Про людей, які здатні створити диво…

Нотатки про виставу Київського академічного ТЮГу на Липках «Мене прислав доктор Хоу»

Василь НЕВОЛОВ,

письменник, театральний критик

Київський академічний театр юного глядача на Липках обрав для постановки п’єсу Вільяма Гібсона “Та, що створила диво”, яка обійшла всі кращі майданчики світу. Народжена на Бродвеї, вона багато років йшла там із величезним успіхом. В її основі — реальна історія чудового вченого Хелен Келлер, яка в ранньому дитинстві, переживши хворобу, втратила слух і зір.

Але спектакль ТЮГу — не документальна розповідь. Це історія про пробудження почуттів. Історія про те, що любов не тотожна жалості і вседозволеності. Вона завжди є вимогою чогось більшого і вірою. Вірою у можливості Людини. Вистава про те, як любов може погубити, а може врятувати.

Дія вистави (режисер-постановник Юрій Лізенгевич, сценографія та костюми Олега Татаринова, композитор — Олексій Петрожицький) починається ще до того, як згасне світло в залі: по сцені ходять актори, неголосно перемовляються, розставляють стільці, накривають скатертиною стіл. Невимушеність атмосфери підкреслює ажурна веранда, водяна колонка з водою, високе літнє небо і, здається, всі мешканці цього приємного дому так само безтурботні. Коли з’являється дівчинка, незручні її рухи спочатку викликають у залі сміх, і лише коли стає зрозуміло, що з дівчинкою щось не так, зала завмирає. Артистка Христина Дейлик у ролі Хелен настільки природна, ніби очі її справді не бачать, а вуха не чують. І гострий напад жалю до неї не полишає нас протягом усієї дії.

Батьки Хелен — Артур Келлер (артист Ігор Пісний) і Кейт Келлер (з.а. Ірина Стежка), розгубившись від несподіваного горя (дівчинка народилася здоровою, але в півтора року через хвороби мозку втратила зір і слух, і тому не навчилася говорити), тільки і змогли, що любити її самовіддано і нерозважливо, перетворивши дитину на маленького тирана. Яке майбутнє чекало дівчинку? Некерована, примхлива, і в той же час безпорадна і чутлива, вона вже стала дратувати і третирувати своїх близьких, які почали замислюватися над тим, аби влаштувати її до притулку.

Усе змінюється зі зверненням батька Хелен до доктора Хоу і з приїздом в їхній дім гувернантки Енні Сюллівен (артистка Марина Дяконенко). Вона теж любить цю дівчинку, але її любов — не жалість, а віра. Віра, яка допомагає навчити Хелен розпізнавати значення предметів, навчити слів, манер, життя серед людей.

Автор, а за ним і театр, навмисно розводять ці два поняття — жалість і любов, які в нашій свідомості ідуть разом. Жаліти — означає любити. Любити — означає жаліти. Ми не замислюємося над тим, що жалість згубна для того, на кого вона спрямована. Жалість — це вияв егоїзму і слабкості. Набагато легше піддатися жалю і, наприклад, дозволити дитині не виконувати важкого завдання. Але якщо хірург, приміром, шкодуватиме хворого, боятиметься завдати йому болю, він не зможе провести операцію, а отже, і врятувати людину. Справжня любов починається з відмови від жалю, але насамперед від жалю до себе. “Я не буду шкодувати себе, я не буду жаліти її”, — обіцяє Енні Сюллівен. На противагу жалості, любов — це вияв сили і самозречення. Людина так влаштована, що вона росте і розвивається, завдяки подоланню труднощів. Любов не боїться дати тому, кого любить, цю роботу, тому що хоче, щоб її улюблений розвивався, досягав, відкривав, творив…

Жалість, яка носить образ любові, небезпечна тому, що вважається моральною, і служить людині самовиправданням. Я пожалів, отже, я хороший. Але жалість — пасивна. Пожалів і забув. Любов — активна. Вона діє, хоча на її шляху з’являється безліч перешкод, які, хоч як це парадоксально, часто народжує жалість, і насамперед жалість до себе.

Наскільки важко любити, переконливо показує нам у виставі Марина Дяконенко на прикладі своєї героїні Енні Сюлліван, яка винесла чимало заради того, щоб навчити Хелен говорити. Анні як справжній рятувальник зробила все, що могла, для того, щоб витягти безсмертну душу Хелен з сліпого і глухого склепу її тіла. Адже говорити — значить мислити, значить жити душевно і духовно. Людська мова — це диво, рівносильне створенню людини. І Енні Сюллівен створює це диво на наших очах, за нашої емоційної співучасті…

Ця вистава — не мелодрама, незважаючи на такий сентиментальний сюжет. Яскраві, прекрасні декорації Олега Татаринова, освітлення і фінальний ефект “розчахнутого” простору, в який ніби вривається відроджена душа Хелен, — усе зроблено з любов’ю. Безумовно, Христина Дейлик і Марина Дяконенко здібні, талановиті і є ключовими постатями вистави, на які звернена вся наша увага. Але і всі інші головні персонажі утворюють чудовий акторський ансамбль!

Ось справжнє диво, яке творять ТЮГівці, пробуджуючи гуманні почуття, даруючи радість, ненав’язливо навчаючи добра. Наголошуючи на нашій відповідальності за іншу людину. Що може бути важливіше за такий театр? І як добре, що він у киян є. Саме такий: потрібний, талановитий і запитаний!

Related posts

Leave a Comment