одвічне протистояння між небесним і звіриним, світлим і темним. Людина у жодному разі не має бути ідеалізована, натомість кожний крок людства мусить бути підданий фаховому аналізу, холодному, тверезому, фактологічному. І роман “Зброя судного дня” Ю. Щербака — це майже наукове дослідження людини в зустрічі з собою і часом.
Насамкінець згадаю чи не найменший підрозділ у романі — сорок четвертий. Він написаний як повідомлення преси про опитування, яке “російський пропагандист” Сєргєй Дорєнко проводить в ефірі радіостанції “Говорит Москва”. У результаті опитування випливає, що 62 % слухачів схвалюють використання ядерної зброї в боротьбі за російський Крим. Безперечно, видається дискусійним питання про те, наскільки взагалі можливо використовувати соціологічні дослідження в країні, представники якої живуть у страхові і під постійним нашіптуванням звіра: “Немає більш повторюваного у світі імені, ніж моє. Немає загадковішої і частіше згадуваної постаті в глобальному інформаційному просторі, ніж моя. Я — справжній Звір з безодні. <…>.
Сьогодні я, Звір із безодні, диктую правила світові, і світ змушений прислухатися до моїх слів і вчинків, розуміючи, що я — провісник нової епохи, конструктор добре спланованого глобального хаосу, руйнівник підлої системи відносин, жертвою яких стала Росія; я будую нову споруду світопорядку, в основу якої покладено не торгашеські принципи економічної залежності держав від купки найбагатших країн світу, а вічний, незнищенний закон СТРАХУ — закон ХІ—ХІІІ століття: страху багатих країн перед вторгненням орд завойовників, перед варварами, які не зупиняться ні перед чим у намаганні знищити джерела достатку і острови фальшивої стабільності. Захід і його поплічники — Грузія, Україна, Молдавія та інші — мусять боятися нас, нашої непередбачуваності, нашої волі й духовної сили, нашої рішучості відмовитись від комфортних умов існування в ім’я перемоги.
Наша сила — вогонь, всепожираюча стихія, сильніша за всі правила так званої демократії, за всі книжки і папери й за всі закони, прописані в цих текстах. Наш прапор — не триколор, який постійно плутають з голландським, хорватським, словенським, словацьким та іншими прапорами, а стяг червоний, колір вогню і крові, війни й перемоги” (с. 268—269).
Наведена у 44 підрозділі соціологічна статистика свідчить про “початок кінця”, який може статися будьякої миті, коли народом керує звір із “червоним стягом” (комуністична ідеологія у романі має виразно демонічне потрактування). У боротьбі за ідеологічні “ідеали” хтось готовий вдатися до методів, які можуть не просто знищити усіх, хто мешкає в Криму, а й розпочати ядерну війну, що може закінчитися остаточною ядерною зимою. Жити поряд із країною, де більшість толерують убивство “Іншого”, жорстокість і шовінізм, вельми непросто. І ядерна зброю, яку могла мати Україна, — це лише фактор стримування монстра, який розташований поряд: “У світлі вищесказаного Україні слід усвідомити, що від першої хвилини проголошення незалежності над нею нависла смертельна загроза повернення Імперії Зла, вторгнення її військ та історичний реванш за тимчасову поразку Росії.
Ось чому Україні в жодному разі не можна втрачати шансу, даного їй історією: ядерна зброя, насамперед тактична і оперативнотактична, повинна стати власністю Збройних сил України, так само, як і засоби її доставки — ракети середньої і малої дальності дії, стратегічні бомбардувальники і крилаті ракети. Для гарантування національної безпеки України потрібно мати мінімум 100 ядерних боєзарядів” (с. 20).
Проте в постколоніальному майбутньому важливо шукати інші форми порозуміння: монстр має зникнути, а планета кардинально змінитися, аби сценарій фільмукатастрофи ніколи не став реальністю і ядерна зима не настала. Росія — феномен, який або мусить тотально переформатуватися, або зникнути. Франкенштейн не може вічно навіювати страх. “Ніякий Судний день не загрожує Росії, бо сама Росія — це Судний день для своїх сусідів, для Європи. У разі якщо ворог наважиться розпочати ядерну війну проти Росії, ми застосуємо свою зброю Судного дня: я називаю це демографічним цунамі. <…>.
Це — найбільш таємна й непереможна зброя Імперії, доки керую нею я — Звір з безодні” (с. 340).
Роман Ю. Щербака потребує виваженої і серйозної розмови у фахових колах. Сподіваюся, що такі зустрічі ще відбудуться. Вони засвідчуватимуть потужність українського громадянського суспільства, його готовність осмислити складний романпопередження. Найдієвіші зміни не ті, що спускають згори, а такі, які мають горизонтальне представлення і втілення. Юрій Щербак осмислив значну частину новітньої української історії на широкому соціокультурному тлі. Тепер слово за читачами його роману.
