Світлана ТЕРТИЧНА,
за освітою — педагог,
за статусом — біженка
Я — зайвий елемент. Доля стала до мене спиною і не намагалася обертатися.
Я довго сиділа на зупинці, телефонувала на гарячі лінії переселення і зрозуміла, що ніхто мене не приймає. Переселенців не перевозять безкоштовно, бо вони нікому особливо не потрібні. Що мені робити, не знала. Врешті, плюнувши на телефон, перевела думки в інший формат. Така ж ситуація не вперше у моєму житті. Навпаки — було б дивно, якби все склалося. Всі проти мене, або я проти всіх — уже стало стилем мого життя.
* * *
…Сьогодні — Великий четвер, і на вечірній читатимуть 12 Євангелій. І будуть поособливому горіти у руках свічечки. І ми пройдемо страсною дорогою зі Спасителем — від тайної вечері до Голгофи і поховання в печері. Тож і я пішла до місцевого храму, картаючи себе, що вранці не взяла з собою хустинки. Нічого. Сяду собі у куточку і просиджу.
Топтоп, топтоп… Це старовинне, мирне західняцьке село плине назустріч і вітає чистими вибіленими будиночками, уквітчаними вишнями, яблунями, прибраними подвір’ями. Можливо, тут завжди так чисто? Вся увага зосередилася на пейзажах. І всілякі негаразди тепер не картатимуть душу.
Веселе дівчисько на ровері. Питаю:
— А чи сюдою я йду до храму?..
Те весело киває:
— Ось по цій вулиці — до тітки Ганни, потім — минете двір дядька Василя, потім — до обійстя дядька Петра, до Фігури прямо, а потім — ліворуч і вверх. Храм Архистратига Михайла…
Звук “р” вона вимовляє чітко і довго, напевно, недавно навчилася. Марічка зразу розвернулася і помчала показувати дорогу. Село дихало молодою травою і яблуневим квітом. А які луки!.. Малі голландці, певно, луснули б від заздрощів, якби побачили такі простори пахучої зелені, рясно вкритої кульбабиним цвітом. А які стрункі коні поважно щипають трави, а які добрі корови розляглися серед лугу! Це ж наша, дивовижно прекрасна Україна!
Милуюся храмом Архистратига Михайла… У моєму мозку щось клацнуло. Згадалося…
* * *
Листопад 2013 року. Тоді я збиралася на престол Архистратига Михайла. Мені було не суттєво, куди їхати — у Авдіївку чи Кіндратівку. Там і там — Михайлівські храми. Вирішила так: як дорога ляже.
Вранці прокинулася у недоброму настрої, у передчутті чогось, а чого — не розумію. Певно, ще дуже рано. Плетусь на зупинку. Донецька маршрутка. Вирішено — їду в Авдіївку.
Пізніше той день став точкою відліку подій у моїй долі, але я цього тоді не знала.
Ось і Авдіївка. Новий мікрорайон. І маленький, як біла свічка, високий, з золотими банями, храм. Забігаю, наспіх цілую ікони. Обіцяю обов’язково, точно — обов’язково, приїхати на престол — і вибігаю.
Не склалося. Храм буде пошкоджено, а сам мікрорайон поруйновано.
Михайлівському храмові в Авдіївці більше ста років. Для Донеччини це сива давнина. Закінчується акафіст. У храмі мерехтять лише свічки. Ще не зовсім розвиднілося. Надворі хмарно, і в храмі хмарно. Вдивляюся у суворі й безпристрасні очі Архистратига.
Служба як служба. Молебень. Хресний хід. Літургія. Святковий стіл. У нас прийнято — на престол готувати їжу для присутніх. Кожен храм відрізняється чимось особливим у кулінарних стравах. Авдіївський храм пишається добрим борщиком і солоними огірками.
Не захотіла чекати другої черги у трапезній. Взяла собі порцію і вийшла у двір, до своїх добрих знайомих. Ми зустрічаємося на різних престолах у нашому районі. Найчастіше бачимося у Святогірській Лаврі. Які милі й добрі люди! Головне в стосунках — єдність духовна, і ми сприймаємо один одного, як родичів. Не мине і півроку, як моє телефонне бюро вилучить їхні номери. Бо, виявиться, духовна єдність — не у любові до Господа, а у любові до Батьківщини. А у кожного вона — різна. Але поки що ми мирно їмо і мирно спілкуємося.
Обговорюємо проповідь.
— Я щось не зрозуміла, — кажу. — До чого тут “Беркут” в образі архангелів на Майдані. І чому батюшка забороняє дивитися ТВ?..
Олена обертається у мій бік:
— Ти вчора не бачила новин?
— Ні.
— На Майдані били бандерівців. Наш “Беркут” ототожнили з янголами.
— Яких бандерівців і за що?..
* * *
На Майдані били студентів. З цього все почалося. Хоч як я доводила, що у демократичній державі кожен має право висловити протест, а бити беззбройних — то дикість. І крок у Європу — нормально. Мене не чули, та сприймали більшменш спокійно. Але якось відчула, що під ногами тріснула крига, відірвала мене від суцільності й понесла, понесла. Більше всіх кип’ятилася Олена:
— Фотиніє, я тебе знаю років десять чи й більше. Ти давно у храмі з Богом. А як нас учить наша православна (московська! — Світлана Тертична) церква? Росіямати обігріла і підняла дикий, некультурний народ Малоросії, що жив на окраїні великої держави. Як ти не розумієш?..
Ми не чуємо одна одну. Нарешті Олена візьме мене за руку, потягне до себе додому, вона живе в Авдіївській промзоні. Ткне в руки підручника історії Пушкиревича, за яким Росія — початок всього, і я пообіцяю — повернути книжку на престолі у Горлівці, на Благовіщення.
(А зустрітися — не судилося. Олена проведе більше ста хресних ходів по Авдіївці, закликаючи “російську весну”. Її будинок, певно, зруйновано. А що трапилося з нею, мені байдуже: що хотіла, те і отримала. Мені боляче за тих хлопців, які захищають нашу землю).
…Якщо я в Авдіївці, то треба ж на джерело Казанської ікони Божої Матері і Миколичудотворця. Це зовсім поруч.
Олена м’якшає, обіймає мене:
— Ти ж наша, православна? Правда?..
Усміхаюся:
— Я — щира українкаправославна…
Олена гнівається:
— Знову за своє… Поїхали…
Зі мною ще м’яко говорять. І я не показую зуби.
* * *
На джерелі — спокійно і малолюдно. Є дивне місце між Авдіївкою і Ясинуватою. Уявіть: серед степу — височенні верби, і між ними — маленька капличка із сосни, без гвіздків. А джерело з цілющою водою шумить і зникає у землю.
На лаві біля каплички сидить немолода жінка. Роздає ікони:
— Люди добрі! Беріть ікони святителя Павла Таганрозького, молітеся йому, бо явився він одній благочестивій людині і заповів передати на Донбас 1200 ікон. Бо постукає біда у двері, а ті, хто молитимуться і кликатимуть: “Пал Палич, допоможи!” — тому він і допоможе.
Павло Таганрозький — уродженець Полтавщини. Прославився молитовними подвигами в українському місті на півдні України — Таганрозі.
— Не дай Боже, криза… — беру іконку.
Гуляти — так гуляти. Вирішила заїхати у Спартак, до колеги в гості. Колись разом працювали.
Олена ревно веде машину і щиро радить:
— Викинь весь мотлох із голови. України ніколи не було. Мову вигадали поляки…
— Як есперанто?
— Не пручайся. Треба слухати, що батюшки кажуть. А вони у семінарії вчилися.
— А у мене — дві освіти.
— Тебе не переспориш. До зустрічі…
* * *
Їду до Спартака. Це таке собі село під аеропортом. З одного боку — Піски, з іншого — Спартак. Хочу кави і спокою. Око чіпляє всі дрібнички вулиць, перехресть, провулків. Потім буду все це згадувати, коли сепаратисти займуть Спартак і почнуть встановлювати блокпости.
А поки що приходжу на площу перед сільрадою. Дві крамнички навпроти, новенький храм Святого Духа, школа.
На Донбасі п’ють не каву, а невідомо що. Доброї кави не знайдеш, бо тут цей напій — маловживаний. Різні у нас смаки.
Беру горнятко “Мате”, цукерку “Рошен” і на свіжому повітрі смакую.
Милий сільський пейзаж. Десяток гусей, витягуючи шиї, по черзі шиплячи, щипають траву. Сивувата жінка виганяє корову.
Подобається мені спартаківська школа. Двоповерхова, чепурненька. За кілька кроків до дверей — телефонний дзвінок. Олена!
— Слухай, слухай! Дзвонила інокиня Віра з Микольського монастиря. Сьогодні батюшки на проповіді повідомили, що тих, хто читатиме Тараса Шевченка, не допускати до причастя. А на тих матерів, чиї діти декламуватимуть у школі Шевченка, накладатимуть епітимію. Заборонятимуть причащати — до того часу, поки дитина не забуде вірш.
— Маячня!
— Не сперечайся. Ти ж знаєш, що батюшка Зосима (духовник Януковича! — Примітка Світлани Тертичної) читав анафему Іванові Мазепі, Тарасові Шевченку і Степанові Бандері. Всі, хто згадують їхні імена, автоматично підлягають анафемі.
— Ну, тоді й ти підлягаеш, бо ж — згадала. Не розумію, яким чином у компанію потрапив Степан Бандера? Він же грекокатолик!
— Бо — ворог України.
— Він поклав за неї життя.
— У Микольському тебе з такими думками не приймуть.
— А я і не збираюся туди, де монахами служать офіцери ФСБ…
* * *
У холі школи мене зустрів Шевченко. На панорамі. У повний зріст. Сумно і уважно дивився на мене. Ліворуч — хлопчик і дівчинка у вишиванках, взялися за руки, бігли назустріч. І вишневі сади, і білі хатинки ховалися за обрієм. А попереду — справжній тин і квіти, у горщиках. Дуже мило.
Запитую щодо роботи. Директор киває:
— Візьму — з руками і ногами. В нас у січні піде викладачка російської у декрет. Приходь у грудні, десь після десятого. Жити будеш в Ольги Олександрівни. Ви давно знаєтесь…
Та знову не судилося. Вчителька російської забагато стрибала на антимайдані, втратила дитину. У декрет не піде. Пізніше кинеться до ополченців і гайне — спочатку до Криму, потім — у Мурманськ. Її жалітимуть. А чому? Море є, купуй утеплений водолазний костюм і пірнай, скільки хочеш.
На виході ще раз киваю Шевченкові. Через рік від школи залишиться лише уламок цієї стіни, із Тарасом і дітьми. Їм повистрілюють очі, як на іконах у 1920—30ті роки. Той же почерк, та ж рука.
Тарасе, Тарасе, страшний ти, навіть із могили, ворогам України!
Зруйновано буде все: сільраду, крамниці, церкву, школу. Росія залишає попіл і смерть…
* * *
Ольга Олександрівна — моя колежанка, живе наприкінці центральної вулиці. Крокую і милуюся.
Мене чекали її чоловік із другом. Вони вже хильнули по чарчині й навперебій розповідали про те, як зробили євроремонт. На плитці закипала юшка з власноруч спійманої риби у ставку за полем. Смажилася картопелька з власного городу.
Сусід тягнув до себе, але я відмовилася. А потім — новини, по Інтеру. Майдан!
“Мерзота!” — вирвалося одразу у всіх. У мене — щодо беркутівців, у них — щодо студентів.
Почало здаватися, що трохи божеволію. Чи то світ летить шкереберть, чи то я — таки зайвий елемент?
Ввечері збираюся додому. Ольжина невістка обіцяла підвезти до зупинки на трасі. Підходжу до будинку, схожого на маленький дитячий садочок. Гараж на чотири автомобілі. А треба ще й для п’ятого. Подивитися, як обіцяла сусідові, іншим разом євроремонт у його будинку — не судилося. Через рік дім буде зруйновано, і сусіда схопить інфаркт, коли побачить руїни.
Ставок стане могильником для сепаратистів. Будинок і всі п’ять машин експропріюють росіяни“брати”.
І тоді, коли переб’ють всі Ольжині консерваціїзакрутки у підвалі, вивезуть у Росію всі цінні речі, повибивають вікна, а дах почне текти, — вона промовить: “Я була не права…”.
* * *
Аж ось я й дійшла до храму в цьому мальовничому селі на Рівненщині. Поруч стоять козацькі хрести. Їх можна торкнутися, торкнутися історії.
Сіла у куточку і вдивлялася у прекрасні, прості риси селян. Вітаються. Пояснюю, що і як, чому без хустинки і без свічки. Незручно. Всі незнайомі, хіба що одна письменницька родина.
Дали мені хустинку, і свічку дали. Я — не чужа, бо — в Україні. Донесла вогонь, просто в руках, додому. Років двадцять п’ять я намагалася це зробити, коли йшла з храму. Марно. А тут — донесла. Господь не має зайвих…
Квітеньтравень 2016 року
