Майже з повною упевненістю скажу, що пані Ольга СередаТерлецька є найстаршим читачем “Слова Просвіти”. Кілька років тому тижневик уже друкував її спогади. І ось знову серед читацької пошти зустрічаємо її лист, надісланий із м. Хмельницький, де Ольга Іванівна проживає у своєї доньки Лариси Федорівни.
Про що згадує людина, яка розміняла десятий десяток літ? Що їй запам’яталося?
Про це розповідають кілька старанно списаних сторінок, датованих як щоденник, — перші написані в березні, останні — в травні (так, як думалося).
Зберігаючи мовні особливості розповіді Ольги Іванівни, пропонуємо Вашій увазі її спогади і бажаємо авторці здоров’я.
Любов ГОЛОТА
22 червня 1941 р.
Літо. Колосяться гарні хліба на полях. Цвірінькають горобці — краса!
Аж раптом гучний голосистий крик — Війна!
Ми, молодь, — гайда до клубу, там єдина в селі радіоточка, а з неї уже джеркотять не понашому.
Призвали австріяку, який лишився з минулої війни. Австріяка послухав і сказав: велять здаватися!
Вже недалеко по дорозі гарцують ворожі мотоциклісти, стріляють з автоматів по церковних куполах. А наші забрали у військо військовозобов’язаних, а заодно — загребли й стариків, слабих.
Забрали і мого батька Івана Федоровича Терлецького, без надзора і обзора. Гнати товар. Пішки дійшли до Поволжя. Подивились, подивувались дорогам, тинам і безлюдним обійстям. По подвір’ях микається голодна скотина.
Глибока осінь. Приморозки. Батько і з ним ходаки вертаються додому — без теплої одежі, обірвані, голодні, з трудною ночівкою, без знаття і напрямку куди йти. Хто їх там чекає і де? А батькові літа — за 60 років, і важка робота все життя.
Подивувалися гарним спустошеним подвір’ям німецького Поволжя і пошкутильгали на свою рідну Україну в рідне село Василиха Ставищенського району Київської області. Батько Іван Федорович і добрий сусід Іван Євтихович з трудом, але добралися до свого рідного краю, до рідної ненькиУкраїни.
Дяка Івану Євтиховичу, — Царство йому небесне, — совісно оберігав всю довгу і важку дорогу смертельно хворого мого батька Івана Федоровича. Вже недалеко від села сусід рвонув першим у рідну оселю. І сказав, прийшовши, Іван Євтихович моїй мамі: — Біжи йому назустріч!
А мама сказала: — Покину живе та піду шукать мертве…
З муками добувся батько додому і звалився, кричучи від болю.
Із немоготи і без ніякої надії на виздоровлення звернулися в лікарню м. Ставище за 19 км, де, на диво, чудом уцілів від єврейського погрому знаний хірург Сахаров. І сказав знаний хірург Сахаров моєму батькові після операції:
— Не пить горілку, не курить — то проживеш рік.
Батько не пив, з великим трудом не курив і прожив ще 25 років.
Окупація
Після розриву совєтського кордону село заполонили пішаки — прикордонні військові. Постійний рух військових через наше село Василиха Київської обл. Ставищенського району доходив до 70 чол. одночасно. Деякі лишалися і прижили дітей.
Мій брат Терлецький Леонід Іванович служив в м. Барановичі з односельцем Іваном Божком — оминули полон, пройшли пішки з Білорусії. Та брат не ризикнув завернути додому. А Іван Божко порадував свою одиноку маму. Він пережив окупацію і війну. А брат Льоня додому не посмів заглянути, бо, пам’ятаючи, що наш дідусь, який до революції був священиком, осудив би його, хоча не було ходу нам ні в піонери, ні в комсомол. Леонід загинув, не дійшовши в Росію до законної команди. А окупанти все гупали на схід, обганяючи наших прикордонних служак…
…Зернові перестигають. Розділили гарний колгоспний урожай, бо пора збирати.
Мама за косу, а ми з сестрою Нілою в’язать снопи. Стою я на подвір’ї з ціпом у руках серед розкиданих снопів. Навпроти двору зупиняється бричка, мене як вітром здуло, за хату — і в береги. І так приходилось не раз. Коли у нас облава, тікаємо в село Лихачиха, поруч, але іншого району.
Вертатися страшно — не знаєш, коли облава. Якось прибігла додому по їжу. І тільки до хати, а мама кричить: тікай! Я гайнула левадою в Лихачиху. В кінці села в левадах забігла до подруги Зіни. Тільки вбігла в хату, загавкав собака. Зіна — хоп! — і в болотяну леваду. А я пожаліла єдиного плаття, замість стрибати в болото — гайнула з подвір’я на дорогу. А ловець мене цап за плечі. Довго ще згадували цю погоню сусідиглядачі. Затягнули мене в сільраду (колишня хата куркуля), закрили в комірчину з круглим віконцем, але без шкла. Далі доставили в районне селище Ставище, за 19 км від Василихи. Затокарили мене на другий поверх у ставищанську середню школу. Серед класу купа соломи. Я з розпачу гепнулась на ту солому, а то перетерта тверда мерва.
Відкриваю двері: “Пустіть по надобності”. Глянь! Коло дверей черговий. І хто б це був? Наш василиський стражник Брунько, з яким вечорами ховалися від поліції… Словом, загнали таких, як я, у товарняки і гайда на захід. Наш товарняк, з дірками наскрізь, загальмував, пропускаючи поїзда на схід із захватчиками — в шапочках з китицями. Наш товарняк стоїть. У мене через плече протигазова торбинка з печеним буряком. Задрипаний вагон і в ньому нас 40 душ. Стоїмо, дивимося, як проходять ешелони з вояками, що махають нам руками.
Хто сидить, хто не може сісти — стоїть. Дивимося в дірки на чужинські поїзди. Аби не гаяти часу, нас спішно організовують у туалет. Перша партія — 20 душ. Сторож приводить і каже: — давайте менше. Я попала в десятку і не зразу надумала тікать. Але — раз і я рвонула. Пробігаю по станції. На станції коло землянки стоїть жінка. Я прошу сховати. Жіночка похитала головою. Я вирвалась на дорогу з розкішними липами і почала метатися між грубими стволами дерев на випадок стрілянини. Закінчилась гарна алея старих дерев. Добігаю до села, закрадаюсь у першу хату. Жіночка замахала руками і сказала іти до старости за дозволом. Я назад, чимдуж у поле. Вечеріє. Роздиваляюсь навкруги. В полі дві скирти. Горох. Дивлюсь, іде чоловік з села. Ну, думаю, по мене. Затрясло. А він забрав скотину і погнав. Пожувала гороху. Думаю, залізу на скирту спать, а вона висока і ущільнена так, що не можна вискубать кубло. Притулилась до скирти і заснула.
Проснулась від холоду. Ніч. Пішла на схід кукурудзяними і соняшниковими полями. Посмакувала насінням. Дійшла до дороги перегородженої. Ага, ні, я далі не піду. Чула, що такі дороги охороняють румуни, небезпечні при зустрічі. Засоталась на обмолочену скирту соломи. Прокидаюсь, а то снігозащитні щити на дорозі… Йду. Питаю у людей, куди дорога на Київ. І не знають, і не чули, що це таке Київ. Так я наобум почимчикувала на схід, в свою рідненьку Василиху.
Потерпала, коли зустрічались цигани.
Недалеко від дому хлопчина обганяє. Заговорив, що був великий шум за мене. Шукали… Та не знайшли.
Новий 1944 рік
Ніч, зима. За вікном кучугури снігу.
Ми, дівчата і хлопчаки, молодші за нас, сидимо на соломі — серед хати у жіночки, яка має двох маленьких діток.
Стук у вікно. Молодецький солдатський голос чітко вітає нас з Новим 1944 роком і визволенням нашої місцевості від німецьких захватчиків. Ми з радістю — з соломи і додому!
Закінчилось митарське спотикання холодними ночами, життя в погребах чужого села.
…У січні 1944 року війна погарцувала повним ходом на захід. Почалася — темпами! — мобілізація молодих і зрілих чоловіків, кого — куди. Наших юних хлопчаків, що сиділи з нами в схованках — на горищах і байраках, загребли без ружжа і без науки. Вони так і не повернулись у життя.
На передовій, в уманських місцях, так розгорівся котел, що навкруги розтав сніг. Вогняна війна кипить і котиться на захід. На звільнених землях діячі наводять порядок, встановлюється влада на місцях.
Нас, дівчат, тоже туди, на передову, — копаємо окопи. Поселили нас на ніч на солому серед якоїсь хати, і кожну ніч поруч — нові новобранці.
Вечір. Ми, дівчата, вкладаємося на соломі, рядом з гайними (ГайГай) вояками. Я зашиваю припалену махорочну торбинку, стоячи коло печі.
Відкриваються двері, заходять воякиновобранці в куфайках, розміщуються на соломі серед хати.
Дивлюся на того, що привів на нічліг очеродні жертви. Не можна було не замітити серед куфаєчної сіроми шикарну фуражку з високою кокардою і незвично нове військове вбрання.
На тапчані стогне молода жіночка без тями (тепер уже я знаю, що то був тиф) з повзаючим по ній дитям… і нікого, окрім нас і куфаєчних вояк. Ми повертаємося кожний вечір на нічліг з окопів. І кожний вечір на нічліг розполагаються нові новобранці — в тих повсякденних фуфаєчках, кирзачах і парусинових туфлях і без єдиного патрона. Придивляюсь до кокарди. Глядь, аж то ловець, котрий ловив мене хваткою за пояс, не один раз. Так часто ловив, що добре запам’ятався!
“О, — кажу, — нічого собі! За німців ви мене хватали обіруч в погоні, а зараз командуєте вояками, своїми бувшими жертвами!”
Він подивився на мене і сказав: “Василиха” — назвав моє село. Пам’ятає… Розвертається, дістає ізза спини автомат і простягає мені в руки. Каже: “На, стріляй”. Я відвернулася. Він хутко шмигнув з хати. Новобранець, що сидів на соломі, спитав: “Це правда?” Я відповіла: “Ви самі все це чули”. Зараз той ловець числиться загиблим у ВВВ.
…Ранок — окопи. Вечір — нові новобранці на нічліг, і так лютий, березень, квітень.
На тапчані, усе без тями, молода мама, при ній малюк. Хто їх доглядає, нам не знати, коло неї нікого.
Ранком схватишся, швиденько за хлівчик, роздягнутись догола стріпати вошняну нечисть з одежі. Набігає за ніч клубками.
А час плине. Мене медики відправляють додому. Додому так додому, а додому не близько. Сніг безслідно зник. Іду. Темніє на полях, земля чорна. Ранком примерзала. Я в саморобному взутті — диво зі свити, маминого ще приданого, в сумнівних галошах з камери, обходжу замерзлі калюжі. Іду, далина не близька. Порожньо. Ні душі.
На зустріч на коняці красний молодець. Зупинився. Розпитав. Розказала. Розійшлися. І знов нікого.
Дійшла! Дома, хоч і морочить голова, та я рвонула в сільський клуб — сказали, що там свято і буде концерт. А такої красоти я ще не бачила! І зразу забулось, що іде війна, гинуть люди.
Дівчата і хлопці у клубі танцюють у військових формах. Красота. Закралась мрія і заздрість.
А на! І залягла я без тями надовго, не на один місяць. По селу пішла тривога: вмирає гарна дівка. Миттєво сохне вишита сорочка на комині, в якій я виступала в школі на свято. І в сільському клубі, школяркою, грала головну роль Наталки Полтавки.
Дійшов тривожний слух до військових ветеринарів, які саме базувалися в селі. Служиві знатоки коней не забарилися — дали укол камфори і не знадобилася спіхом випрана мамою сорочка…
м. Хмельницький
