Андрій БОНДАРЧУК,
письменник, журналіст, народний депутат України І скликання, Почесний громадянин Волині, Луцька
Про найжахливіше звірство комуністичного режиму — Голодомор-33 — написано немало. А от про наступний (уже з меншими жертвами 1946—1947 років) майже забули. А він теж був наслідком антинародної політики більшовиків. Лише за 25 років вони спричинили три голодомори. Такого ще не знала світова історія.
Щоправда, в Західній Україні класичного голодомору, як такого, не було. Навпаки, мешканці цього регіону, бандерівського краю рятували від голоду прибульців із центру, сходу, півдня України, з прилеглих областей Росії. Причина була одна. За два роки після війни комуністична влада не встигла зруйнувати сільське господарство західних областей, колективізувати його усуціль. Хвиля голодуючих (а це сотні тисяч, а то й мільйони) накочувалась на Захід України. І хоча західняки теж не розкошували, вони щиро ділилися останнім. Представники влади лякали голодуючих “бандерами”, які, мовляв, чатують за кожним кущем чи деревом на східняків чи кацапів. Але ніхто з голодуючих не постраждав від УПА. Власне, допомога, людське милосердя західняків, зокрема й волинян, допомогли врятувати життя і здоров’я сотням, тисячам голодуючих. Багато приїжджих приросли до цього краю, він став рідним їм, їхнім дітям, онукам, правнукам.
Одним із таких був уродженець запорізької землі Григорій Гуртовий, який пережив два жахливих голодомори. Якраз його і групу його земляків у післявоєнний час зігріла і врятувала волинська земля. Тут він знайшов свою долю, став відомою та авторитетною людиною, заснував у Торчині музей, дослідив невідомі сторінки історії Волині, віддячив волинянам своєю чесною і добросовісною діяльністю. Незадовго до того, як відійти за межу життя, подарував прекрасну ідею: спорудити в Луцьку пам’ятник Християнському Милосердю волинян за їхній моральний подвиг. Такий пам’ятник мусить постати у сумний ювілей післявоєнного голодомору. Власне, це і пам’ятник усім західнякам. Логічно він повинен був би постати в одному з тих регіонів, звідки на землі бандерівського краю пливли хвилі приречених на голодну смерть.
Чи пам’ятають це нинішні нащадки тих, кого тут рятували? Не помилюсь, коли скажу, що за мізерним винятком, — ні. Комуністична влада з своєю потужною ідеологічною машиною зробила багато, аби фальсифікацією, спотворенням і замовчуванням історичної правди переінакшити свідомість мільйонів. На жаль, це їй вдалося, що підтверджують події на сході і півдні України. Там не тільки не хочуть чути про голодомори, спричинені більшовицькою владою і кремлівським керівництвом, а й про інші її страшні злодіяння. Ба, більше! Навіть пам’ятники жертвам голодомору руйнують у той час, коли населення цих регіонів від голодоморів постраждало найбільше.
Матеріали про голодомор — спроба привернути увагу до ситуації, яка була 70 років тому, якнайповніше вивчити, осмислити, зберегти історичну правду, про яку розповідають свідки тих подій, яких стає все менше. Цю правду повинно знати нинішнє молоде покоління, яке від неї намагаються відволікти вороги фальшивими цінностями, мовними, територіальними, національними, релігійними провокативними інсинуаціями. Вони найбільше бояться нашої єдності та правди. Власне, це і є головна мета пошуку і збору свідчень, документів, які згодом стануть основою видання книги з однойменною назвою, винесеною в заголовок цієї статті. Проект її підтримала Фундація ім. О. Ольжича у США. Тож співавторами майбутнього видання і стануть ті, хто надасть ініціатору й упоряднику матеріали, документи, фото і записи на цю тематику, і надішле на адресу: 43005. Луцьк-5, а/с 29 або електронну адресу: bratstwowolun@ukr.net чи vorzin@mail.ru. На моє попереднє звернення, надруковане у ЗМІ, надійшло вже багато листів. Можна надсилати і матеріали, що були вже надруковані у ЗМІ чи підготовлені до оприлюднення. Це й буде нашим колективним внеском у пізнання правди історії.
