Неузрима нитка

Іван ПРОКОФ’ЄВ,

м. Кам’янецьПодільський

 

На початку червня 75 літ тому народився Віталій НЕЧИТАЙЛО — активний просвітянин, відомий письменник і науковець, доктор історичних наук, професор, недавній завідувач кафедри політології Кам’янецьПодільського національного університету імені Івана Огієнка.

— Він випромінює світло, — зі щирим захопленням кажуть про Віталія Васильовича всі, хто його знає. Спраглі духовної енергії тягнуться до цього молодого душею чоловіка, і причащання світлом обов’язково відбувається, бо така вже природа його душі. А коріння її — у дитинстві, що припало на воєнні й повоєнні 40ві (народився 7 червня 1941 року в селі Пилипівка Чуднівського району на Житомирщині).

Загадку любові до світу і людини, любові, котрою наснажений ювіляр, розкриває його повість “Хліб від зайця” (2010). Про неї Б. Грищук писав: “… нічого схожого … в українській дитячій прозі останніми роками не читав (якщо не брати до уваги Тютюнникового “Климка” та “Звуку павутинки” Віктора Близнеця)”.

Отже, знову доводиться констатувати: “Всі ми родом — з дитинства…”. Дитинне сприйняття світу — в основі художнього прийому, який В. Шкловський називав “одивненням”. Саме на “одивненні” зростала поезія В. Нечитайла. Та етап звичайного замилування красою природи, відкривання в буденному небуденного він давно пройшов, з часом дедалі глибше занурюючись у філософські й психологічні ґрунти, дивовижно поєднуючи в собі гармонійноенгармонійного лірика і мислителя (недаремно ж завідував раніше університетською кафедрою філософії). Його герой згадує:

Збираюся в погостини до конюшини:

стаю наввипинки перед шибкою

(війна минула — вже й рости можна),

прислинюю вихрика на голові …

Розмірковую: як ліпше вітатися —

“добридень, тітко конюшино”,

чи “Бог вам — у поміч”?

Та тільки переступаю поріг —

і глевкий підпалок

застрягає у роті каменем,

зелений оборіг

стає дикою займанщиною,

а сам я — лелеченям,

кинутим напризволяще:

задерши голову в небо,

ніяк не втраплю всилити

нитку вчорашнього дня.

Слово письменника неодномірне і поетично точне. Скільки психологічного змісту хоча б у цьому: “війна минула — вже й рости можна…”. Ліричний герой прагне збагнути, що таке час, історія, звідки — зоря Полин, таємничий Поклик, душа… Україна у системі його координат — це “Незнищима борть”:

Її трощили залюбки,

пекли вогнем, душили димом

і — по живому — стільники

тяли пожадно й нещадимо.

Уже, здавалося, зола

і слід руйновищ поховала,

та воскресала в ній бджола

і неузриму нитку пряла.

Власне, про Україну у віршіалегорії прямо не мовиться. Автор створив розгорнуту художньоінформативну метафору, картину історії народу. Неузрима нитка національного духу пронизує всю творчість письменника. Бо

Все минуще, мій сину,

минуще, минуще, минуще,

окрім пам’яті роду —

основи життя і молитви.

Таке почування і думання — органічний складник його непересічної, духовно цілісної, колоритної й багатогранної особистості.

За півстоліття творчої праці зпід пера В. Нечитайла вийшли поетичні збірки “Зимовий покіс”, “Сонце купається в житі”, прозові книги “Хліб від зайця”, “Скарб Вірменської дзвіниці”, “Облога”, збірки сатири і гумору “Шовкові віжки”, “Суниця в кропиві”, “Веселий трикутник” (у співавторстві), “Любасні фокуси”, “Золота карета” (в кількох виданнях) та ін. Опублікувавши ще в 60х роках поему “Дума про пісню”, присвячену пам’яті поета Володимира Булаєнка, і ставши першим лауреатом премії його імені, впродовж 7080х років письменник не мав змоги видати жодної книжки. Лише з початком незалежності вони одна за одною побачили світ.

Серйозне захоплення історією прийшло у 70х, коли в Інституті суспільних наук АН УРСР у Львові разом з іншими працював над підготовкою до друку 50томного зібрання творів І. Франка, зокрема впорядкуванням 46 тому (кн. 1), підготовкою наукових коментарів до нього, а також створенням колективних монографій з історії України.

Уже тоді його наукові інтереси зосереджуються навколо аграрних проблем. Упродовж більше трьох десятиліть роботи в Кам’янецьПодільському педінституті та Кам’янецьПодільському національному університеті імені Івана Огієнка вони стали домінантними. Були опубліковані монографії дослідника: “Українське селянство: важкий шлях до волі” (1995), “Селянське господарство фермерського типу в Україні: історія і сучасність” (2004). 2007 року В. Нечитайло захистив докторську дисертацію з теми: “Становлення селянського господарства фермерського типу в Україні: історична ретроспектива і сучасний стан”. Поки що це перше комплексне наукове дослідження зародження і розвитку традиційного для українців укладу господарювання. А загалом на особистому рахунку професора — близько 200 наукових праць.

Науковець і письменник В. Нечитайло — чоловік видющий, проникливий. У житті він помічає не лише вияви добра і краси. Його зір не обминає явищ суперечливих, відразливих, аморальних, асоціальних. Їх він карає. Неприйняттям. Сміхом. Іронією. Батогом сатири.

Оскільки “столиця байки — Кам’янець” (за С. Воскрекасенком), бо жив тут знаменитий М. Годованець, у 60—70х в особі Микити Павловича молодий письменник мав доброго літературного вчителя. Жанр байки не кожному до снаги. В. Нечитайло оволодів ним досконало і, показуючи, як зло “міняє шкуру, та не натуру”, навідліг оперізує гострим словом лиходіїв, словоблудів, хапуг, корупціонерів, чинодралів, бюрократів, доморощених манкуртів та псевдопатріотів, фальшивих всезнайок і тупоголових неуків. Під його пером старий жанр набуває нового змісту. В цьому переконують байки “Яйце і писанка”, “Суниця в кропиві”, “Опудало”, “Родичі”, “Рябко і свобода”, “Полювання з прапорцями” та ін.

Але на справжнє читацьке і слухацьке захоплення здобувся Нечитайлогуморист. Як зазначає М. Мачківський, “сміх у нього щирий, перчистий, здоровий”, додамо від себе — дотепний і цікавий. Ситуації, що моделюються в гуморесках і придибенціях, суто типові, але не зужиті, не трафаретні. Оскільки їхній автор — ще й історик та політолог, то не останнє місце серед них займають колізії історичні та політичні. Серед “героїв” — народні депутати, які вже стільки років обіцяють зняти свою недоторканність, що їх люди вже й “сименталами” зовуть, а діти перестрашені їх бійками у Верховній Раді:

— Заспокойся, — вимикає

телевізор мати. —

Бач, немає вже бабая.

Іди, доню, спати.

Серед “героїв” — “діячі” на кшталт “цуценяти з Останкіно”, що нині стало вже справжнісіньким цербером. Серед “героїв” — нещасні науковці, що живуть на копійки і шукають вихід у найхимерніших видах бізнесу, а нещодавно в Києві навіть маніфестацію влаштували. Один із таких “мудрагелів” з далекосяжною метою, як пояснює В. Нечитайло, купив собі цапа.

Скоро фірма його стала

відомою всюди.

Щодня з козами до неї

товпилися люди.

Як верталися клієнти

з козою в домівку, —

до професора, казали,

водили ми дівку.

Смішні побутові ситуації — то в традиції українського гумору. Остап Вишня, О. Ковінька, П. Глазовий мають талановитих послідовників. Серед них і В. Нечитайло, який навіть наші ментальні проблеми піддає професійному сміховому аналізу, створюючи образи “картопляної раси”, відмінного від європейського, традиційно “оригінального” виховання, що досі побутує у земляків:

Ти ж садовиш на коліна —

й тільки гуц та гуц!

Змалку вчиш свою дитину:

“Баран, баран, буц!”.

Пише про проблеми культури, “голубину мову” у хаті й на вулиці, ентузіастів, що найбільше люблять команду “Мийте, хлопці, руки та ідіть у хату”, про різного роду “гомо хапієнсів”, рідних совків, “геніїв”, що “із книг чужих довбуть собі мислі свіжі”, та інших наших антиподів. Пише майстерно, влучно, талановито. Творить і мінікомедії ситуацій, і мінікомедії характерів, вміло застосовуючи для того іронічні, саркастичні засоби, прийоми бурлеску, парадокс, гру слів тощо. І має свого вдячного читача і слухача.

Професор В. Нечитайло — один із фундаторів відновленої місцевої “Просвіти”, її активіст. Думка, слово серйозного науковця і митця вагомі та діткливі. І в часи помаранчевих подій, і в часи революції Гідності не тільки на кам’янецькому майдані, а й за десятки кілометрів від нього подоляни зважували сказане на мітингу професором В. Нечитайлом, якого вони колись обирали, але так і не обрали депутатом до Верховної Ради, якого знають у найглибшій глибинці та щиро шанують. І це аж ніяк не перебільшення, і не дивниця. Тисячі колишніх студентів, залюблених у свого наставника, вдячно зберігають, несуть іншим світло його розуму і серця, мудрості і доброти.

Проникливий погляд на світ у вдачі Віталія Васильовича природно поєднується з доброзичливою іронією, тонким гумором, критичною оцінкою. Тож ходять студентськими аудиторіями, коридорами вишів, коледжів його віршовані і невіршовані жарти на кшталт “екзаменаційного” діалогу викладача зі студентом:

— Що чекаєте? — питає. —

Ви вільні, юначе.

А Микола йому тихо:

— Я чекаю здачі.

Радо спілкуються з ветераном просвітянської справи у трудових колективах, навчальних закладах, будинках культури, сільських клубах, бібліотеках, на громадських зібраннях. Лекції з історії і політології, презентації книг, довірливі бесіди пробуджують у людях потяг до знань, сіють у їхні душі іскри добра і надії.

Нехай же триває так і надалі. Будьмо!

 

Пропонуємо вашій увазі кілька поезій Віталія НЕЧИТАЙЛА.

 

Душа

“А що таке душа?” —

питає дитина батька.

 

Справдібо, що таке душа?

Може, запитати чебрика,

що борюкається з метеликом

у жовтій камізельці?0

 

Напевне, це знає ворон,

але хіба він скаже,

якщо мітить

на золоту дужку веселки?

 

“То що таке душа? —

синичкою цінькає дитина. —

Чи ти не знаєш?”

 

“Це те, що болить,

коли навіть

все тіло здорове”, —

відказує батьковим голосом

його душа,

легенька, як метелик

у жовтій камізельці.

 

 

***

Валентині Отрощенко

 

І книга Мойсея, і хліб — на столі.

Чого ж мені ще не стачає?

То щось із душею, коли при землі

перелітає вороняча зграя.

 

Будуємо храми на теплій золі,

а Бога у храмах немає.

То щось із гріхами, коли при землі

перелітає вороняча зграя.

 

Чорнобиль ордою приріс до ріллі —

пророчі видіння Ісаї.

То щось із судьбою, коли при землі

перелітає вороняча зграя.

 

В козацькому лузі, в небесних кошах,

коли ледвеледве світає,

не птиця кричить — то бездомна душа

перелітає, перелітає…

 

Пам’ять роду

Сину мій,

тут земля твого давнього роду.

Бачиш, ген по сльозі,

по грімких перехрестях сонця,

на підводі легкій

їде прадід твій яснозорий?

І прабабка із ним,

білозубо кусає травинку,

хилитає ногою,

і литку тугу загорілу

лоскітливий ячмінь

зачіпає солом’яним вусом.

Нумо глянь, придивись,

як галантно твій прадід вродливий

попід руки прабабку трима

й делікатно із воза

опускає на землю плодючу, немовби

має танець кохання

у парі вести з нею шлюбний,

а не сіяти зерна

у чорне провалля гулагів.

По роботі так само

бере попід руки легенько

і підносить обачно,

мов кухоль солодкого меду,

що розхлюпатись може,

й садовить на воза,

і сорочка його лопотить, полотняна,

на вселенських вітрах,

по сльозі, по біді, по печалі…

Все минуще, мій сину,

минуще, минуще, минуще,

окрім пам’яті роду —

основи життя і молитви.

Гляньпоглянь,

чи не видно від колеса сліду

на землі, на росі,

на грімких перехрестях сонця?

 

Сонце купається в житі

Шерехи перші і перші пісні

у піднебесній блакиті.

Мамо, погляньте, чого ви сумні? —

сонце купається в житі!

 

Йде у колінця, буяє зело,

стебла — немов перемиті.

Все це було вже й немов не було.

Сонце купається в житі!

 

Хвилі зелені Зелені свята

котять у далі відкриті.

Боже, верни моїй мамі літа.

Сонце купається в житі!

 

А як немає літам вороття,

то хоч не квап цеї миті.

Воля спізнилась якраз на життя.

Сонце купається в житі!

 

Притча про посмітюху і пастушку

Рятуючись від яструба у полі,

де тільки небо і пирійка біла,

посмітюха довірилася долі —

у пазуху пастушці залетіла.

Дівча дістало грудочку тремтливу —

чого в ній більше — страху чи довір’я? —

поклало на долоньку й терпеливо

губами теплими торкалось пір’я.

Як дві росини чисті на любистку,

два вічка пойнялися теплотою,

благали милосердя і прихистку

і вдячною світились добротою…

Цей випадок — то знак тобі, людино.

Добром за доброту плати навзаєм,

допоки незахищена пташина

тебе від хижака ще відрізняє.