Інтерв’ю з народним депутатом України І і ІІ демократичних скликань, Надзвичайним і Повноважним Послом України в Грузії (1998—2003) і Республіці Азербайджан (2005—2008), головою Івано-Франківського обласного об’єднання “Просвіта” ім. Т. Шевченка Степаном ВОЛКОВЕЦЬКИМ.
— В одному зі своїх виступів Ви запропонували широко обговорити питання, як ми, українці, мали б називати Росію. Росією, як тепер, чи Московією? Як її називав світ до Петра І.
— Це питання історичної справедливості, тим більше, що в Україні триває процес декомунізації та очищення від залишків комуністичного та імперського минулого. У Конфуція є мудрі слова: “Правильно назвати — значить правильно зрозуміти”. Насправді, московська державність народилася і зміцнилася в період Золотої Орди, в межах
монголо-татарської держави. І справді, світ знав її у ті часи як Московію. І лише 1713 року російський цар Петро І видав указ своїй дипломатії називати її Росією чи “Государством російскім” і закріпив цю назву проголошенням Московії імперією 1721 року.
Зробили це з політичних міркувань, щоб перейняти (на словах, звичайно) славні європейські традиції Київської Русі. Хоча Московську державу будували і протягом століть вона діяла на зовсім інших засадах — засадах кочової азійської політичної культури, з її експансією, загарбанням чужих земель, жорстокою диктатурою…
Немає жодних об’єктивних історичних підстав називати її Росією. Ми не можемо змусити світ і росіян-московитів змінити назву “Росія” на “Московія” і не намагаємося цього робити. Але нам ніхто і ніщо не завадить вживати таку назву, яку вважаємо за потрібне, яка відповідає історичній правді. Так, ми маємо претензії до цієї назви, бо ми, українці, правонаступники традицій Київської Русі на відміну від Московії. Це наші предки на своїй території сформували давню українську державу і дали назву “Русь” (“Росія” — похідне від “Русь”). Найбільший український історик М. Грушевський так назвав нашу історію “Історія України-Руси”. Наш геній Т. Шевченко не вживав етнонім “Росія”, а використовував — “Московія”.
То чому ми маємо змиритися з тим, що у нас “перейняли”, а точніше, у нас забрали, а ще точніше — вкрали? Руси, русини — ми, українці, і так ми себе називали і так нас називали протягом довгих століть і в часи польської, польсько-литовської, австрійської (на Галичині) влади.
— Найісторичніше, якщо можна так сказати, своє ймення несе патріарх Філарет, який іменує себе як Патріарх Київський і всієї Руси-України. Чи не так?
— Безперечно, адже Київська метрополія чи не старша за Москву, не кажучи вже про Московську метрополію. Патріарх Філарет знає історію і не віддав цю назву чужинцям. Для всіх нас це добрий приклад.
— А як бути з назвою “Україна”?
— Етнонім “Україна” вживали паралельно ще з часів Київської держави і остаточно він закріпився у зв’язку з тим, що Московія “запозичила” спадщину Києва, починаючи від основного — назви народу. Тепер уже вони стали не просто “русскімі”, а “велікоросамі”. А хто ж ми тоді? Можливо, варто подумати про назву України — “Україна-Русь”.
Пригадую історію, яка мала місце в радянський період, під час екскурсії історичними місцями Києва. Екскурсовод розповідала про Київську Русь, пам’ятки давньоруської культури делегації з Сибіру. Тоді хтось із гостей здивовано запитав: “Так здєсь всьо рускоє, откуда же взялісь еті украінци?” Питання логічне і на нього потрібна відповідь. Для кожного з нас, для них, і для всього світу.
— Чи не видається Вам, що самою назвою Росія Петро І запретендував на Київську спадщину й водночас висловив претензії і на територію України?
— Цілком правильно. І вся історія відносин України з Московією (Росією) до сьогодні є тому підтвердження. І тепер, коли ці відносини набули гострого військово-політичного протистояння, думаю, настав час історичної правди. Нам, українцям, громадянам України, навіть на офіційному рівні варто повернути Росії справжню її назву — Московія, а росіян називати московитами. Тим більше, що теперішня Московія (Росія) Путіна продовжує привласнювати нашу українську історію і наших великих предків. Наприклад, хрестителя Руси-України Володимира Великого. Їм би, за правом спадковості, побудувати у Москві пам’ятники правителям Золотої Орди, а вони взялися за зведення монумента Київському князю Володимиру.
— Як дипломат із багаторічним стажем, говорячи про офіційний рівень, чи могли б Ви обґрунтувати свою пропозицію на основі міжнародної практики?
— Така практика існує у світі з давніх часів. Кожен народ називає інший народ чи іншу державу так, як вважає за потрібне. Наприклад, Німеччину ми, українці, називаємо Німеччиною, росіяни (московити) — Германією, а самі німці свою державу — Deutschland. Інший приклад, Грузія, де я довго представляв Україну як посол. Слов’янський світ називає її “Грузія”, англомовний — “Georgia” (Джорджія), а грузини свою країну називають “Сакартвело”. Те саме можна сказати про Чорногорію (Монтенегро)… І таких прикладів безліч.
— Яким Ви бачите механізм реалізації цієї ідеї?
— Думаю, що це питання варто обговорити широкій громадськості в усіх регіонах України. До речі, це буде потужним імпульсом для нашого усвідомлення правдивої історії України, пов’язаної з російським “старшим братом”. Для початку ми плануємо провести конференцію на цю тему за участю науковців — істориків, політологів Прикарпаття. Це питання могли б розглянути обласні ради в усіх регіонах України, зокрема й наша Івано-Франківська. І завершальний етап — винесення та обговорення цієї пропозиції Верховною Радою України.
— Своє слово має сказати й українська історична наука.
— Безперечно, ця ініціатива мала б виходити від науковців-істориків. Сподіваюсь, вони скажуть своє слово. І це слово буде вагомим. Зрештою, за прогнозами багатьох дослідників, Росія таки стане Московією, розділившись на багато нових державних утворень. Але це вже питання майбутнього. Завдання тепер — повернути історичну справедливість, використавши наше право національної власності і спадковості.
Спілкувався Богдан ВІВЧАР
