Галина ГРИМИЧ
Родина Ольги Сенюк та Євгена Поповича (на жаль, останнього вже немає з нами) була нашими друзями. Обоє вони належали до професійної перекладацької школи, представники якої мали високу літературну освіту, володіли кількома мовами, перекладали тільки з оригіналу, вперто і систематично працювали, відкриваючи того чи того письменника. Це Г. Кочур, М. Лукаш, О. Сенюк,
Є. Попович, В. Гримич, А. Перепадя. Вони розуміли, що для розвитку національної літератури потрібне засвоєння досвіду всесвітнього письменства. А це може дати якісна перекладана література.
Зразки високої професійності Ольги Сенюк як перекладача, її безпомильного чуття естетичної довершеності твору читач знайде в перекладах зі шведської, норвезької, данської, ісландської та англійської мов.
Найближчою її серцю була Північна Європа, її природа, література, благополучні й комфортні країни. Чи не найбільше Ольга Дмитрівна цікавилася шведською літературою, культурою, музикою. Пригадую наш із нею похід у Національну філармонію України на гала-концерт шведської музики з нагоди іменин Її Королівської високості кронпринцеси Швеції Вікторії.
У творчому доробку Ольги Сенюк 11 шведських письменників, добре знаних у світі. Найулюбленішими в Україні стали перекладені нею книги: Сельми Лагерлеф — “Чудесна мандрівка Нільса Гольгерсона з дикими гусьми”, Астрід Ліндґрен — “Малий і Карлсон, що живе на даху” та “Пеппі Довгапанчоха”, Туве Янсон — “Чарівний капелюх”. Мільйони дітей усього світу зачитуються цими книгами. Назагал вибір цих дитячих творів для української перекладачки був невипадковим. І ось чому. Ольга Сенюк — людина не публічна, не багатослівна, не дуже комунікабельна, вона не любить інтерв’ю, зайвих балачок. Усе її життя — у праці, важкій, виснажливій. А в перелічених книгах шведських письменниць Ольгу Дмитрівну як жінку привабив величний, романтичний край, фантастичні, часто несподівані вчинки малих героїв, їхня наївність і дитячі хитрощі. Це був інший світ, із дитячим галасом, шкодами, вигадками, мандрами. Мабуть, це давало перекладачці можливість відчути щастя, адже відомо, що митець живе у своїх творах. Ольга Сенюк перекладала все своє життя, перекладені книги стали для неї її дітьми.
Ольга Сенюк народилася у селі Підгайчики Івано-Франківської області. У свої 87 років вона зберегла скромність, покірливість, дитинність. При цьому її пам’ятають як надзвичайно шляхетну особу. Коли-не-коли у розмові вона прохопиться: “Я — справжня великосвітська пані, бо мій батько мав шляхетський титул”. Батька Ольги Дмитрівни мені не довелося знати, зате з матір’ю — Катериною Дмитрівною — я була знайома. Це була грамотна жінка, шляхетна і набожна. Вона передала ці риси, а також свій куховарський досвід доньці Ользі, а від неї — і ми по-сусідськи вчилися.
Саме час згадати і про її чоловіка — Євгена Оксентовича Поповича: про це дивовижне подружжя треба писати тільки у множині і тільки в теперішньому часі. У цієї сімейної пари було особливе ставлення до книги як до найбільшої людської цінності. Ретельно упорядкована величезна бібліотека, де господарі могли із зав’язаними очима знайти будь-яку книгу. Маленький приклад: даючи в користування книжку, Євген Оксентович акуратно обгортав її і писав на обгортці дату повернення. Ретельність, вимогливість і досконалість у його творчості переносилася навіть на побут.
Ольга Дмитрівна і Євген Оксентович — щедрі й гостинні, вони фінансували навчання та лікування дітей.
Що не любили? Не любили графоманів і тих, хто не повертав позичену книжку.
Подружжя не лише практично займалося художнім перекладом, а й було блискуче обізнане з теорією перекладацтва, з історією національної та світової літератури. Наприклад, Євген Оксентович міг без підготовки прочитати лекцію про Миколу Зерова, про літературну дискусію 1920-х років, про взаємовідносини суржика й літературної мови.
І Ольга Сенюк, і Євген Попович багато знали, не таїлися знаннями, а ділилися ними. До Євгена Оксентовича у будь-який час можна було звернутися по консультацію. Він щодо цього був безвідмовним. Любив робити зауваження: “Тільки не говоріть, Галю, “творог”, а кажіть “сир”!”.
Свого часу поет пошевченківської доби писав: “Ходжу, броджу по місту я / Великому, великому, / Хотів би я зізнатися, / Та нікому, та нікому”. Богу дякувати, є ще люди, друзі, з ким можна поділитися добрим словом про Ольгу Сенюк в її неювілейний день народження.
