Соборницькі і державницькі акценти у Франковій поезії

Євген НАХЛІК,

членкореспондент НАНУ, доктор філологічних наук, професор, директор Інституту Івана Франка НАНУ

Від самого початку становлення нового українського письменства в Галичині та Буковині його пронизували ідеї єдності українського народу й об’єднання України, поділеної між Російською та Австрійською імперіями, а також ідея відновлення української державності (“Руська Трійця”, доба “Весни народів” 1848—1849 рр., народовський рух 1860—1870х рр.). Поновому актуалізувалися ці ідеї за часів Івана Франка — останньої чверті ХІХ—на початку ХХ ст., в умовах посилення й розвитку, з одного боку, національнопатріотичних тенденцій, а з іншого — поширення соціалістичних. У галицькій дійсності від другої половини 1870х рр. це знайшло вияв у протиборстві народовців (польське narodowcy — націоналісти) і радикалівсоціалістів. У 1876—1886 рр. Франко солідаризувався і співпрацював переважно з другими, котрі, як і він сам, перебували під впливом Михайла Драгоманова (Михайлом Павликом, Анною Павлик, Остапом Терлецьким, Іваном Белеєм та ін.), але підтримував творчі зв’язки також із першими (Володимиром Барвінським, Дем’яном Гладиловичем, Омеляном Партицьким, Корнилом Устияновичем), унаслідок чого опинився між двома угрупованнями (його товариш І. Белей також співпрацював з обома групами, проте в січні 1885 р. остаточно відмежувався од радикалів і перейшов до народовців). Водночас тоді й пізніше Франко зближувався з польськими соціалістами в Галичині (у 1878—1881 рр. друкувався у львівській робітничій газеті “Praca”, а в 1887—1897 рр. працював у редакції газети “Kurjer Lwowski”).

Відповідно рання публіцистична й поетична творчість Франка виявляє широкий діапазон мотивів од загальнолюдських, федеративних, соціалістичних, соціальнореволюційних до національнопатріотичних. Перші виявнилися у брошурах “Катехізм економічного соціалізму” (1878), “Програма галицьких соціалістів” (1880), листі до Ольги Рошкевич від 20 вересня 1878 р., поезіях “Товаришам із тюрми” (1878), “Гімн” (“Вічний революцйонер”), “На суді” (обидві — 1880), “Беркут” (1883). У вирішенні національного питання Франко в тих роках стояв на соціалістичних і федеративних засадах.

Згідно з такими переконаннями, у вірші “Моя любов” (27 червня 1880 р.) задекларовано єдність національного та загальнолюдського — любов до України немислима без “святої любові” “До всіх, що ллють свій піт і кров, / До всіх, котрих гнетуть окови”, тобто всіх трудящих і поневолених людей на землі:

Ні, хто не любить всіх братів,

Як сонце Боже, всіх зарівно,

Той щиро полюбить не вмів

Тебе, коханая Вкраїно! [т. 1, с. 83]

У вірші “Розвивайся, лозо, борзо…” (1880) відродження України, котра, як Природа, “Оживає, розриває / Пута зимовії, / Обновляєсь в свіжі сили / Й свіжії надії”, подається не як самодостатнє, а як таке, що слугує поступові усього людства: “Зеленійся, рідне поле, / Українська ниво! / <…> щоб світу добра служба / З твого плоду стала!” [т. 1, с. 28]. У віршованих “Гадках на межі” (1881) воля України також невіддільна від загальнолюдської перспективи, притім соціалістичної за організацією праці: “Я думав про людське братерство нове, / <…> чи в світ воно швидко прийде? / І бачив я в думці <…>: / Управлена спільним трудом, та рілля / Народ годувала щасливий, свобідний. / <…> се Україна, свобідна, нова!” [т. 1, с. 186]. Поетична “Посвята Михайлові Петровичу Драгоманову” (1882) теж поєднує загальнолюдські ідеали, на які орієнтував молодих галицьких радикалів їхній женевський наставник, з омріяним національним ідеалом:

Та ж Ти вказав нам путь, куди іти,

Як жизнь і кров до людськости скарбниці,

До поступу будови докладати, —

Добра собі в добрі для всіх шукати.

Звертаючись далі до свого вчителя, Франко віршував, що галицькі учні”сини” “враз з Тобов бажають, <…> щоб Тебе із вигнання, із дали / На вольній ми Вкраїні повітали!..” [т. 52, с. 120–121]. Під “вольною Вкраїною” тут треба розуміти, найпевніш, здобуття соціальних і національних прав.

Тим часом завдяки співпраці у 1880—1886 рр. з народовськими часописами “Діло”, “Зоря”, “Правда”, “Зеркало” і “Нове Зеркало”, та й назагал під впливом тодішнього народовського середовища, преси, різних заходів (літературномузичних шевченківських та інших вечорів, народних віч) Франко в 1880—1884 рр. написав низку суто національно акцентованих поезій. Славнозвісний гімн “Не пора, не пора, не пора…” (між 1880 і березнем 1884 р.) пройнятий ідеями національної самодостатності (“Нам пора для України жить”), згоди і консолідації (“не пора / В рідну хату вносити роздор!”, “Під Украйни єднаймось прапор”), а також жертовної самопосвяти і національної “волі” (“У завзятій, важкій боротьбі / Ми поляжем, щоб волю, і щастє, і честь, / Рідний краю, здобути тобі!”) [т. 52, с. 21]. Як розуміти цю “волю” “Рідного краю”? Як українську державність? Із тогочасних політичнопубліцистичних роздумів Франка знаємо, що поняття національної волі він не ототожнював із поняттям національної державності, а пов’язував, згідно з теорією федеративного соціалізму, із соціальними та національними правами і свободами.

Національно піклувальні та єднальні акценти розставлено також у вірші “Розвивайся ти, високий дубе…” (17 березня 1883 р.): “Пора, діти, добра поглядіти / Для власної хати, / Щоб ґаздою, не слугою / Перед світом стати!”; “уставаймо, єднаймося, / Українські люде!”. Понад те, у цьому ранньому вірші озвучено соборницькодержавницьку ідею — поет вірить, що “Встане славна мати Україна, / щаслива і вільна, / Від Кубані аж до Сянарічки / Одна, нероздільна” [т. 52, с. 23–24]. У художньоумовній образності націєцентричного вірша “Святовечірня казка” (Діло. — 1883. — № 145. — 24.ХІІ/5.І. 1884) ліричне “я” поета зосереджується на рідній “РусіУкраїні”, котра являється йому й під час лету “на крилах херувима” показує “Коханую рідню” — “весь руський край <…> / Широкий”:

“Отсе рідня моя! Отсе моя держава,

Мої терпіння всі, моя будучність, слава:

Дністер, Дніпро і Дон, Бескиди і Кавказ,

Отсе, сини мої, мій чудний край — для вас!

Любіть, любіть його! Судьби сповниться доля,

І швидко власть чужа пропаде

з сего поля!” [т. 52, с. 36]

У цих рядках соборницький мотив переплітається з національновизвольним, а далі звучить і мотив національноконсолідаційний: РусьУкраїна веде ліричного суб’єкта “з тим святом щедрувати” “в сільськії хати” (до селян), “до пастирів народа” “В віконця яснії попівські” (до священиків), “в міста <…> між варстати” (до робітників), далі “в школи” (до вчителів), “В палати судові” (до судочинців), “В варстати духові” (до творчої інтелігенції). Вірш україноцентричний не лише в загальнонаціональному, а й у персональному сенсі: Франко, який відзначався універсалізмом мислення і не раз линув думками до “людськости”, у цьому творі пов’язує свою екзистенцію врештірешт із рідною Україною, котра, як він пророчо передчуває, єдина не зігнорує і не забуде його: “Хоч все покине, я одна тебе не кину, — / Лиш ти люби мене — свою РусьУкраїну!” [т. 52, с. 37].

У зворушливому поетичному некрологу “На смерть бл[аженної] п[ам’яті] Володимира Барвінського дня 22 січня (3 лютого) 1883 року” Франко звеличував лідера народовців як “ратника за рідний люд” [т. 52, с. 122], а через рік склав новий шанобливий вірш “Спом’янім! (В перші роковини смерти Володимира Барвінського”, у якому знову уславлював “Козака Володимира”, “що на сторожі / Руси згинув”. У другому вірші підкреслено пріоритетну для народовців національну перспективу: “Праця лиш о власній силі / Нам збудує волі дім” [т. 52, с. 124]. Обидві хвалебні присвяти викликали незадоволення у Драгоманова та його найвірнішого послідовникарадикала Михайла Павлика, і вони дорікали Франкові за “панегірики” Барвінському.

Поштовхом до написання національнопатріотичного “Прологу” стало народовське відзначення у Львові 50х роковин смерті Івана Котляревського. 29 жовтня 1888 р. Руський народний театр з нагоди ювілею поставив “Наталку Полтавку”, а перед виставою актор Степан Янович (сценічне ім’я С. Курбаса, батька Леся Курбаса) виголосив знаменитий Франків “Пролог”, одразу по тому надрукований у народовських часописах (Діло. — 1888. — № 233. — 19/31.Х; Зоря. — 1888. — № 21. — 1/13.ХІ). Для Франка “Котляревський, батько наш Іван” — “Один з послідних свідків того, як / Послідні іскри вольного життя / Помалу гасли, попелом вкривались”, “він / З великого пожару України / Найбільшу спас народну святість — слово…”, “Сам силою своєю волі й пісні / Минувшину України зв’язав / З будущиною стягом золотим”. У вірші акцентовано на поневоленні України Російською імперією, її політику насильницької русифікації: “під неволі гнетом” “Приходилось / Поборювать Еолові вітри, / Що різко віяли з півночі”. “Чарівникмоскаль”

Прийшов у хату вдови України

І швидко став у ній рядить посвому,

Як пан. Не помогла сперечка жодна —

“Малчать, стара!” — отсе його всі чари,

Позвірськи прості і, як звір, могучі!

“Малчать, стара!” — отсим різким

дистоном

Скінчилась віща пісня батька Йвана.

Знать, чув поет, як тяжко доведесь

Від того слова ще страждать Вкраїні,

<…> Нині ми

Під ваготою того слова стогнем,

А слово наше — запахуща квітка

На всеслав’янській ниві — топчесь в грязь,

Прослідуєсь, мов дикий звір у лісі.

Однак у фінальних акордах вірша поет висловив віру у визволення України зпід російськоімперського ярма:

Та ні! Се не послідна строфа пісні!

Ще не запала дієва заслона!

Ще деревам насилля й самоволі,

І гнету, й самодурства, й темноти

Не суджено до неба дорости

І сонце нам навік закрити! Блисне

Те сонце ясне, розійдуться хмари!

Упадуть ті твердині, що нам нині

Тюрмою, й залунає наше слово,

Прекрасне й свіже, на весь світ, наново! [т. 52, с. 151—154]

Новий порив до творення національно акцентованої поезії спостерігається у Франка в 1898—1905 рр. Проти раннього вірша “Каменярі” (1878) у “Великих роковинах” (1898), поемах “Похорон” (1899) і “Мойсей” (1905) відбувається зміна месіанських акцентів із загальнолюдського на національне. Добровільні невільники “каменярі” трудяться для “людей”, ідеалом героїв і спорідненого з ними автора є “добро нове у світ”, “щастя всіх” [т. 1, с. 67, 68]. У написаному через два роки сонеті “Пісня будущини” (1880) національне та інтернаціональне переплітаються у своєрідний романтичний спосіб на кшталт наділення Польщі визвольною історичною місією у творчості Міцкевича, Словацького та Красінського, з тою відмінністю, що у Франка, як і в історіософському вірші Пантелеймона Куліша “Три брати” (Л., 1869)1, месіанська роль у визволенні народів зпід ярма російського самодержавства відводиться Україні: “<…> з погорди пилу / Ти отрясешся й <…> до найтяжчого бою, / Остатнього, за правду й волю милу / Ти поведеш народи і прогнилу / Стару будову розвалиш собою. // І над обновленим, щасливим світом, / Над збратаними, чистими людьми / Ти зацвітеш новим, пречудним цвітом” [т. 1, с. 148]. Історіософське пророцтво Франка почасти збулося у 1917—1921 рр., а особливо 1991 року, справджується воно й тепер, коли Україна стала форпостом європейських народів проти нової російськоімперської воєнної експансії.

У поезії “Великі роковини. Пролог, говорений перед ювілейною виставою “Наталки Полтавки” в пам’ять столітніх відродин українськоруської народности” взірцем національного месії виступає “славний, безталанний / Щирий батько наш Богдан” [т. 52, с. 176]. Звертаючись до сучасників, автор сподівається на появу в будучності такого проводиря, як козацький гетьман:

Мовиш: де нам взять Богдана?

Тільки тим придатний будь

На святе, велике діло!

<…>

А Богдан прийде як сума

Ваших змагань, ваших сил.

До великого моменту

Будь готовим кождий з вас, —

Кождий може стать Богданом,

Як настане слушний час. [т. 52, с. 177]

Тож поет проектує месіанський чин на кожного співвітчизника, розуміючи, що доля нації залежить не лише од виняткової особистості, а й від якомога більшої кількості активних і самовідданих борців:

Кождий думай, що на тобі

Міліонів стан стоїть,

Що за долю міліонів

Мусиш дати тим одвіт.

Кождий думай: тут, в тім місці,

Де стою я у огни,

Важиться тепер вся доля

Величезної війни.

Як подамся, не достою

Захитаюся, мов тінь, —

Пропаде кровава праця

Многих, многих поколінь. [т. 52, с. 178]

Орієнтуючись на доктрину Енгельса про неможливість побудови соціалізму в окремо взятій країні (“Принципи комунізму”, 1847), Франко в рецензії (Світ. — 1882. — № 15) на Кулішеву збірку “Хуторна поезія” піддав критиці Шевченків вислів із послання “І мертвим, і живим…” “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”: “<…> в будущині воля в нашій, українській хаті неможлива без рівночасної волі у всіх сусідніх нам слов’янських хатах, а й тота знов неможлива без волі в цілій Європі. Значиться, і воля, свобода, коли має бути правдивою, повною волею у нас, мусить основуватися на волі межинародній, загальнолюдській” [т. 26, с. 162]. Звичайно, чим більше сусідніх країн дотримується ліберальнодемократичних засад (Франко, однак, мав на увазі соціалістичні), тим сприятливіше для “волі” суміжної держави, але це не означає, що окремі країни не можуть бути самі по собі досить вільними. Франко, певно, з часом збагнув це, бо розкритикований ним раніше Шевченків образ “В своїй хаті своя <…> воля” реабілітував у “Великих роковинах”: після втрати козацької державності українці “Знов <…> бажають в рідній хаті / Рай зготовити собі” [т. 52, с. 176]. Пізніше образ “волі” (як національної свободи та національної влади) “в своїй хаті” реабілітовано також у поемі “Мойсей” (про це далі) та в “Січовому марші” (Новий Громадський Голос. — 1905. — № 30. — 12.Х): “В нашій хаті наша воля, / А всім зайдам зась!” [т. 52, с. 77].

У “Похороні” буття українського народу осмислюється у соціальновизвольному та національносамоствердному аспектах. Її герой Мирон (своєрідний alter ego автора), “проводир”, “сівач, що сіяв кращу долю”, “Будівник, що клав величний храм” [т. 5, с. 85], — це національнонародний месія (“Я з тих, що люд ведуть, мов стовп огнистий, / Що вів жидів з неволі фараона” [т. 5, с. 78]). Піднявши “хлопське повстання” [т. 5, с. 78], “хлопський бунт” [т. 5, с. 79] задля визволення зпід ярма “аристократів”, він, однак, воліє зазнати поразки, ніж перемогти, бо його не влаштовує “побіда мас, / Брутальних сил, плебейства і нетями”, тих, що “В душі своїй були і темні, й підлі, / Такі ж раби, як уперед були” [т. 5, с. 79]. Услід за П. Кулішем (“Історичне оповіданнє” у збірці “Хуторна поезія”, Л., 1882; “Думапересторога, вельми на потомні часи потрібна” у збірці “Дзвін”, Женева, 1893) Франко на свій лад висловлює прозірливе передбачення небезпеки того, що в разі перемоги селянської антифеодальної революції може настати безкультурна влада охлократії. Проблема національного провідництва розглядається у поемі не лише крізь призму селянськопоміщицького антагонізму, а й втрати національної державності — один із промовців (баронліберал) констатує: “Своєї держави не маєм давно” [т. 5, с. 71]. Насамкінець на перший план виходить нація — “плем’я сонне, і боляще, / І маловірне” [т. 5, с. 89]. Героя у прикінцевих роздумах найбільше “мучить” проблема національного самозбереження, самодостатності й гідності “нашого люду”, скаліченого національним відступництвом: “І чом відступників у нас так много? / І чом для них відступство не страшне? // Чом рідний стяг не тягне їх до свого?”; чому не ганебною вважається “служба ворогу, що з нас ще й кпить?” [т. 5, с. 88]. Оригінально опрацьована в “наш час великих класових і національних антагонізмів” “легенда про великого грішника, що навертається на праведний шлях візією власного похорону” (за словами автора в передмові [т. 5, с. 54]), засвідчує Франкове “навернення” до національних пріоритетів.

Пролог до “Мойсея”, соборницький і державницький за змістом, одразу починається зверненням до свого народу (“Народе мій…”) [т. 5, с. 214], після чого натхненно викладено авторський ідеал: об’єднаний і вільний український народ від Кавказу до Бескиду й Чорного моря, “хазяїн домовитий” у “своїй хаті” і на “своїм полі” й водночас “у народів вольних колі” [т. 5, с. 214]. Під цим поетичним образом розуміли тоді й розуміють тепер зазвичай заповітну мрію про українську державність як рівнорядну серед інших національнодемократичних держав. Промовистим прологом дано ясно зрозуміти, що в поемі під біблійними образами “Ізраїля”, “кочовиська ледачого” [т. 5, с. 214] — “гебрейського табору” [т. 5, с. 262] та “вбогого народу”, який “У батьківщині своїй <…> гість” [т. 5, с. 227], алегорично йдеться про долю України та історичні митарства українського народу, про доконечність перетворення українців “із номад лінивих” на “люд героїв” [т. 5, с. 264], а юдейські ідеали “держави” [т. 5, с. 237], “чудового обіцяного краю” [т. 5, с. 215] і “вітчини осяйної” [т. 5, с. 262] проектуються на виборювану українську державність. У поемі акцентовано образ “свого люду” [т. 5, с. 216], “свойого народу” [т. 5, с. 255], а “батька народу” Мойсея [т. 5, с. 220] трактовано як націєтворця: “Сорок літ, мов коваль, я клепав / Їх серця і сумління” [т. 5, с. 242]. “Чи ж довіку не вирваться вже / Люду мому з неволі?” [т. 5, с. 258] — ось головна проблема, яка хвилює Франкового “пророка” [т. 5, с. 216, 249] і “проводиря” [т. 5, с. 251], дарма, що “гебрейськеє царство”, яке “сліз / Коштуватиме й крові”, “заважить у судьбах землі, / Як та муха волові” [т. 5, с. 255—256]. Так рідне, національне, попри його частковий характер, вивищується над загальнолюдським. У пролозі до “Мойсея” та в самій поемі Франко фактично відійшов од своєї позиції початку 1890х рр., коли він виступав проти української державності в Галичині і за єдність українських та польських (мазурських) селян і спільну українськопольську (на селянській основі) єдність Галичини як окремого краю АвстроУгорщини.

У “Великих роковинах” поет з надією звертає погляд до молоді:

Таж не даром пробудився

Український жвавий рід.

Таж не даром іскри грають

У очах тих молодих!

Чей нові мечі засяють

У правицях у твердих. [т. 52, с. 178]

Впадає в око, що й у поемі “Мойсей” змальовано образ “дітвори”, яка на подив “напівсонних батьків” “Дивні іграшки зводить: / То воює, мурує міста, / То городи городить” [т. 5, с. 215], то вбиває скорпіонів у степу [т. 5, с. 240]. Певно, не без впливу спілкуваньсуперечок із “молодими” радикаламидержавниками (В. Будзиновським, Ю. Бачинським та ін.) Франко алегорично зображує, як підростають нові покоління українців, котрі слушного часу рішуче й завзято підіймуться до відчайдушної боротьби за здобуття національної державності. Поема саме завершується змалюванням такого національновизвольного зриву народу на заклик молодого провідника, “князя конюхів” Єгошуа: “До походу! До зброї!” “До бою!” [т. 5, с. 263]. Останні строфи твору є поетизацією збройної сили, застосованої для здобуття “обітованого краю”.

Саме в тих роках Франко замислюється над проблемою сили в історії. У липні 1904 р. зпід його пера виходить несподіваний і нехарактерний для нього вірш “Конкістадори”, пройнятий романтикою добичницьких походів. Це яскрава героїзація сили й відваги в історії. Афористичний вислів із цього неоромантичного вірша: “До відважних світ належить” — став одним із гасел Революції гідності. Визнаючи, що в історії відбувається далеко не мирне змагання націй, Франко уславлює завойовницький героїзм (саме так! — я не обмовився), здобування землі для свого етносу, збройну боротьбу за територію, за “Нову, кращу вітчину!” [т. 3, с. 106]. Передчуваючи майбутні визвольні змагання в АвстроУгорській та Російській імперіях, поет посилає своїй нації характерний імпульс.

У поле мислительного зору Франка потрапляє і проблема доцільності численних народних жертв у кривавій визвольній борні. У поемі “Похорон” прозвучала думка, що загибель героїв не буде марною:

Їх смерть — життя розбудить у народі.

Се початок борні, а не кінець.

Тепер народ в них має жертви взір

І ненастанний до посвят підпал;

Їх смерть будущі роди переродить,

Вщепить безсмертну силу — ідеал. [т. 5, с. 80]

Вірш “Конкістадори” і поеми “Похорон” та “Мойсей”, як і раніший гімн “Не пора, не пора, не пора…”, дають підстави говорити про національний радикалізм Івана Франка, на відміну від сонета “Минув час мук? Брехня! Чи ж давній час…”, створеного 22 вересня 1889 р., у тяжких умовах тюремного ув’язнення від 16 серпня до 20 жовтня 1889 р., коли поет у дусі соціального радикалізму трактував страчених учасників революційного (народницького) терору Дмитра Каракозова та Софію Перовську (Соню) як “жертв” самодержавства і їхніми вустами закликав до кривавої відплати й розправи: “Не м’якніть без часу! <…> / Гоніте звіра, бийте, рвіть зубами!” [т. 1, с. 172].

Схильний осмислювати проблему з різних боків, Франко, якому органічно були притаманні гуманні почуття, задумується і над моральним аспектом вимушеного вбивства. В однойменній поемі пророк Мойсей наставляє дітей, які вбили скорпіона в степу: “Вбивайте усіх / Скорпіонів ви сміло!”, проте й зауважує: “Хоч неправедне, але проте / Пожиточне се діло” — і пояснює: “неправедне, бо й скорпіон / Жить у світі бажає. / А чи ж винен він тому, що їдь / У хвості своїм має?”. Попри те, поет схвалює таку “неправедність” як вимушену й “пожиточну”, тобто корисну, конче потрібну для людей. Водночас, прохаючи дітей віднести спійманих невинних зайчиків “назад, де спіймали”, Мойсей повчає:

Милосердними треба вам буть

Задля всього живого!

Бо життя — се клейнод, хіба ж є

Що дорожче над нього? [т. 5, с. 240]

Спраглі національного самовираження і самоствердження, покоління й покоління українських читачів зазвичай сприймали і сприймають національнопатріотичну патетику Франкової поезії як однозначно окремішницьку, державницьку, самостійницьку. Патріотична поезія Франка, надто ж із соборницькими та державницькими акцентами, не лише будила національні почуття, а й сприяла формуванню в українців тривкої державницької свідомості.

_________________

1 Див. передрук: Нахлік Є. Пророцтво, яке збулося / Євген Нахлік // Просвіта [Львів]. — 1997. — № 4. — 15 лют. — С. 4.