Михайло Грушевський: «Обвинувачення Шевченка в малюванні карикатур…»

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО

Як відомо, на доповіді Миколі І шефа корпусу жандармів, керівника слідства у справі КирилоМефодіївського братства О. Ф. Орлова від 28 травня 1847 р., в якій містилися пропозиції щодо покарання Тараса Шевченка, цар власноручно написав олівцем: “Под строжайший надзор и с запрещением писать и рисовать”. Аналізуючи замітку на цю тему, надруковану Михайлом Грушевським, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Володимир Мельниченко висловлює нову версію появи цієї царської резолюції.

Версії Олександра Кониського і Сергія Єфремова

Є у Михайла Грушевського маловідома цікава замітка “До справи Шевченкових провин” (1897), яку наведу повністю:

“В студії О. Кониського про заслання Шевченка… на підставі слів самого Шевченка в його “Записках”1 і листах, що він “за цілий свій вік не вивів ніже єдиної злочинної риси”2 висловлено гадку, ніби обвинувачення Шевченка в малюванні карикатур було лише непорозумінням імператора Миколая, і ніяких карикатур Шевченко в дійсності не малював”.

Зупинимося, щоб докладніше прояснити згадану Грушевським версію Олександра Кониського, що перетекла й у написану ним ґрунтовну біографію Тараса Шевченка (перше видання вийшло в 1898—1900 рр.). У доповіді Олексія Орлова зазначалося: “Художника Шевченко за сочинение возмутительных и в высшей степени дерзких стихотворений, как одаренного крепким телосложением, определить рядовым в Оренбургский отдельный корпус, с правом выслуги, поручив начальству иметь строжайшее наблюдение, дабы от него, ни под каким видом, не могло выходить возмутительных и пасквильных сочинений”3. Олександр Кониський вважав, що, перечитавши доповідь Орлова, цар, мабуть, спитав, які й про що саме “баламутні і пасквільні вірші” написав Шевченко. Йому відповіли, маючи на увазі поему “Сон” (1844), що той із самого царя та цариці “змалював карикатуру”.

Нагадаю, як у Шевченка:

…аж ось і сам,

Високий, сердитий,

Виступає; обок його

Царицянебога,

Мов опеньок засушений,

Тонка, довгонога,

Та ще, на лихо, сердешне,

Хита головою.

Так оцето та богиня!

Лишенько з тобою.

Маючи на увазі найперше ці Шевченкові рядки, Кониський висновував:

“Слово “змалював” цар взяв буквально і з серця додав абсолютної заборони малювати, — та й доки живий був, не спромігся забути про оте “змалював карикатуру” і не хотів скинути з Шевченка тяжкої заборони малювати. Нічим іншим не можна з’ясовати причину оцієї мстивої кари”4.

Втім, у ХХ столітті відомий шевченкознавець Сергій Єфремов запропонував зовсім інше пояснення:

“Річ у тому… що між Шевченковими ескизами, які зберегалися в архиві ІІІго Отд., маємо одну постать у профіль, що таки нагадує собою Миколу І. Може бути, що Шевченко ту постать у генеральському мундирі малював просто як типову для даного часу, бо відома ж риса своєрідної мімікрії, коли усі прислужники силкуються бути схожими на свого пана: за Миколи всі військові носили вуса й груди колесом… Художник і схопив у своєму рисункові цю типову рису бюрократичного наслідування, а вірнопіддані слідчі, помітивши цю типову схожість, не завагалися поставити її виключно на карб “височайшему” оригіналові. Звідси, можливо, й був висновок про карикатуру з царя. Непорозуміння, але в наслідках своїх для поета воно стало фатальним”5.

Як бачимо, Сергій Єфремов не наполягав категорично на своїй версії, висловленій уперше у 1924 р. і повтореній через три роки. Це — чесна позиція серйозного вченого, який розумів, що не має переконливих, остаточних доказів. А ще він уже знав у 1927 р. про точку зору молодого шевченкознавця Михайла Новицького, котрий, очевидно, найкраще вивчив документи з цієї проблеми: “Я не беру на себе сміливости запевняти, що сердита постать військового — це й є карикатура на Миколу І”6.

“Звідки ця безглузда

байка — не знаю”

Тепер продовжу цитувати замітку:

“З поводу сього уважаю до речі заявити, що чув я з поважного джерела про карикатуру Шевченка: в актах суду над Шевченком7, що переховуються в архіві ІІІ отділенія імператорської канцелярії8, є карикатурний образок імператриці Александри Федорівни (жінки імператора Миколая) в виді чаплі9. Чому ж Шевченко, як се показано в студії д. Кониського, не признавав за собою вини малювання “злочинних” малюнків? Він міг або забути про сей малюнок, або не надавати йому значіння. В своїм “Сні” Шевченко прирівнює царицю до “чаплі між птахами”; чи згаданий образок не був ілюстрацією денебудь на маргінесі віршів? Хоч се буде і сміло, але пригадаю, що запорожці зовсім не зневажали чаплі: відомі вірші, де вона порівнюється з дівчиною10:

Славні хлопці пани запорожці,

Побачили вони чаплю на болоті;

Отаман і каже: оце ж,

браття, дівка!

А осавул каже: я з нею кохався,

А кошовий каже:

а я й повінчався”.

Після цього Грушевський підписав замітку криптонімом “О.”. В коментарях до підпису в 11му томі Творів Михайла Грушевського криптонім не розшифровано й зазначено, що “на цей час питання про авторство замітки залишається відкритим”. Але насправді Грушевський у некролозі “Пам’яті Олексія Маркевича” (1903) однозначно вказав на те, що він “вибрав подані Маркевичем звістки й зробив з них маленьку замітку… підписавши її буквою О., себто “Одесит”. (Український історик і літературознавець, з 1893 р. професор Новоросійського університету Маркевич жив і працював в Одесі).

Інша річ, що справді невідомо, хто саме надав інформацію, викладену в замітці, самому Маркевичу, бо той, за словами Грушевського, “в справі карикатури Шевченка… назвав мені чоловіка, від якого мав сю звістку (але ім’я його не позволив мені назвати)…”11.

Таким чином уже процитований мною текст замітки хоч і числиться традиційно за Грушевським, насправді був ним лише скомпонований і власноручно переписаний, що, звичайно, свідчить про зацікавлену присутність ученого.

Зате останній абзац замітки Михайло Сергійович написав од себе і, виконавши волю Маркевича, дозволив усетаки собі вказати на місцеперебування “поважного джерела”, тобто автора, в Росії:

“Даючи місце сій замітці Високоповажаного ученого з України російської12, ми разом з тим висловляєм бажання, аби люди, що бачили акти з процесу Шевченкового, вияснили сю справу. Бо з огляду на існування порівняння з чаплею в “Сні” не виключена можливість, що при усних переказах се порівняння могло перетворитися в карикатуру Шевченка”13.

Пізніше, в уже згаданому некролозі “Пам’яті Олексія Маркевича” Грушевський зазначав, що той листовно повідомляв йому 1897 р. “про справу карикатури Шевченка на царську фамілію — Маркевич писав, що є дійсно карикатура Шевченка на жінку імператора Миколая І, де вона представлена в виді чаплі… На сей лист я відписав, що… маю сумніви, чи ся поголоска не виходить зі звісного місця Шевченкового “Сну”…14.

Отже, Грушевський таки сумнівався в існуванні карикатури на царицю.

Очевидно, що треба довіритися Тарасу Григоровичу, який сам розвінчав у Щоденнику (19 червня 1857 р.) “безглузду байку”:

“Бездушному сатрапу и наперснику царя15 пригрезилось, что я освобожден от крепостного стояния и воспитан на счет царя, и в знак благодарности нарисовал карикатуру своего благодетеля. Так пускай, дескать, казнится неблагодарный. Откуда эта нелепая басня — не знаю. Знаю только, что она мне недешево обошлась. Надо думать, что басня эта сплелась на комфирмации, где в заключении приговора сказано: “Строжайше запретить писать и рисовать”. Писать запрещено за возмутительные стихи на малороссийском языке. А рисовать — и сам верховный судия не знает, за что запрещено”.

Сергій Єфремов підкреслював, що “не вірити в цьому разі повсякчасним і неустанним запевненням поета, звичайно, немає підстав…” Опираючись на вже згадану публікацію Новицького, вчений стверджував: “Отже то правда: дійсно ніже єдиної риси з під його (Шевченка. — В . М.) олівця та пензля не вийшло негожої, якщо не рахувати таких звичайних у художньому світі фривольних ескизів у приватному його альбомі”16.

Український і російський художник, Шевченків знайомий Лев Жемчужников свідчив: “Шевченко часто приходил в недоумение о том, что обвиняют его в нарисовании карикатур на императора Николая, его жены и близких к нему; он заверяет, что никогда карикатур не рисовал, — и это правда, но тут недоразумение: он нарисовал карикатуры стихами…” Саме так!

“На лихо, сердешне,

хита головою”

Виконуючи волю Грушевського “вияснити сю справу”, тобто, зокрема розібратися, звідки у Шевченка, котрий, скоріше за все, не бачив імператриці Олександри Федорівни (“не бачивши / Тебе, цяце, й разу…”), взявся шаржовобезжалісний словесний портрет імператриці, коротко скажу про те, чого не знав Михайло Сергійович. Перебуваючи в Москві у лютому 1844 р., Шевченко познайомився через Осипа Бодянського зі змістом книжки французького письменника, маркіза Астольфа де Кюстіна “La Russi en 1839” (“Росія в 1839 році”), що вийшла у світ у Парижі 1843 р. і користувалася великим попитом у Росії. Саме в ній розповідалося про “надмірну худобу” російської імператриці та про те, що нервові конвульсії спотворювали риси її обличчя, “примушуючи іноді навіть трясти головою”. Де Кюстін пояснював це наслідками потрясіння, викликаного виступом декабристів у день коронації її чоловіка на царювання: “Вона ніколи не могла поправитися від хвилювання, пережитого нею в день вступу на престол”. Якщо бути точним, то йшлося про саме повстання декабристів. Наступного дня Олександра Федорівна записала в щоденнику: “Вчерашний день был самый ужасный из всех, когдалибо мною пережитых… Нельзя было скрывать от себя опасности с этого момента. О, Господи, уж одного того, что я должна была рисковать драгоценнейшей жизнью, было достаточно, чтобы сойти с ума… Боже, что за день! Каким памятником останется он на всю жизнь!”. Відомо, що сама коронація довго відкладалася через нервову хворобу імператриці, від якої вона страждала все життя. Тож, як вважає Сергій Гальченко, цілком можливо, що про цю проблему могли також розповісти Шевченкові його знайомі, зокрема художники.

Заради справедливості нагадаю, що де Кюстін зазначав: “Імператриця, коли бачиш її зблизька, зачаровує зовнішністю, і звук її голосу стільки ж м’який і ніжний, скільки голос її чоловіка суворий і владний… Імператриця з першого погляду викликає до себе стільки ж довіри, скільки й поваги… Нещастя надає їй виняткової чарівності: вона більше, ніж імператриця, вона — жінка”17.

Нічого подібного у сатиричній Шевченковій поемі з елементами гротеску й мотивами трагедійності немає; поет був нещадним і до царя, і до цариці. Нагадаю, навіть у день смерті Олександри Федорівнии 20 жовтня 1860 р. Шевченко, порушуючи відомі етичні застороги, відгукнувся жорстким віршем, який свідчив, що поетова ненависть до неї, як і до “царів з міністрами — рабами”, нітрохи не згасла:

Хоча лежачого й не б’ють,

То і полежать не дають

Ледачому. Тебе ж, о суко!

І ми самі, і наші внуки,

І миром люди прокленуть!

Так само до кінця свого життя Шевченко ненавидів і Миколу І, зокрема, називаючи його “лютим Нероном”, “творцем зла”, а в Щоденнику, вслід за Герценом, — “неудобозабываемым тормозом” і катом. Третього листопада 1857 р. записав, що в пам’ять повстання декабристів добре було б викарбувати медаль: “С одной стороны — портреты этих великомучеников с надписью “Первые русские благовестители свободы”, а на другой стороне медали — портрет неудобозабываемого Тормоза с надписью “Не первый русский коронованый палач”.

“Повинен бути визнаний одним із важних злочинців…”

Щодо висловлених версій про виникнення власноручного царського припису, то, можливо, не варто й далі недооцінювати розуміння Миколою І масштабу постаті Тараса Шевченка і його небезпеки для режиму, тим більше, що в особі поета ця небезпека поставала з історично непокірної Малоросії. Дивом дивуєшся, наскільки лапідарноточно схарактеризована через жандармську призму Шевченкова творчість у згаданій доповіді Орлова цареві:

“Шевченко, любя пламенно свою родину, Малороссию, он, в напечатанных им книгах, с восторгом описывал дух прежнего козачества, наезды гайдамаков, изображал в виде рыцарства, представлял историю этого народа, едва ли знаменитее всех историй, славу его называл всемирною, приводил песни украинские, в которых выражается любовь к вольности, намекал, что этот дух не простыл и доселе также в малороссиянах; описывал распоряжения императора Петра I и преемников его в виде угнетения и подавления прав народных…”

Не випадково серед питань на допитах членів КирилоМефодіївського братства та причетних до нього було й таке: “Действительно ли у вас хранились сочинения Шевченко, не содействовали ли вы распространению их в публике, и не рассчитывали ли славянисты действовать его наглыми стихами как для поселения в народе ненависти к государю императору и правительству, так и для возбуждения народа к восстанию?”18.

Справді, слідство у справі КирилоМефодіївського братства передбачало, що “с любимыми стихами в Малороссии могли посеяться и впоследствии укорениться мысли о мнимом блаженстве времен гетманщины, о счастье возвратить эти времена и о возможности Украйне существовать в виде отдельного государства”19. Характерно, що в день, коли Шевченкові було оголошено царську конфірмацію, тобто 30 травня 1847 р., начальник ІІІ відділу Олексій Орлов надіслав київському, подільському і волинському генералгубернатору Дмитру Бібікову розпорядження не лише про заборону й вилучення творів Тараса Шевченка, а й про нагляд за тим, “не питаются ли уроженцами Малороссии… мысли о прежней вольнице, гетманщине и правах на отдельное существование…”20.

У трудівників ІІІ відділу власної його імператорської величності канцелярії — вищого органу таємної політичної поліції — не відбереш аналітичних і прогностичних здібностей, а також особливо гострий жандармський нюх на головну небезпеку для Російської імперії, що неминуче випливала з Шевченкових поезій — незалежність України. У поемі “Сон” (Комедія) вони відчули, винюхали, побачили й посвоєму зафіксували не тільки зухвалі й обурливі конкретні рядки проти царя й цариці, а й те, що ця поема, говорячи словами нашого видатного сучасника Івана Дзюби, “стала викликом поета могутній, але нездатній вистояти перед судом розуму імперії”21. Нею поетукраїнець Тарас Шевченко ставав на прю з царизмом.

То хіба й Микола І не розумів, що все це стократ страшніше й болючіше, ніж мальована карикатура на нього чи його дружину, навіть вкрай образлива?

Як відомо, слідство не довело членства Шевченка в КирилоМефодіївському братстві (“действовал отдельно, увлекаясь собственною испорченностью”), проте, за висновком того ж слідства, “по возмутительному духу и дерзости, выходящей из всяких пределов, он должен быть признаваем одним из важным преступников…”22.

“Відомий поетживописець”

Отже, “важний злочинець” — відомий поет і художник. І відомий не лише серед фахівців, а й широкій публіці художник, який, зокрема, у 1842—1843 р. ілюстрував книгу Миколи Полевого “Історія Суворова” (33 малюнки). Вже наприкінці 1842 р. СанктПетербурзька “Литературная газета”, захоплюючись ілюстраціями, писала: “Да и может ли оно быть иначе, когда этим трудом занимались… такие талантливые люди, как Коцебу, Шевченко, Жуковский…” У повідомленні про вихід у 1845 р. книги “Російські полководці” йшлося про “портреты, рисованные известным художником Т. Г. Шевченко…” (їх Тарас Григорович створив аж дванадцять).

Відомо також, що в серпні 1844 р. у повідомленні популярної петербурзької газети “Северная пчела” про мистецьке видання “Живописная Украина” йшлося, що його готує “известный и любимый поэтживописец Т. Г. Шевченко”. Певно, це було зроблено на прохання редакції газети для посилення рекламного звучання анонса, але Шевченко погодився, бо мав на те право. Втім, ключові самооцінкові Шевченкові та газетнорекламні слова — “поэтживописец”. Уже відомий на той час поетживописець!

Турбуючись про поширення свого видання в Україні, Шевченко звертався до впливових офіційних осіб з проханням допомогти в організації передплати, зокрема, написав листи харківському цивільному губернатору Сергію Муханову та чернігівському цивільному губернатору Павлу Гессе. Тарас Григорович посилався на підтримку його замислу чернігівським, полтавським і харківським генералгубернатором Миколою Долгоруковим, який справді надіслав відповідні розпорядження цивільним губернаторам Харківської, Полтавської і Чернігівської губерній, називаючи в них Шевченка художником імператорської Академії мистецтв і… “известным поэтомживописцем”(!). Так само Шевченко був названий і, скажімо, в повідомленні 25 жовтня 1844 р. у “Прибавлениях к харьковским губернским ведомостям” про видання ним естампів “Живописная Украина”.

Десятого грудня 1845 р., коли Шевченко перебував в Україні, йому в Академії мистецтв було виписано атестат на звання некласного художника “во внимание к хорошим успехам его в живописи исторической и портретной”. З літа цього року Шевченко вже співпрацював з Київською археографічною комісією, а 10 грудня його було зараховано членом — співробітником Комісії, в якій художник виконав низку акварельних і графічних малюнків давніх архітектурних споруд.

У лютому 1847 р. міністр народної освіти Сергій Уваров призначив Тараса Шевченка на посаду вчителя малювання в Імператорському університеті св. Володимира в Києві23. Це було зроблено завдяки клопотанню княгині Варвари РєпніноїВолконської — родички міністра, матері Варвари Рєпніної, але, тим не менше, стало новим офіційним визнанням художницького таланту випускника петербурзької Академії мистецтв Тараса Шевченка.

Таким чином, очевидно, що наш національний геній ще до заслання був доволі відомим як живописець, принаймні в певних колах інтелігенції, найперше художників, офіційних чинів, зокрема таємної політичної поліції. В ІІІ відділі нічого злочинного в Шевченкових малюнках справді не знайшли, бо й не було, проте це зовсім не значить, що Микола І не зрозумів, яку небезпеку таїть для нього малярський талант учня знаного при царському дворі художника Карла Брюллова.

Власне, все, про що я щойно розповів, акумульовано у продуманокарбованій фразі з доповіді Олексія Орлова, вже процитованій на початку цієї статті: “Художника Шевченко за сочинение возмутительных и в высшей степени дерзких стихотворений, как одаренного крепким телосложением, определить рядовым в Оренбургский отдельный корпус…” І т. ін. Як правило, ми відразу звертаємо увагу на те, за що його вислали. Але кого саме вислали? “Художника Шевченко…”! Художника!

Відправляти на заслання рядовим солдатом під найсуворіший нагляд політичного злочинця з академічним атестатом художника і не заборонити йому малювати?

Шкода, що Сергій Єфремов не став розвивати свою здогадку про царську резолюцію, висловлену мимохідь: “Можливо, що це був і просто профилактичний захід: уміє малювати — значить, може намалювати щось злочинне, отже краще вбити спокусу в зародку”. Ніяк не зосередився видатний шевченкознавець на цьому креативному проблиску думки, бо був у полоні іншої версії: “Але певніше те, що Шевченкові судді дійсно мали на увазі один із його рисунків”.

Отже, версії про нібито цареве “непорозуміння” не вичерпують розгадку появи його нещадного припису.

Два небезпечних для імперії таланти — поета і художника

Тож припустимо, що цар Микола І, якого здавна частогусто сприймають однобічно солдафоном, мав достатньо інформації й розуму та ще — досвіду боротьби з інакомислячими, щоб сприйняти “важного злочинця” Тараса Шевченка як абсолютно цілісну масштабну постать, в якій воєдино злиті два небезпечних для російського царизму таланти — поета і художника. Поетичний талант Шевченка виявився для Миколи І наскільки грізним і зухвалим, образливим і болючим, сильним і руйнівним, що цар і не сумнівався у невідворотній караючій ворожості також і його таланту малярського. Справді, страшно подумати, що Шевченко ще й ілюстрував карикатурно поетичні рядки про те, як цар і цариця “Довгенько вдвох походжали, / Мов сичі надуті”…

Тож як убезпечити царя й Росію від обох талантів і найжорстокіше, найтяжче та найболючіше покарати їхнього живого носія? Забрати у злочинця Шевченка можливість ці таланти реалізувати! Обидва! Тому Микола І накладає свій власний убивчий присуд: “Под строжайший надзор и с запрещением писать и рисовать”. За словами Тараса Григоровича, записаними в Щоденнику через десять років, навіть трибунал під головуванням самого сатани не міг би винести йому такий холодний, нелюдський вирок. Яке нищівне порівняння царя з сатаною!

Нагадаю, що значно пізніше, 5 грудня 1849 р., на листі з запитом командира Окремого оренбурзького корпусу В. П. Обручова про можливість дозволити Шевченкові займатися малюванням, начальник ІІІ відділу О. Ф. Орлов написав: “Можно, но работу представлять на просмотр генералгубернатору”. Фактично в такому дусі Орлов і доповів 9 грудня Миколі І з цього приводу, сформулювавши своє запитання щодо Шевченка таким чином: “…Я осмеливаюсь испрашивать, не соизволите ли высочайше разрешить ему заниматься рисованием, с тем, однако же, чтобы он произведения свои представлял на просмотр оренбургского военного губернатора”. Цар не зволив! На згаданій доповіді Орлов зафіксував олівцем: “Высочайшего соизволения не воспоследовало”. Хоча, між іншим, у доповіді йшлося про те, що Шевченко “неблагонамеренность свою обнаруживал в сочинении стихов, рисунков же подобного содержания не было между его бумагами…”. Зате Микола І повністю підтримав Орлова не тільки в його рішучій відмові княжні Варварі Рєпніній, яка листовно благала його (“с сложенными на груди руками”) дозволити Шевченкові малювати, а й у пропозиції заборонити їй узагалі листуватися з поетом. У результаті 27 червня 1850 р. начальник ІІІ відділу О. Ф. Орлов відправив В. М. Рєпніній листа, в якому читаємо:

“По высочайшему государя императора разрешению, имею честь предупредить Ваше сиятельство как о неуместности такого участия вашего к рядовому Шевченке, так и о том, что вообще было бы для вас полезно менее вмешиваться в дела Малороссии и что в противном случае вы сами будете причиною, может быть, неприятных для вас последствий”.

Отже, будьякі зв’язки з Шевченком — це не менше, ніж “втручання в справи Малоросії”. Явно не лише про особисті, навіть царські, образи йдеться. Тож не будемо применшувати прозорливість і масштабність мислення високопоставлених Шевченкових ворогів, як і їхній тваринний страх перед українським генієм, який уже прирік імперію на крах.

Безперечно, що сатанинська резолюція Миколи І була вписана його сатрапами в основні документи, що супроводжували поета і художника на засланні. Проте ключові слова про мету покарання Шевченка, запропоновані Олексієм Орловим 28 травня 1847 р., залишилися без змін: “…Чтобы от него, ни под каким видом, не могло выходить возмутительных и пасквильных сочинений”. І поетичних, і малярських — ні в якому разі! А хіба могло бути інакше?

___________________

1 Ішлося про критикобіографічний нарис Олександра Кониського “Тарас Шевченко на другому засланні (17/29 жовтня р. 1850—2/14 серпня р. 1857)” (1896) та Щоденник самого Тараса Шевченка.

2 Насправді Шевченко писав у листі до Осипа Бодянського від 15 листопада 1852 р., що йому “запрещено рисовать, а я во всю жизнь мою одной черты не провел предосудительной…”

3 Тарас Шевченко. Документи та матеріали до біографії. 1814—1861. К.: Вища школа, 1982. — С. 130.

4 Кониський О. Я. Тарас ШевченкоГрушівський. Хроніка його життя. К.: ТОВ “Видавництво “Кліо”, 2014 — С. 290.

5 Повне зібрання творів Тараса Шевченка. Том четвертий. Щоденні записки (журнал). К.: Державне видавництво України, 1927. — С. 311.

6 Новицький М. Шевченко в процесі 1847 р. // Україна, кн. 12, 1925. — С. 66.

7 Як відомо, суду над Шевченком не було. Фактично безсудним вироком стала згадана доповідь Орлова, затверджена царем.

8 У наш час документи слідства у справі КирилоМефодіївського братства зберігаються у Державному архіві Російської Федерації.

9 Такий малюнок невідомий.

10 На мій погляд, це припущення є не стільки “смілим”, скільки безпідставним. Очевидно, що Шевченко саме зневажливо, а не в пропонованому доброзичливому, вибачливому контексті порівнював царицю з чаплею:

А дивоцариця,

Мов та чапля меж птахами,

Скаче, бадьориться.

11 Грушевський М. Твори у 50 томах. Т. 7. — С. 587.

12 Скоріше за все первісний текст належав комусь із московських або петербурзьких українців.

13 Грушевський М. Твори у 50 томах. Т. 11. — С. 79.

14 Грушевський М. Твори у 50 томах. Т. 7. — С. 586—587.

15 Ішлося про Василя Перовського — оренбурзького і самарського генералгубернатора у 1851—1857 рр.

16 Ішлося про Шевченкові рисунки, вилучені у нього при арешті в квітні 1847 р. і надіслані у ІІІ відділ аж у червні, тобто, в будьякому випадку вони не могли вплинути на жорстоку царську резолюцію, накладену наприкінці травня. До речі, портфель з цими рисунками було повернуто Шевченкові після заслання в ІІІ відділі на початку 1859 р.

17 Маркиз Костин. Россия в 1839 году. М.: Захаров, 2007. — С. 75—76, 90, 111.

18 Тарас Шевченко. Документи та матеріали до біографії. 1814—1861. — С. 123.

19 КирилоМефодіївське товариство. У 3 т. К., 1990. — Т. 2. — С. 329.

20 Тарас Шевченко. Документи та матеріали до біографії. 1814—1861. — С. 134.

21 Шевченківська енциклопедія в 6 томах. К., 2012. Т. 1. — С. 34.

22 Тарас Шевченко. Документи та матеріали до біографії. 1814—1861. — С. 130.

23 Шевченко довідався про це тільки в день свого арешту — 5 квітня 1847 р. У листі до Варвари Рєпніної з Орської фортеці 24 жовтня 1847 р. писав: “По ходатайству Вашему, добрая моя Варвара Николаевна, я был определен в Киевский университет, и в тот самый день, когда пришло определение, меня арестовали и отвезли в Петербург… и я был уже не учитель Киевского университета, а рядовой солдат Оренбургского линейного гарнизона!” Так і повернулася круто й невідворотно поетова доля…