Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ
Травень — місяць, коли боги усміхаються Україні.
22 травня 155 років тому тіло Тараса Шевченка повернулося в Україну до Канева.
У травні Україна в образі Джамали всупереч усьому здобуває перемогу на “Євробаченні”.
25 травня Надія повернулася в Україну. Надія Савченко перемогла, а з нею перемогла і Україна.
Цей день, не маю сумнівів, увійде в підручники зі всесвітньої історії. Подія, яка не має аналогів. Шляхом таємних дипломатичних перемовин і тиску на імперію Зла абсурд вдалося перемогти. Камю колись написав, що подолати абсурд можна, якщо розкласти його на раціональні чинники й проаналізувати. В аналітичній операції він зникає.
Звичайно, далеко не все, що пов’язано з цією операцією, ми знаємо і, зрештою, готові сприйняти. Маю на увазі, наприклад, роль Медведчука в перемовинах із князем Мордору… Проте найважливіше сталося: Україна здобула Надію, а Надія — Україну.
Сьогодні, розуміючи, що ця подія має надважливе символічне значення, потрібно, щоб за умов уже не протистояння, а роботи над подальшим знищенням Зла людина не піддалася на інсинуації, яких у нашому політичному житті дуже багато.
Роль Надії Савченко в сьогоднішній Україні величезна. В умовах, коли країна розчарована політичними рішеннями, до нас повернулася людина, яка стала символом незламності, нескореності, волелюбства й титанізму у найкращому розумінні. Надія Савченко як політичний символ (а все-таки вона де-юре — №1 у списку “Батьківщини”) — унікум. Історія світової політики має небагато прикладів подібних постатей, які піднімали рівень політичного мислення, політичної етики на надвисокий рівень. У таких людей, за Юнґом, Самість перебувала значно вище від Персони, людське вивищувалося над політичним.
Сьогодні, коли рейтинги партій, які ще вчора були лідерами, впали до критичної межі, Надія Савченко — людина, яка тримає на собі Україну, утривалюючи надію мільйонів, які розчарувалися в нашому “новому” політикумі, проте залишилися вірними їй. Для них Надія — це майбутнє, в якому немає Зла. Бо на нашій планеті не так багато настільки духовно сильних людей, як Надія. Принаймні волі її нікому не зламати. Її протистояння з московським “князем темряви” — історія, яка ще потребує належного вивчення з боку не лише політологів, а й психологів.
Сьогодні Надія в Україні. Це означає, що до нас повернулась людина, яка як політичний символ у стократ вища, порядніша, сильніша від усього українського політикуму. І це дуже небезпечна ситуація. Бо в тих умовах, які склалися після 25 травня, не Надія Савченко має повернутися до роботи у Верховній Раді, а весь політикум має прийти до Надії Савченко, щоб переформатувати себе відповідно до етосу, філософії, волі, “футурології” цієї людини. Мусить відбутися процедура символічного “очищення”. Думаю, що найближчий пленарний тиждень українського Парламенту розпочнеться саме з виступу Надії. І ми маємо розуміти, що за рівнем етичної відповідальності, сприймаючи політичну реальність у етичних координатах, Надії Савченко рівних немає.
Безперечно, життя в Україні після 25 травня — це черговий виклик. Надія — не функціонер, не “європрагматик” чи “євроскептик”, узагалі не прагматик і не технократ. Вона передусім — Людина. Її символічні вчинки можуть сформувати новий тип національного мислення, нову концепцію співіснування людини в імперії Зла. Досвід Надії Савченко може бути початком нової політичної концепції чи політичної міфології. Вона, можливо, не так добре знається на принципах законодавчої чи виконавчої влади, проте вона сама — джерело влади, яка повертає сучасне людство до джерел; до розуміння того, що людина — це істота, яка сприймає красу невіддільно від етики; яка для власного становлення потребує “етосу”. Філософія чину Надії Савченко — це своєрідне метафізичне продовження тієї діяльності, яку провадили Олег Ольжич і Олена Теліга, Іван і Юрій Липи, В’ячеслав Липинський і Евген Маланюк. І це надпотужний позитивний результат, коли імперія була змушена впасти. Повернення Надії до України — це, як на мене, початок кінця. Імперія розпадеться, і цей процес уже почався. Тільки попереду — важлива системна аналітична робота, яка знищує абсурд нашої реальності.
Вчинки Надії Савченко візуалізують колосальний людський дух. Проте держава — поняття політичне. І тому сьогодні для нашої політичної системи настав досить переломний момент. Повернення Надії Савченко до роботи у Верховній Раді має бути початком запуску справді нових політичних механізмів. Попри те, що в нашому багатовимірному і неодновекторному часі так багато чого залежить від “уряду технократів”, проте: не Надія під ВР, а ВР — під Надію.
Політична інструменталістика, яка тримається на складних переговорних процесах, мусить бути доповнена тим дивовижним людським духом, який ні на мить не зрадив себе, а отже, не зрадив і України, не зрадив кожного з нас. І це важливо пам’ятати.
Жодна політична сила за рівнем етичної відповідальності перед своєю країною не доросла до рівня Надії Савченко. У принципі вона сама могла би стати творцем нової політичної сили, здатної сформувати справді і нову політичну еліту, і нову політичну Україну.
Напевно, що з виступу Надії розпочнеться не лише пленарний тиждень у ВР, а й “Євробачення” 2017 року.
Після 25 травня ми опинилися в іншій системі координат, яка має змінити те, що в Україні вже давно потребує змін і що мусить бути повернуто до етики, без якої пореволюційний Час Гідності перетворюється на чергове існування і виживання.
