Петро СОРОКА
Продовження.
Початок у 4—7, 9, 11—14, 16, 18
за 2016 р.
Микола Шатилов опублікував свій новий шедевр — документальну історичну повість “Вітер знад озера Ері”. Намагаюся не розкидатися високими реляціями, але стосовно Шатилова жодної натяжки тут немає, як і будьякого силоміття над собою. Сьогодні в українській літературі не знаю письменника, який би так глибинно відчував красу мови і так майстерно, артистично, запійно послуговувався нею, хоча наша література винятково багата і рясніє талановитими іменами першокласних прозаїків (А. Кондратюк, Ю. Мушкетик, В. Міняйло, Е. Андієвська, Г. Пагутяк, В. Мастєрова).
Хто вперше входить у стихію шатиловської мови, може подумати, що густий словопис заслоняє зміст і автор тому вдається до винятково драматичних й трагічних сюжетів, щоб читач не покинув книжку на півдорозі, а був спійманий гачком інтриги. Але це не зовсім так, бо хоч би про що писав цей мовний чаклун і пурист, усе винятково цікаве і хвилююче. Знаю його публіцистику і есеїстику, “Спадок спинених годинників” і для мене вони такі ж настільні, як і дві останні в часі повісті про чеських бойовиків.
Щоб утішатися шатиловським письмом, треба прийняти його код, як, власне, завжди, коли йдеться про великого письменника. Шатилов — це особлива мова, напружений сюжет і мозаїка. Чудесне поєднання! Чому мозаїка чи колаж? Тому що вони найбільш суголосні нашому розірваному часу, і естетично підготовлений читач завжди полює за ними, і відчуває легку віддачу в серці, коли наткнеться на неї. Форма — річ далеко не другорядна, якщо вона в руках майстра.
Повість “Вітер знад озера Ері” ще має підназву “похід за волею”, і в ній розповідається про кількох чеських відчайдухівбойовиків, які зважилися на ризикований крок — втечу в Західну Німеччину з окупованої комуністами Чехословаччини. Я ледь стримуюся, щоб не вдатися до переказування фабульних перипетій, такі вони захопливі й цікаві. Від першої і до останньої сторінки напруга не спадає ні на градус, усе доцільно і мудро переплетене, все справляє враження коштовної діадеми. І, звичайно, цю річ треба читати з олівцем, виписуючи рідкісні слова і смакуючи ними.
Для Шатилова характерна пильна увага до деталі, його письмо глибоко психологічне (“Все можна вигадати крім психології”, — говорив Лев Толстой), він ніби різьбить характери і чудово виписує діалоги, в яких не те що слова, а й коми не викинеш, щоб не зруйнувати високу доцільність і гармонію.
Єдине, про що завжди жалію, читаючи цього празького любомудра і чародія, що він облюбував собі історію чеських, а не українських боївок. Не жалію тільки, що переїхав у Прагу, бо нині для України можна зробити набагато більше, перебуваючи за її межами, ніж у Харкові чи якихось Лубнах. Маю на оці, зрозуміло, зброю слова, а не автомат Калашникова.
Справжній письменник пише так, що в тексті завжди залишається щось невловне і недосяжне. Його не повториш, не обкрадеш. Армія епігонів ішла за Шевченком і що ж? Обібрали його, збіднили? Скоріше навпаки, ще більше відтінили його геній. Коли хтось із письменників ремствує, що його обкрадають епігони, — це вже перша ознака слабкості таланту.
Довгий час мене мучила невідчепна думка: я міг би написати кілька монографій про першокласних митців ХХ ст., таких, скажімо, як Т. Осьмачка, І. Багряний, Улас Самчук, Олекса Ізарський, Євген Маланюк (бо хто пише про великих, то і сам начебто піднімається у манливу висоту), однак віддав перевагу поетам із затіння чи “рядовим орачам літературної ниви”, кажучи збитою фразеологією. Але на це у мене були серйозні причини і, як бачу сьогодні, з віддалі часу, якась доленосна приреченість. Працюючи над багатьма творчими задумами, я помітив одну закономірність: книжка народжується не тільки з волі автора, а й вищої Господньої волі. Траплялося: під якийсь проект є кошти, зібрано чималий фактичний матеріал, а не пишеться, хоч убийся. І навпаки: фінансовий стимул для написання мізерний, матеріалу обмаль, а все іде, як по маслу. Не оглянешся, як набігло сто і двісті сторінок, тільки дивуєшся: звідки воно взялося?
Але це так, між іншим.
З початком нашої незалежності я почав працювати в педагогічному університеті, на кафедрі історії української літератури, де зарплата в купонах була мізерна, в перерахуванні на валюту 2025 доларів. Прожити з такої суми навіть у селі було неможливо. До того ж її затримували іноді на кілька місяців, а то й півроку. Треба було думати про побічний заробіток. Викладачі рятувалися хто як міг: одні репетиторством, другі перекладами, треті хабарництвом. Ще незначна частина подалася за кордон. Мені не підходив жодний із цих “способів виживання”, особливо останній. За межами України я просто задихався від ностальгії і якомога швидше поривався додому, щоб не померти. Я також знав, що не виживу, коли дружина виїде на заробітки в Європу, як це зробили більшість наших знайомих у Галичині. Будьщо треба було знайти підробіток в Україні. Вихід підказав мені один діаспорний професор (здається, це було на захисті моєї кандидатської дисертації в Інституті літератури у Києві), запропонувавши писати про діаспорних митців, навіть дав поштові адреси ймовірних претендентів. Я не одразу вхопився за цю ідею, але згодом почав думати так: а хіба буде краще, коли я працюватиму в якійсь Італії чи Польщі на пана, ніж залишатися в домашніх комфортних умовах і писати хай не завжди милі, але оплачувані тексти?
За першу ж зиму я написав доволі ґрунтовну монографію. Потрібного досвіду бракувало і я мучився над нею не менше, ніж, скажімо, копав би рів на кілька верст. Але в усякій справі потрібні досвід і навики, тож, набивши руку, вже працював без танталових мук, тим більше, що з’явилися комп’ютери, сканери і принтери, й стареньку друкарську машинку, яка постійно ламалася, можна було викинути на горище.
І все ж я мучився, що пишу не про хрестоматійних авторів, перекреслюю себе як митця. Але… Але з часом мені відкрилася справжня істина. Усі ці люди, про яких я написав, були унікальними. Передусім тому, що не прийняли сатанинської системи і кинули їй виклик, що кожен із них пройшов через дантове пекло земних випробувань, але не зломився, що вони утвердили себе на чужині, всупереч усім життєвим обставинам і нарешті тому, що залишилися форпостом українства за океаном. Там вони не тільки писали свої книги, а й видавали українські журнали і газети, укладали антології і перевидавали заборонені на батьківщині твори.
Це були люди високого чину і світлої долі. Майже всі вони досить яскраво починали (більшість дебютів припали на повоєнні часи, коли вони опинилися у так званих таборах “діпі”), але не всі піднімалися по висхідній. Талант багатьох пригасав і навіть зачахав. Не тому, що вони не працювали над собою, а тому, що чужомовне оточення і майже повна відсутність читача (українська масова еміграція найбільш мумулувала зпоміж інших еміграцій) не сприяли творчому росту. Якби червона мітла не вимела їх з рідного краю, то вони, безперечно, стали б тут класиками і законодавцями мод. Але не судилося.
Я писав майже винятково про тих, що залишилися прихильниками неокласичного розвитку літератури і не прийняли екстравагантних модерних віянь. Поети НьюЙоркської школи, що пішли за панівною світовою модою, їх осміяли як ретроградів і безнадійних традиціоналістів.
Для більшості з них я був посланцем Божим. Не від одного діаспорного письменника я чув ці слова: “Тебе послав мені Господь”. Тоді я лише гірко усміхався. Тепер думаю поіншому: на той час (початок і середина 1990х років) українського читача в еміграції вже не було. Нова — четверта — хвиля емігрантів більше думала про заробіток, ніж про книгу. Стара еміграція вимирала. І ті письменники, які ще жили і працювали (більшості вже було за 80 років), хотіли, аби про них довідалися на рідній землі, аби їхня праця на чужині даремно не пропала. Але в Україні панувала така люта злиденність, що книжкою мало хто цікавився. У мене ж був вихід на студентівфілологів, які ставали учителями і несли свої знання у школи. Тому я міг якнайбільше прислужитися діаспорним митцям. І, здається, зробив немало. Інша річ, що українська книжка навіть сьогодні, на 25му році незалежності, коли я пишу ці рядки, не отримала такого масового поширення, яке має художня лектура у цивілізованих розвинутих країнах.
Щасливий учень, якому доля подарувала мудрого вчителя. Це великий дар долі, в якому проглядається Боже покровительство. Так Мопассан знайшов Флобера, Вознесенський Пастернака, Вінграновський Довженка. Учень, що іде наосліп, найчастіше збивається на манівці, піддається впливу скороминущої моди і часто пригасає, не розквітнувши.
Початкуючому письменнику особливо потрібен провідник, тому що періоду учнівства ніяк не уникнути навіть феноменально обдарованим вундеркіндам. Опановувати самому секрети творчості неймовірно важко.
Художник, щоб стати професіоналом, має закінчити академію мистецтв, тобто наполегливо вчитися років п’ять і більше. Майбутньому письменнику треба не менше. Але доброї школи письменства нема, хоча спроби створити її трапляються, тому початкуючий літератор повинен шукати собі учителя.
Багато хто думає, що вчитися писати не треба, оскільки все вирішує рівень таланту. Але це не так. Без науки неможливо стати професіоналом, опанувати теорію літератури й виробити власний неповторний стиль. Сумна прикмета нашого часу — поетичні збірки неофітів літератури, видані в отроцтві чи ранній юності. Майже всі вони сірі, безликі й безпорадні. Їх соромно читати, і колись за них доведеться червоніти авторам.
Талант можна розвинути, а можна погубити. Загублених талантів набагато більше, ніж реалізованих. Добрий учитель — це завжди опора для учня, надія на щасливе майбутнє.
Але не тільки учневі потрібен талановитий учитель, а й учителеві обдарований учень. М. Вінграновський згадував, що “Довженко аж кипів, аж тремтів, щоб мати учнів чи бодай хоч одного”.
Чому? Тому що талановита людина завжди приречена на самотність, і до того ж, так хочеться комусь передати у спадок те багатство, яке надбав за життя.
Сумна і пародійна прикмета нашого часу — письменник, що сам набивається на виступ, зустріч із читачами. Його ніхто не запрошує, ніхто не знає, книжок його не тримали в руках, але це не зупиняє його. Нині такі зустрічі у школах, на підприємствах, у бібліотеках і вишах — типове явище.
І чим слабший письменник, тим нахабніше він набивається на виступ. Здавалося б, ну і хай. Кому яке діло. Але річ у тім, що після таких виступів у людей складається враження, що сучасний письменник — то жалюгідний людинець, убога сірість, що кропає бездарні вірші, а це знівельовує і спрофановує звання професійного письменника.
Чи можна уявити собі, щоб набивалися на такі виступи Ліна Костенко чи В. Шкляр, В. Лис чи М. Дочинець, Галя Пагутяк чи С. Жадан? Гідність не дозволить. Талант. Розумію, на них упала добра слава і вони витребувані, а є сотні міцних професіоналів, які заслуговують на ширше визнання, але змушені знемагати в забутті й самотині. Їм хочеться на люди. Так. Але попереду письменника завжди має іти книжка. І добра слава.
Пишу цей дражливий спіч після зустрічі братів Капранових з тернопільськими студентамифілологами. Як на мене, ці хлопці чудові й навіть талановиті піарщики, але письменники посередні. Без власного упізнаваного стилю. Те, що вони прочитали зі своєї нової книжки “Забудьріка”, мене не тільки розчарувало, а й засмутило, бо написане ніби учнівською рукою. Але з яким апломбом читали! Як подавали і коментували! І вибрали ж, мабуть, найсильніші місця. То які слабші?
Написали роман — і гайда по Україні.
Можна бути певним, що продадуть, бо тербичать повні сумки, як цигани крам.
У письменника є дві можливості продати книжку:
— написати справді талановиту річ, яка б заінтригувала читача, і самопливом пустити у світ Божий;
— згаламатити сякутаку річ — і гасати Україною, займаючись продажем.
Залежно від того і поділяються письменники на два типи: справжніх та імітаторів.
Здається, чим слабший письменник і чим менше обізнаний з трактатами великих візіонерів, тим більше у нього версій про трансцендентне. І про такі наскрізь таємничі й непізнані речі він розводиться особливо охоче і часто, “розтікаючись мислю по древу”. А ось спонукати до розмови на цю тему справді великих інтелектуалів завжди не так просто. Майже чверть віку пропрацювали ми плічопліч з Р. Т. Гром’яком, але я так і не зміг довідатися, що ж він думає про потойсвіття і чи мозолиться над тим узагалі. Це ж можу сказати про І. М. Кошелівця, П. Одарченка і Д. Чуба. Не любили розбазікувати про божественний, невидимий світ Ю. Ґудзь, М. Холодний, М. Мірошниченко, І. Іов, О. Орач, хоча було в нас чимало довірчих сповідальних розмов і чимало листів, і відкрито їм було чимало. Є теми не для пустопорожнього базікання, вони на дні серця і під надійним замком.
Люблю те, що робить у літературі о. Василь Погорецький, тому що пише з любові до світу, людей і Бога. І хай немає у нього запаморочливої стилістики, та є щось значно більше — золотий запас неперебутніх почуттів.
Пошуки Бога, важкий і болісний шлях шукань і сумнівів, вагань і невдач позначають його життєвий шлях. І це так природно й зрозуміло, навіть у священика і доктора теології. Бо тільки релігійні фанатики та ортодокси не відають вагань.
Читати о. Василя Погорецького — наснажувати душу вірою в добро і милосердя, а також надією на вічне життя.
Далі буде.
