Тарас Шевченко: «Москалі — чужі люде»

Вадим МИЦИК,

доктор філософії в галузі культурології, заслужений працівник культури України, м. Звенигородка у Шевченковому краї

 

“Кобзар” Тараса Шевченка — це книга вічного Духу українського народу. Нею люд кревний майже два віки наснажується любов’ю до України, невмирущістю діянь усіх поколінь, славою й величчю предків, одкриває шляхи і духовні орієнтири для упевненої ходи в Майбуття. У ньому дається й відповідь, хто нам перепиняв цей рух і нині стоїть на заваді. “Кобзар” відкривається віршами “Причинна”, “Думка” (чотири), “На вічну пам’ять Котляревському”, в “якому слава сонцем засіяла”. За ними — велика й трагічна поема “Катерина”. У чотирьох віршах “Думка” поет дає поради рідним людям. У першій він застерігає, щоб не виїздили в чужі краї, — він сам там зазнав принижень і поневірянь:

На чужині не ті люде —

Тяжко з ними жити!

Коли ж милий на чужині згинув, то сила кохання дівчини поставить її на могилі калиною — ознакою рідного краю: “Буде легше в чужім полі / Сироті лежати”. У третій “Думці” поет стверджує, що “долі в чужім полі” не знайдеш, а тільки погибель. Однаково, якою вона буде: чи фізичною, чи духовною. Та й удома через моральний упадок, коли нема підтримки, не краще, оповідається у четвертій “Думці” (вона стала відомою піснею “Нащо мені чорні брови”): “Свої люде — як чужії, / Ні з ким говорити”. Всі вони, як і поема “Катерина”, написані 1838 року.

Україну поневолила Московська імперія, й москалі український народ так закріпостили й збезчестили, що не було як жити ні матері, ні дітям. Тарас Шевченко в поемі “Катерина” вибрав простий сюжетний хід: москаль піддурив дівчину, збезчестив і покинув. Його так і сприймуть читачі, особливо жінки. Розрахунок поета був на те, що українців треба не тільки розжалобити, а щоб вони зрозуміли: з москалями нема чого зближуватися, бо надурять, поживляться і знеславлять. В образі дівчини втілив Україну, а в москалеві — саму Московщину в її злочинності та згубності. Назву Московщина в “Кобзарі”, а не Росія, поет вживає постійно, бо так українці її й називали. Москалі не тільки загарбали землі й поневолили 106 народів, серед них і український, а ще й вкрали наше споконвічне наймення Русь, перетворивши його на “Росія”. У двох розділах поеми слово “Московщина” вжито в кожному двічі, в третьому — аж чотири рази.

Уже у вступі поеми Тарас Шевченко у восьми із них застерігає українців не відкривати душі чужинцям:

Кохайтеся, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люде,

Роблять лихо з вами.

В останніх рядках вступу поет удруге, але точніше й змістовніше, розкриває суть москальства — гноблення, знущання:

Бо москалі — чужі люде,

Згнущаються вами.

У поемі чітко написано, що поєднатися з москалем — накликати біду на себе. Це великий злочин, рівносильний тому, коли б мати втопила свою дитину: “Здалась тоді б ти гадині, тепер — москалеві”. Заподіяна смерть дитині й запроданство москалям є злочином однаковим — убивчим. Це не тільки сором, ганьба, а національна біда: насміяна, надурена, згорьована, розбита долею. Як була сама по собі, то у вишник, “в садочок ходила”, а після наруги москалем — “під тином з сином”. Розквітала дівчиною, а стала покриткою.

Москалі наповнили горем і людей, і землю. Вони, як загарбники, чинять розбій серед завойованих і пригноблених народів. Майбутнє стає поганьбленим, покинутим, знедоленим: “Кого батько і не бачив, // Мати одцуралась… Ні родини, ні хатини”.

Провідний шевченкознавець на зарубіжжі Павло Зайцев 1939 року, коли відзначалося 125річчя від дня народження Тараса Шевченка, про поему “Катерина” так і писав: “З цілком неоригінального сюжету — оповідання про сумну долю зведеної й покинутої дівчини — зробив справжній шедевр, в якому трагедія зведеної москалем українки виросла в трагедію зведеної москалем України”. (“Життя Тараса Шевченка”, 1994). Ця тема, через залежність української науки від російської, в шевченкознавстві не розроблялася.

Висновок із антимосковитської поеми “Катерина” постає однозначний. Той, хто піддався москальській спокусі, втрачає все, навіть життя у рідному українському світі. Від цього настає втрата національних ідеалів, цільності й самодостатності народу. В поемі “Катерина” поет стверджує моральну чистоту нації: усвідомленим чи неусвідомленим зрадникам немає місця серед неї. Національне відступництво не має ні прощення, ні навіть життя. Тому Катря зі своїм безчестям кидається в ополонку, й вода забирає усе разом, щоб і сліду чужинського не було на землі. “Московського сина” Івася — безневинне дитя, поет спроваджує кобзарям — “людям божим” у науку, на виховання, котрі піснями, мудрістю народною повернуть його душу до рідної матеріУкраїни.

У вірші “До Основ’яненка” (Петербург, 1839), найвідомішого на той час письменника, Тарас Шевченко на всі віки життя українського народу проголосив:

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине…

Ось де, люде, наша слава,

Слава України!

Через кілька рядків Тарас Шевченко пише те, що й у “Катерині”: “А до того ж — Московщина, / Кругом чужі люде”. Відразу ж виривається біль із душі й письменнику, як найріднішому, поет каже: “Тяжко, батьку, / Жити з ворогами!”

У поемі “Великий льох” Тарас Шевченко поглиблює проблему національної відповідальності кожного українця за негативні вчинки перед рідним народом, навіть найменші. Будьякий злочин, спрямований проти народу, проти України, обертається смертельною покарою на найвищому — Божественному — рівні. У містерії три душі в образі пташечок повідують, чому їх Бог забрав із життя. Першу за те, що з відром води “вповні шлях перейшла” гетьману (за народною вірою — це побажання вдачі), коли “їхав в Переяслав Москві присягати”. Другу покарано за нібито просту послугу “високопревосходительному” загарбнику: “Що цареві московському / Коня напоїла — В Батурині, як він їхав / В Москву із Полтави”. Третя навіки закрила очі за, здавалося, невинний порух: немовлям всміхнулася цариці Катерині. Вона ще навіть не знала, що та — “лютий ворог України”. Отже, кожен, навіть малий, навіть через незнання, злочин проти України обертається для народу великим злом і є смертельним.

Тарас Шевченко не тільки писав, а й часто говорив про поневолення Москвою рідного народу. Ось слова, які на одному з вечорів художник Григорій Честахівський записав з уст Кобзаря: “Аж шум шумує в серці, як згадаєш, яку гірку (чару) випив та ще й досі п’є наш славний люд козачий, а таки не втеряв серця, а поганецьмоскаль топче його личаком калюжним і сам не знає, паскуда, яке добро нівечить”.

Поему “Невольник” Тарас Шевченко написав 1845 року, після заслання у 1858, 1859 роках доопрацьовував її. Основними в ній залишилися рядки про гнобителів українського народу. Серед них найзлочиннішими для світу є державазагарбник, народзагарбник:

Ляхи були, усе взяли,

Кров повипивали!..

А москалі і світ божий

В путо закували.

Оце путо неволі — ніщо інше, як постійна війна Росії проти України, що ведеться майже чотири сотні років. Окрім гноблення й грабування, це ще й невпинна нахабна русифікація українського народу. Її веде злочинна політика Росії і виплекані й підкуплені нею в Україні колаборанти, запроданці, чиновники “із циновими гудзиками”. Дивлячись, що починає програвати силі Українського Духу, Росія, яка самопроголошувала свій народ “старшим братом” для українців, скинула з себе “овечу шкуру” і з вовчим гарчанням 2014 року пішла відвертою війною проти українського народу. Сучасна війна загарбницького сусіда вкотре підтвердила, що москалям ні в чому вірити не можна! Вони, як показав їхню суть Тарас Шевченко, — “чужі люди”, діють як загарбники, як злочинці та вбивці проти народів й на розбої, на їхньому гнобленні наживаються. Російський народ зі своїм президентом несуть спільну відповідальність за війну проти України, тепер уже в третьому тисячолітті.

У всі часи для нас, українців, на щодень є заповітними слова нашого генія й пророка Тараса Шевченка:

Свою Україну любіть,

Любіть її!..

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment