Шевченків садок і Франкове поле. Спроба прочитання / Андрій Содомора. — Львів: Апріорі, 2014. — 104 с.
Богдан ДЯЧИШИН,
м. Львів
Золоті яблука на срібнім
тарелі —
це слово, проказане часу
свого.
Книга приказок Соломонових 25:11
Уже так побудовано людину, що все пізнає вона в порівнянні із тим, що було, що є, і його впливом на життя, — все ж бо має свій початок і Слово було на початку, та й споконвіку в порівнянні з моментом моменту нашого життя. У всі часи небесної й людської історії Слово мало свої обов’язки: “Всяке слово, якщо за ним не буде справ, уявляється чимось даремним і пустим” (Демосфен). Дієве слово бачимо за справами… Тому Бог і показав нам, як енергія слова матеріалізується в дії на довколишній світ задля науки прийдешнім поколінням:
І сказав Бог: “Нехай земля вродить траву, ярину, що насіння
вона розсіває, дерево овочеве, що за родом своїм плід приносить,
що в ньому насіння його на землі”. І сталося так.
Буття 1:11
Слово приносить плід, “що в ньому насіння”. Слово-насіння плодоносить, засіває людське єство вірою, надією, любов’ю, коханням, добром, наснагою до праці — слово добротне, високохудожнє, повчальне, що побільшує духовність читача й утримує світ у рівновазі, про яку мусимо пам’ятати, щоб не загубитися в суєтній з’яві словесного перемішування й переливання з порожнього в порожнє…
Натомлений та зажурений, сідаю за стіл і читаю Шевченкових “Гайдамаків”:
Сміюся сльозами.
Дивлюся, сміюся, дрібні утираю…
Ходив я, та плакав, та людей шукав,
Щоб добру навчили…
Дивлюся, роздивляюся навкруги — куди йдемо, чого шукаємо, хто навчить добра?..
Йдемо до книжки Андрія Содомори, до рідної мови й думки ради-порадоньки питати; вона стукає у наше серце й розум перекладним, прозовим та поетичним словом майстра. Її слід читати з теплим розумінням, щоби бодай дещиця з неї назавше залишилась у пам’яті й живила, виправдовувала непізнаість і високість нашого незнищенного духу, що не розсівається у Всесвіті, від якого залежить наше майбутнє (“…а дух вернеться знову до Бога, що дав був його!” Екклезіаста 12:7).
Автор стверджує: “Читання — це теж мистецтво, теж переклад: те, що бачимо літерами й словами на папері, думки й образи, перекладаємо (переводимо, переносимо, пересаджуємо)”. Переносимо в мозок і серце, щоби підживлювати, побільшувати наш дух життя й майбутньої надії.
Хоч скільки б читав Шевченка і Франка, щораз натрапляю на моноліт думки, мислі, — багато ж важать вони для нас, нашого сьогодення, осягнення щоденного буття. А “Шевченків садок і Франкове поле” повертає читача до осмислення поезії великих українців “у контексті античної, загалом європейської літератури”. Андрій Содомора здійснив самобутню спробу прочитання феноменального “Садка вишневого…” і Франкового “Безмежного поля…”, проникнувши до глибин, і здійнявшись до вершин цих знакових для нашої культури віршів геніїв. Услід за автором мандруймо “стежками слова, а натомившись чи зажурившись, чуймо, наче до кожного з читачів звернений, тихий голос Кобзаря”: “Згадай мене, брате!”
Пам’ять — сльоза, як весняна роса, нею живемо вдень і вночі. Сльоза здебільшого солона й гірка, бо — болю много…
Автор книжки наголошує, що тільки серцем і духом вловлюємо Божественну силу поезії геніїв, рідної мови й запах землі у слові, і чуємо їх спільний невмирущий заклик: “А дай жити, серцем жити…” Ось висока магія селянської хати, коло якої твориться дійство життя родини, нарешті — тиша: — “Затихло все…” Невже — дівчата й соловейко?.. І враз із пам’яті — рідні “Сміються, плачуть солов’ї”: “Я виразно почув журавлино-поважний голос української пісні”… (Михайло Коцюбинський). Пісня — завершення всього дійства життя…
У задумі й ностальгії, тамуючи біль пам’яті (її неможливо заховати й оминути), читаю-перечитую “Франкове поле”. У Франка не було коня, не було коня… Але тут озвався в мені рядок Горація: “…й за вершником сидить чорна журба”. Безмежнеє поле — як нескінченний біль. Франко шукає виходу з надскладної буттєвої ситуації, покладає надію на коня, що вихором летить по полю, по житейському безконеччю, а перед ним — суходіл, море, небо, яким байдуже до його зболеного, однак нескореного духу, прагне волі у безмежному просторі, щоби життя не сковувало, не гнітило свободу дій тягарем буденного обов’язку; це порив людського спротиву, мудрість і вантага думок бунтує проти незбагненних і незрозумілих рамок існування…
Цікаві думки та спостереження висновує майстер слова, аналізуючи й осмислюючи переклади цих двох віршів російською мовою. Що неперекладне — те неперекладне, і нема ради на такі речі, тим паче, коли мова про образи-архетипи, які ідуть у глибину нашої культури, української ментальності. Така вже багата й неповторно мелодійна, оригінальна наша рідна солов’їна.
Неможливо описати силу думок із прочитаного, та й не треба — кожен охочий сам почитає цю книжку. В ній Андрій Содомора не оминув жодної букви, думки високих оригіналів, покликує нас відчути незрівнянний смак поетичного слова. Якщо своє сприйняття й осягнення прочитаного ми зуміємо перенести цілковито в пам’ять, то побільшиться дух, дарований нам Богом. Якщо ми житимемо прочитаним, і серце наше заплаче невидимою сльозою, відчувши здатність насолоджуватися дивовижним плетивом зорових і звуковихє образів “Шевченкового садка…”, пізнати глибоку самотність І. Франка, причому ніколи до неї не горнутися, — то час, присвячений на читання цієї книжки, зміцнить наше єство, двигне вперед нашу особистість.
Читання книжки ще й просто (ой, як же непросто це!) повертає нас пам’яттю до хати нашого дитинства й молодості, “…де під вишиваними рушниками, — Шевченко в кожусі, у смушевій шапці, Франко — у вишиванці”…
Є книжки, які можна переповісти, а от виважені, перевірені життям та досвідом, писані душею й серцем, книжки Андрія Содомори треба тільки читати-перечитувати, насолоджуючись плином чуттєвого та думок, бо слово і час витворюють ту вічність, у якій митець живе і творить. Ми ж у своєму часовому проминанні часто невічні, а проте мусимо пам’ятати: “Час не тільки забирає, а й дає, він і лікує, і, хоч який стрімливий, — тихо налягає на весло…”
Роздумуймо про наших геніїв слова, а також тих, які під їхньою тінню тчуть золоту мить словесного сьогодення, як це робить Андрій Содомора. Але таки читаймо, “…бо читати і не прочитувати — то не почитати” (Катон)…
