Поїздка до могили Степана Бандери

Володимир ПІПАШ,

голова Закарпатського ОО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка

Численна делегація Народного руху України здійснила автобусну подорож до німецького Мюнхена. Перебувала тут два дні — 23 та 24 квітня. Серед представників обласних організацій Руху в її складі були і закарпатці: Іван Габор, Богдан Вайнагій та автор цих рядків. Приємно, що серед учасників поїздки було чимало рухівців у вже другому, а то й у третьому поколінні, приміром, донька викраденого 1994 р. спецслужбами голови секретаріату НРУ Михайла Бойчишина — депутат Львівської облради Лідія Бойчишин, чи наш Богдан Вайнагій — син одного з перших рухівців Тячівщини.

Поїздка відбулася за ініціативою голови Львівської крайової організації НРУ Андрія Корната, а спонсорами виступили підприємці, зокрема Богдан Гагалюк — керівник Фракції НРУ у Львівській обласній раді.

Програма поїздки передбачала відвідини могили Степана Бандери, легендарного Українського вільного університету (який і запросив делегацію рухівців), що із 1946 р. перебуває в Мюнхені, та участь у літургії (якраз мала бути Вербна неділя) в українському соборі Покрови Пресвятої Богородиці та св. Андрія Первозванного.

У Мюнхен прибули в полудень 24 квітня. І зразу ж вирушили в двогодинну пішохідну екскурсію центральною частиною міста. Осердям її є Марієнплац — площа святої Марії, навколо якої розташувалися квартали забудов ХІV—ХІХ століть. Цікаво, що старовинна архітектура у Мюнхені була за часів Ренесансу запозичена з Італії, тож місто подібне до Венеції, Флоренції тощо. Через це, як повідомила гід, Мюнхен напівсерйозно називають “найпівнічнішим італійським містом”.

У чудовій пам’ятці архітектури — королівському палаці, що у центрі міста, нащадки престолу не живуть, позаяк надають перевагу своїм заміським замкам, а здають його в оренду під офіси. Чи не найбільше тут старовинних, готичних соборів, такою ж є і ратуша.

Упродовж віків Мюнхен — столиця Баварії: з 907 р. — герцогства, з 1806 до 1871 р. незалежного королівства, а нині федеральної землі Німеччини. Мешканців близько півтора мільйона, із них — триста тисяч іноземців. Баварський діалект значно відрізняється від літературної німецької мови, натомість близький до австрійської німецької. Парадоксально, що хоча баварці полюбляють глузувати з “прусаків” (північносхідних німців), але найбільше “не люблять” саме австрійців (позаяк ворогували з ними у минулому впродовж багатьох віків). Також фенотипно вони відрізняються від північних германців, оскільки, пояснила гід, є нащадками онімечених кельтів. Утім, це не є жодною підставою для якогось сепаратизму…

Після поселення у гостелі, увечері того ж дня нас чекали в Українському вільному університеті (у 1945 р. його ректором був о. Августин Волошин). Тут відбулася зустрічзнайомство з керівництвом та викладачами вишу. Частина їх та студентів є вихідцями з України уже часів незалежності.

Університет ліцензований і підпорядкований Міністерству освіти Баварії, однак має окремий статус, позаяк викладання здебільшого відбувається українською мовою. На навчання запрошують і юнаків та дівчат з України. Навчання платне, 600 євро за семестр, тут сприяють у працевлаштуванні студентів, яке надає їм змогу забезпечувати оплату та мешкання в Німеччині (місячна середня зарплата у Мюнхені складає близько 1400 євро).

Від нашої делегації вишу вручили подарунки, книги подарував і автор.

Наступного дня ми побували на архієрейській Службі Божій у катедральному соборі Апостольського екзархату в Німеччині та Скандинавії Української ГрекоКатолицької Церкви Покрови Пресвятої Богородиці та св. Андрія Первозванного.

Собор споруджений у сімдесятих роках минулого століття у стилі конструктивізму. На щоглах два прапори: український та ЄС. Інтер’єр храму прикрашають мистецькі твори славетного Святослава Гординського. На службі було багато вірян, а також черниці місцевого українського грекокатолицького монастиря. Правив архієпископ, йому співслужило кілька священиків. Перед освяченням верби він повідомив, що тут присутня делегація НРУ з України. І нагадав, що цієї неділі, за благословення Святійшого отця Франциска, у всьому католицькому світі збирають кошти для потерпілих від війни в Україні.

Безсумнівно, що церква є осердям, місцем зустрічі, а разом із розташованим поруч Українським культурним центром — і спілкування місцевих українців. Тут працює і українська суботня школа Товариства “Рідна школа”.

Зустріли ми тут і закарпатку — віцеконсула України у Мюнхені Ярославу Сочку (доньку колишнього голови Іршавської райорганізації НРУ Василя Марущинця), яка є активісткою української громади.

Загалом у Мюнхені мешкає багато українців. Це, як називають тут, “діаспора” (вихідці з України до 1945 р. та їхні нащадки) і “мігранти” після падіння “залізної завіси”. Ще російськомовні українці вливаються у російську громаду, з якою контактує певне число емігрантівнімців та євреїв з території колишнього СРСР.

Автобусом добралися на цвинтар Вальдфрідгоф, де могила Степана Бандери. Цвинтар, згідно з проектом архітектора Ганса Грасселя, є парком чи лісопарком. Могили — поміж могутніх дерев, доволі далеко одна від одної. Прокладені асфальтовані доріжки та водогін, який веде до численних басейнчиків, щоб набирати воду у пластикові поливалки, що є біля кожного з них. Усі могили ідеально доглянуті. Цим займаються відповідні служби адміністрації цвинтаря.

Відчувається, що місце останнього спочинку провідника ОУН Степана Бандери часто відвідують українці. І це після відновлення пам’ятника, після чергового вандалізму путінськокацапської агентури в Німеччині, що стався 17 серпня 1914 р. На могилі цвітуть сині та жовті квіти, багато свіжих букетів, українські прапорці, свічки. Перебування на святому для кожного свідомого українця місці справило незабутнє враження…

P. S. Перед поїздкою була думка взяти вербу для освячення з України. Та вирішив, що не довезу, адже верба вже розпустила листя. У Баварії весна була більш пізньою, тож місцеві українці освячували ще “котики”.

По закінченню служби вже перед Українським домом побачив жінку з розкішним букетом котиків. Звернувся до неї: “Пані, будь ласка, подаруйте гілочку верби, повезу в Закарпаття, в Ужгород”. Та знітилася та й каже: “Вибачте, але я запізнилася на службу, тож верба не свячена. Сама хочу у когось випросити, випрошу і Вам…”. Через кілька хвилин принесла гілочку “котиків” та самшиту, які я привіз у Вітчизну. Верба у хаті, а самшит посадили — може, прийметься, стане живою згадкою про відвідини столиці Баварії, де спочиває Степан Бандера.