Озвучений роздум над новою збіркою Миколи Петренка
Люба ПРОЦЬ,
смт Дубляни, Самбірщина
Ровесник мого батька, який уже п’ятий рік “у Господніх покоях”… На плечах — ще не вельми зсутулених і дужих дев’ять десятків літ! І не дали ради вони зігнути горду поставу того, хто пройшов чорну пустелю великого голодомору, страшне пекло гітлерівських концтаборів і совєцьких трудових примусівок! Душа спиралася на милосердну Божу руку, тому не просто витримав-вижив, а не піддався зневірі, не дав лютим вітрам і хуртечам згасити живильний творчий вогонь у душі. З високого порога славного ювілею щедрими рукою і душею поси́пав браттям-українцям щирим злотом виболеного слова: сто книжок збігло із невсипущого пера! Остання моя пошта заперечила: більше! У бандерольці — нова збірка Миколи Петренка. Сто перша?.. Згодом у телефонній бесіді, коли допитуюся, котра це вже за рахунком, Микола Євгенович жартівливо поправить: “Не сто перша, а сто одинадцята!” Дай Боже ще і ще! А нині перед очима — “Без жодної цятки”: Львів, “Сполом”, 2016. — 92 с.
…Це скидається на справжнє диво: на зеленій плиті травня у чашах садів киплять біло-рожево бузки, ось-ось скиплять — і переллються за вінця: біжи, підставляй долоні і серце, зачерпай повні пригорщі, щоб стало запаморочливих ароматів до нової одурманливої весняної повені у цьому зварйованому світі, якого не повертається язик назвати білим… Бо — війна, бо — кляті “зелені чоловічки” і ненависний двоголовий орел в українському небі… І раптом — “Без жодної цятки”! І душа, і строфа. Чисті, “мов та скляночка” з народної пісні про подоляночку. Відтерпаєш кожним нервом і клітинкою. … “Любо, оце прочитав гарну статтю Базилевського (“Слово Просвіти”, №18 за 2016 р.) і вирішив послати тобі цю книжечку. Ти не дуже проти?
Притерлися Дубляни — аж до рани.
А ти смієшся:
— Це мої Дубляни!
Мій щем, моя сорочка незносима.
Як доля — то засяє, то заблима…”
У білому чорному світі — книжечка-свято. Як промінь світла захмареній душі. Як посох утомленому подорожньому… Анотація каже: “До збірки увійшли вірші малої форми, об’єднані філософсько-ліричною тематикою”. Дванадцять розділів як дванадцять святих апостолів: “Без жодної цятки”, “По колоски”, “Що зроду не згора”, “Птах у небі”, “Закон поновлення добра”, “Лісова побожність”, “Присульські верби”, “Дзвони із Лаври”, “Містечко наше стало багатше”, “Камчатська завія”, “Горіла хата”, “Ось так — я був!”.
Окремо скажу про художника-ілюстратора Василя Семенюка і мовлю його ж словами, адресованими авторові, у яких щирий подив і глибоке зачарування. Втім, послухаймо пана Василя: “ДУБИ НЕ ГНУТЬСЯ ДО ЗЕМЛІ. … Чути себе через роки. У храмі пісні. На столі вівтаря. У диві. Без хаосу. У польоті. Почуй мене! Молитвою. Рідною мовою. Почуй! Це не прохання. Це заклинання. Спеціально слова підбирав. Без прогнозу на завтра. А із переконанням. Слово — золото. Афіша України. Об’єднані довершенням. Вишні. Садочок. І з родиною пожиткую — Тарас Шевченко. Креше із букви іскри Микола Петренко. Сідає сонце у кольори. Храми. Поза нами. Автора! Просив вірш. Автора! Золоте перо…
У польоті душа. Барвою. Я б птахи рахував, як оті вірші, що не написані. Птахи, що не стали мені подорожніми. Із неба не упали золотою пектораллю. А випиті були кимсь. А я хочу, щоб квітнуло квітом. Посеред зими. Сади родили кожної осени. Світло душі. Віночок. Синьоокі волошки у золотому колоссі. Українське вишите. Закохано. Най вам буде гірко! А у нас дуби не гнуться до землі. І у цему оберемку є патріарх Микола Петренко! Із роси й води! До ста й ще далі! У море слів! Без виміру! Маестро!..”
Що тут ще скажеш, коли горло перехоплене гарячою хвилею найвищого захоплення!..
Хочеться цитувати. Багато. Ще і ще. Про найболючіше, найглибше сховане у серці. Як, приміром, “По колоски”:
Ненажерливі дні, дні гливкі та зубасті,
Що це — вечір чи ніч? Тільки темінь сліпа…
Будить ангел мене:
— Нумо, хлопче мій, красти,
Із колгоспного поля тугого снопа!..
Я його обскубу край байраку, де терня,
Нам би тільки якось дотягти до межі:
Це мій перший врожай — разом крадене зерня,
І “на шухері” він — охоронець душі.
Животрепетними устами — про безсмертя Шевченкового Слова і Духу, запаморочливу височінь і непроглядну глибину нашої національної Біблії — “Кобзаря”:
Садок вишневий
Всевіда гордий дух уяву окульбачив:
Ось книга. Книга книг. Пекуча, як окріп.
Рядки із “Кобзаря” — вже хто їх не тлумачив,
Вже хто їх так і так сто раз не перегріб.
Я теж прочитую — від краю і до краю,
І душу палить щось, і острахом пройма:
Я вірю, я люблю — за що? І сам не знаю.
Чи, може, — вже за те, що вищого нема.
Не обійти ні думкою, ні пером теми рідної мови і в двадцять першім столітті, коли страшна омела-“какаразніца” випиває життєдайні соки із родового українського древа. Горезвісні укази і циркуляри, зміїно-потайні закони і “солодкі пряники” підступного сусіда — трагічна сув’язь-зашморг на солов’їному горлечку рідного слова. І все ж — contra spem sperо!
Українець учить рідну мову
Мово моя — таж довкруж поторочі,
Пострахом зводять жорстоку принуку:
Вчився читати — так вибрали очі,
Вчився писати — відрубують руку.
Вчився розмови — аж рота зашили,
Думати вчився — затруюють душу.
Мово моя, повна спраги і сили,
Ми попри все до Великодня рушим!
А таки рушимо, бо — “Хрест над зневірою”!
В огнистих зблисках пострах чорних крил,
Шепоче степ: — Я гину, я палаю!..
А он — з хрестом? То батюшка Кіріл,
З Кремля підносить перст: — Благословляю!..
На що — на злість? На лютість, на грабіж?
На те, що кров у ста серцях схолоне?
То вже не хрест, ні, то імперський ніж,
І не молитви то вже — то прокльони!
Криваве сьогодення — незагойна рана у поетовій душі, звідси — цілий розділ “Горіла хата”. Горить-палає Донбас, ба ні — вся Україна свята:
Вогненний смерч. І край садів — причал.
Ще вибух, ще!.. Це страшно, це гармата…
З іншої строфи:
Війна, війна — знетямлення підлоти…
… знак війни над степом круком кряче…
А тому —
… хапай списа, козаче,
І на коня — бо лихо, бо біда…
Микола Петренко з тої славної когорти борців, для яких Україна — понад усе. Не голе гасло, не голосна бравада, а зміст усього довгого і стражденного життя. І майбутнє її, попри всі державні негоди і відкриті та завуальовані “любови” москалів та іже з ними, бачиться поетові лише сонячним, квітчастим, у барвах теплої і багатої на добро палітри:
Прохання до художника
І плинуть, плинуть сині тіні
На небі і на полотні:
Малюй що хоч, та України
Без сонця не малюй мені.
Знайди для барв незнані сплави
В палітрі слави та весіль —
Змалюй її гінку, смагляву,
З червоним маком у косі.
Великий життєлюб і дотепник, Микола Євгенович навіть крізь трагічне уміє провести виразну оптимістичну ноту. Що вже казати про усякі-різні не вельми приємні, а часом відчутно дошкульні життєві “придибенції”! Із ледь вловимою печалинкою кепкує навіть над власними високими літами, іменованими людьми глибокою старістю:
Швидкість
Швидкосте, весь світ для тебе — здобич,
Передерто пристрасті на дерть:
Швидкість у собі, та більше — обіч,
Наче світ шарпнувся шкереберть.
Я також — із мене збито шапку,
Я лечу — над символом століть:
З мене досить — я поставлю крапку,
Я гальмую — ви собі летіть…
Мені ж зовсім не хочеться “ставити крапку” у своїх вибухово-спонтанних роздумах-враженнях над збіркою “Без жодної цятки”… Та ба! Завершу одним-єдиним побажанням читачам: дотягніться рукою і серцем до сонячного слова Миколи Петренка, яке — “без жодної цятки” нещирості і лукавства, ущерть сповнене любові до Правди, до Людини, до України. Мудре сивочоле слово, яке не підвладне тліну і старості, бо — справжнє, молоде, бо “почалося з великого болю”, а тому — не вицвіте, не змарніє, не вивітриться на страшних протягах зимної доби. У цьому переконаний і сам Микола Петренко:
Ось так — я був!
Ось так: я був у цьому світі лютім,
Я заступив за сонцесяйну грань,
Та все ж — я був!
А вам ще треба бути,
Не бійтеся — бо ви з роси і світла,
У вас рідня — прадавня суть зела,
І квітка та, що ще вовік не квітла,
І та жага, що плодом проросла.
Будьте з нами ще довго, світлий Миколо Євгеновичу! Не ховайте пера! Многая літа!
