Вадим МИЦИК,
доктор філософії в галузі культурології, заслужений працівник культури України, м. Звенигородка у Шевченковому краї
“Кобзар” Тараса Шевченка — це книга вічного Духу українського народу. Нею люд кревний майже два віки наснажується любов’ю до України, невмирущістю діянь усіх поколінь, славою й величчю предків, одкриває шляхи і духовні орієнтири для упевненої ходи в Майбуття. У ньому дається й відповідь, хто нам перепиняв цей рух і нині стоїть на заваді. “Кобзар” відкривається віршами “Причинна”, “Думка” (чотири), “На вічну пам’ять Котляревському”, в “якому слава сонцем засіяла”. За ними — велика й трагічна поема “Катерина”. У чотирьох віршах “Думка” поет дає поради рідним людям. У першій він застерігає, щоб не виїздили в чужі краї, — він сам там зазнав принижень і поневірянь:
На чужині не ті люде —
Тяжко з ними жити!
Коли ж милий на чужині згинув, то сила кохання дівчини поставить її на могилі калиною — ознакою рідного краю: “Буде легше в чужім полі / Сироті лежати”. У третій “Думці” поет стверджує, що “долі в чужім полі” не знайдеш, а тільки погибель. Однаково, якою вона буде: чи фізичною, чи духовною. Та й удома через моральний упадок, коли нема підтримки, не краще, оповідається у четвертій “Думці” (вона стала відомою піснею “Нащо мені чорні брови”): “Свої люде — як чужії, / Ні з ким говорити”. Всі вони, як і поема “Катерина”, написані 1838 року.
Україну поневолила Московська імперія, й москалі український народ так закріпостили й збезчестили, що не було як жити ні матері, ні дітям. Тарас Шевченко в поемі “Катерина” вибрав простий сюжетний хід: москаль піддурив дівчину, збезчестив і покинув. Його так і сприймуть читачі, особливо жінки. Розрахунок поета був на те, що українців треба не тільки розжалобити, а щоб вони зрозуміли: з москалями нема чого зближуватися, бо надурять, поживляться і знеславлять. В образі дівчини втілив Україну, а в москалеві — саму Московщину в її злочинності та згубності. Назву Московщина в “Кобзарі”, а не Росія, поет вживає постійно, бо так українці її й називали. Москалі не тільки загарбали землі й поневолили 106 народів, серед них і український, а ще й вкрали наше споконвічне наймення Русь, перетворивши його на “Росія”. У двох розділах поеми слово “Московщина” вжито в кожному двічі, в третьому — аж чотири рази.
Уже у вступі поеми Тарас Шевченко у восьми із них застерігає українців не відкривати душі чужинцям:
Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі — чужі люде,
Роблять лихо з вами.
В останніх рядках вступу поет удруге, але точніше й змістовніше, розкриває суть москальства — гноблення, знущання:
Бо москалі — чужі люде,
Згнущаються вами.
У поемі чітко написано, що поєднатися з москалем — накликати біду на себе. Це великий злочин, рівносильний тому, коли б мати втопила свою дитину: “Здалась тоді б ти гадині, тепер — москалеві”. Заподіяна смерть дитині й запроданство москалям є злочином однаковим — убивчим. Це не тільки сором, ганьба, а національна біда: насміяна, надурена, згорьована, розбита долею. Як була сама по собі, то у вишник, “в садочок ходила”, а після наруги москалем — “під тином з сином”. Розквітала дівчиною, а стала покриткою.
Москалі наповнили горем і людей, і землю. Вони, як загарбники, чинять розбій серед завойованих і пригноблених народів. Майбутнє стає поганьбленим, покинутим, знедоленим: “Кого батько і не бачив, // Мати одцуралась… Ні родини, ні хатини”.
Провідний шевченкознавець на зарубіжжі Павло Зайцев 1939 року, коли відзначалося 125річчя від дня народження Тараса Шевченка, про поему “Катерина” так і писав: “З цілком неоригінального сюжету — оповідання про сумну долю зведеної й покинутої дівчини — зробив справжній шедевр, в якому трагедія зведеної москалем українки виросла в трагедію зведеної москалем України”. (“Життя Тараса Шевченка”, 1994). Ця тема, через залежність української науки від російської, в шевченкознавстві не розроблялася.
Висновок із антимосковитської поеми “Катерина” постає однозначний. Той, хто піддався москальській спокусі, втрачає все, навіть життя у рідному українському світі. Від цього настає втрата національних ідеалів, цільності й самодостатності народу. В поемі “Катерина” поет стверджує моральну чистоту нації: усвідомленим чи неусвідомленим зрадникам немає місця серед неї. Національне відступництво не має ні прощення, ні навіть життя. Тому Катря зі своїм безчестям кидається в ополонку, й вода забирає усе разом, щоб і сліду чужинського не було на землі. “Московського сина” Івася — безневинне дитя, поет спроваджує кобзарям — “людям божим” у науку, на виховання, котрі піснями, мудрістю народною повернуть його душу до рідної матеріУкраїни.
У вірші “До Основ’яненка” (Петербург, 1839), найвідомішого на той час письменника, Тарас Шевченко на всі віки життя українського народу проголосив:
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
Ось де, люде, наша слава,
Слава України!
Через кілька рядків Тарас Шевченко пише те, що й у “Катерині”: “А до того ж — Московщина, / Кругом чужі люде”. Відразу ж виривається біль із душі й письменнику, як найріднішому, поет каже: “Тяжко, батьку, / Жити з ворогами!”
У поемі “Великий льох” Тарас Шевченко поглиблює проблему національної відповідальності кожного українця за негативні вчинки перед рідним народом, навіть найменші. Будьякий злочин, спрямований проти народу, проти України, обертається смертельною покарою на найвищому — Божественному — рівні. У містерії три душі в образі пташечок повідують, чому їх Бог забрав із життя. Першу за те, що з відром води “вповні шлях перейшла” гетьману (за народною вірою — це побажання вдачі), коли “їхав в Переяслав Москві присягати”. Другу покарано за нібито просту послугу “високопревосходительному” загарбнику: “Що цареві московському / Коня напоїла — В Батурині, як він їхав / В Москву із Полтави”. Третя навіки закрила очі за, здавалося, невинний порух: немовлям всміхнулася цариці Катерині. Вона ще навіть не знала, що та — “лютий ворог України”. Отже, кожен, навіть малий, навіть через незнання, злочин проти України обертається для народу великим злом і є смертельним.
Тарас Шевченко не тільки писав, а й часто говорив про поневолення Москвою рідного народу. Ось слова, які на одному з вечорів художник Григорій Честахівський записав з уст Кобзаря: “Аж шум шумує в серці, як згадаєш, яку гірку (чару) випив та ще й досі п’є наш славний люд козачий, а таки не втеряв серця, а поганецьмоскаль топче його личаком калюжним і сам не знає, паскуда, яке добро нівечить”.
Поему “Невольник” Тарас Шевченко написав 1845 року, після заслання у 1858, 1859 роках доопрацьовував її. Основними в ній залишилися рядки про гнобителів українського народу. Серед них найзлочиннішими для світу є державазагарбник, народзагарбник:
Ляхи були, усе взяли,
Кров повипивали!..
А москалі і світ божий
В путо закували.
Оце путо неволі — ніщо інше, як постійна війна Росії проти України, що ведеться майже чотири сотні років. Окрім гноблення й грабування, це ще й невпинна нахабна русифікація українського народу. Її веде злочинна політика Росії і виплекані й підкуплені нею в Україні колаборанти, запроданці, чиновники “із циновими гудзиками”. Дивлячись, що починає програвати силі Українського Духу, Росія, яка самопроголошувала свій народ “старшим братом” для українців, скинула з себе “овечу шкуру” і з вовчим гарчанням 2014 року пішла відвертою війною проти українського народу. Сучасна війна загарбницького сусіда вкотре підтвердила, що москалям ні в чому вірити не можна! Вони, як показав їхню суть Тарас Шевченко, — “чужі люди”, діють як загарбники, як злочинці та вбивці проти народів й на розбої, на їхньому гнобленні наживаються. Російський народ зі своїм президентом несуть спільну відповідальність за війну проти України, тепер уже в третьому тисячолітті.
У всі часи для нас, українців, на щодень є заповітними слова нашого генія й пророка Тараса Шевченка:
Свою Україну любіть,
Любіть її!..
