Петро СОРОКА
Продовження. Початок у 4—7, 9, 11—14, 16, 18, 21 за 2016 р.
Львівський “Дзвін” опублікував спогади Миколи Зінчука “У пошуках народних скарбів”, фольклориста, що зібрав за своє важке і драматичне життя 8200 казок, виданих у 40 томах. Подія з розряду небуденних, яку ще треба оцінити і осмислити. Письмо, яке полонить, потрясає, захоплює. Хочеться читати вголос, як усе справжнє. Смакувати словом і фразою. Не кажу про зміст — це саме життя, у всій його повноті й трагічній сутності, без белетристичних домислів і ошатностей, з мудрим почуттям міри, виваженим дозуванням художньої доцільності, з безцінними мовними розсипами, до яких тулиться високе означення “скарб”.
Відчуття справжності й непереминальності.
Те, чого шукаєш у літературі, але знаходиш так рідко, як перлину в мушлі. Стоять ці спогади на рівні з мемуарами А. Дімарова “Прожити і розповісти”, М. Руденка “Це велике диво — життя”, В. Захарченка “Білі вечори”, тобто на рівні вищих партитур. Тільки жаль, що проходить як журнальна публікація, мало ким помічена, бо “Дзвін”, який урятував ці мемуари, має сьогодні вельми незначний наклад.
Справжнє завжди в дефіциті, тож і справжньої поезії багато не буває. Так було в усі часи, так і нині. Особливо у нас, особливо сьогодні, коли література відкинута на маргінес і “мілкі копачі” можуть видавати себе за вдатних криничарів. Тому поява талановитої поезії сприймається як свято. “Повітря резервацій” В. Базилевського саме така книга.
Ім’я автора — знак високого професіоналізму.
Ще не розкривши збірку, знаєш: ні розчарувань, ні провалів не буде. Тебе чекає висока учта. Розкошування. Впивання словом. Консоламентум. Шлях відкриттів — малих і великих. Як воно завжди у великих майстрів.
В. Базилевськийпоет — це енергія мислі й шквал почуттів, вишуканий артистизм і рідкісна аркодужність, легко впізнаваний стиль і пильність до вишуканого слова. Його поезія — це вітер і “добування кисню, коли в повітрі вуглекислий газ”.
Книга упереваж про буденне і важке. Але гнітючого враження не залишає. Хоча тут, як зазначено в анотації, “складний спектр станів українського інтелігента, викликаних корозією української державності, загальним занепадом і розором”. Та ми знаємо: навіть трагічне мистецтво радісне в самому собі.
Автор — герметист і потребує читачагерметика, мудрого і естетично підготовленого провіденційного співрозмовника, до якого міг би звернутися на рівних. Цю книжку можна розглядати як щоденник — болючу реакцію на нестерпні подразники життя. Це відчуття підсилює і датування усіх без винятку віршів.
Поет анатомує і осмислює те, що болить кожному з нас, власне, про те, що пишуть сьогодні усі, кому не лінь. Але на тлі плаксивої і барабанної лектури ЗМІ і поетівштампувальників “Повітря резервацій” не тільки вигідно і помітно виділяється як міцна фортифікаційна споруда на тлі убогих нетрів, а й постає як явище.
Тут розгін і розвій мови, поглиблений погляд на звичні й начебто добре знані процеси і події, трудне уміння ходити не в ногу, “знак несмертності”, а ще тісно переплетені видиме і невловне, земне і небесне, таємниче і добре знане.
В. Базилевський — з вибраного числа тих, хто має доступ до Містичної Бібліотеки Небес. Але навіть він не скаже як народжується поезія, навіть йому залишаються ось такі зізнання і констатації:
Зрине мелодія — звідки не знаю,
Вкотре ловлюсь на манливу струну.
Йду по землі, але в небі гуляю,
В небо тягнусь, але й землю тягну.
Або ж:
…переймає і проситься в риму,
Але не дає себе точно назвать.
Поет, душа якого ширяє в небесах, не одривається від землі, й соціальні мотиви у цій збірці попри все залишаються домінуючими в кожному із семи розділів. Писати про земне з висоти неба — ще та мука, особливо коли мовчати несила, бо гріх мовчання може стати неспокутним і непрощенним, бо… хто змовчить у горьову добу, тому Господь не простить. Не раз і не двічі поет пробує “урвать марудну тему”, але не дає собі ради з совістю, не може заслонитися од неї, як від зоряного неба над головою. “На небо поміняв би землю, Так соловейко не дає”. І під його пером, як під пензлем Босха чи Гойї, постають фантасмагористичні й жахні картини української дійсності, що вражають більше за всякий сюр і постмодерн.
Цю книгу можна розглядати під різними ракурсами, один з них — парад чи, точніше, вертеп якихось ніби потойбічних, але насправді цілком земних видінь, “жах, що живиться жахами бід”, де бузувіри, яриги, збоченці, бандити, душогуби, наркомани, “пройдисвіти старі”, “владущі смерди”… а ще: “ксенофоби, мародери, клептомани, короїди”, “липкий люд”, “флібустьєри пера”, “мартопляси при королі”, словом, добре знані нам “все ті ж типажі в різнотрав’ї людському”. І “Київ на голові”, і “поїзд в нікуди”, і “страм та безхаття”, і “вал криміналу”, і такий непояснимий загальний сказ.
Дух браконьєрства й браконьєрських зграй,
Куди не кинь, підстеріга чужизна.
І кам’яніє криком — не вбивай! —
в повітрі резервації Вітчизна.
Поезія як зойк, як сльоза потойбіч очей і як благання (“Дайте ковток Вітчизни! Дорого заплачу”), і як сувора та нещадна констатація (“Не ремствуй, що світла не стало. В цій країні його й не було…”).
Ця книжка спонукує до зацікавленої розмови і провокує на розлогі сентенції, роздуми і узагальнення. У ній порушується багато важливих і винятково цікавих для мислячої людини тем, найважливіші з яких назву хоча б пунктирно: поет не в своєму часі, мистецтво долання страху, людина в перейшлі літа, латання дір і життя за рахунок останніх резервів душі, виживання після інсульту й інфаркту, гримуча тара графоманії, протистояння злу, сни поезії, пізня любов… І те, що поет так гарно прибрав у словесні шати: “Краще з льону стара одежа, аніж нова з синтетики”, “блажен, кому творяща міць дала трудне уміння не ходити в ногу”, “коли нам заздрять, чогось ми варті”, “ямб шляхетніший, ніж верлібр”….
Читаючи і перечитуючи “Повітря резервацій”, ловив себе на думці, що міг би написати про неї монографічну розвідку удвічі більшу за обсягом, ніж вона сама. Так завжди зі справжньою поезією, у цьому її латентна сила і неперебутна притягальна таїна, адже кожна велика книга породжує томи і томи досліджень. Вірю, що ця не стане винятком. Та, мабуть, подібне трапиться не скоро. Не той час. До того ж потрібна дистанція. Тому і я уриваю мову, хоча знаю, що буду до неї повертатися знову і знову.
Як людина залюблена в щоденниковий дискурс, появу кожного нового денника вітаю з ентузіазмом. Але далеко не кожен з них викликає у мене захоплення, скоріше навпаки: тут більше розчарувань, ніж відкриттів. Щоденники подій і черстві бухгалтерські звіти не тільки не цікавлять, а навіть дратують, тому що багнеться не сухого письма, а денникової прози. Книгу Валерія Ясиновського “2015й. Діаріушаплікація” брав до рук з неприхованою тривогою — боявся розчарування. Поперше тому, що ім’я автора нічого мені не говорило, хоча, виявляється, він виходець із Тернопілля, подруге, надто “розпіарили” його книжку “відомі, видатні й великі”, якщо глянути на останню сторінку обкладинки. Нині такі реляцію здебільшого мають цілком зворотну реакцію і навіть викликають несприйняття, бо все можна купити, з усіма домовитися.
Спроби “втиснути” один рік у живе тіло щоденника вже були до В. Ясиновського, це “Один із 65” Миколи Горбаля і “Вертеп” Романа Гром’яка, що залишаються в нашій літературі як високі зразки, до яких дотягнутися вельми непросто.
Розкрив “Діаріуш”, як водиться, навмання. Щоденник так і треба читати, бо це мозаїка, колаж і записи, як правило, не зв’язані один з одним. “Діаріуш” майже одразу захопив мене, але не змістом, а мовою. Відчув, що автор добрий стиліст, працює зі словом, як зі святою глиною, має набиту руку і, судячи з усього, далеко не новачок у літературі. А відтак втягнувся і в зміст. Головна тема діаріуша — політичні події. Усе, чим живе країна, що подражнює і ранить кожного з нас, переломилося крізь серце і душу автора і вилилося на папір — то гнівною інвективою, то болючою констатацією, то криком, а то й прокляттям. Але якби все замикалося тільки на політиці, то цей щоденник мав вельми сумнівну цінність. Тематика його надзвичайно широка: тут літературні ремінісценції, філософські узагальнення, спогади і візії, сатиричні й гумористичні шкіци (автор блискучий сатирик!), вставні новели і ліричні відступи… Справжня амальгама, що відповідає духові нашого летючого часу. До того ж у цієї книги дуже тепла і притягальна аура, потрапляючи в її силове поле, уже не відкладаєш убік, не дочитавши до кінця, а це найприкметніша ознака справжнього таланту. Погоджуюся також з автором, який наголошує, що ця книжка “розширена кардіограма, не діагноз, а спроба передчуття”. Тут справді все дихає передчуттям і неминучістю третього Майдану.
Мова В. Ясиновського афористична і на кожному кроці зустрічаються справжні розсипи крилатих висловів, які варто запам’ятати чи виписати (“Яка душа, такий і крик її”, “Ляшко перед мікрофоном — це вічний кайф! Чефір в ефірі. Ефір в чефірі” “З Яценюка такий Бальцерович, як з Порошенка Гавел”), багата на рідкісні слова і новотвори. Автор любить експериментувати зі словом, відкривати якусь його приховану чи нову сутність, здебільшого комічну. А на його сатиричних катренахфрашках, якими він розбиває оповідь, ніби лежить відблиск Галчинського чи І. Штаудінгера, і це той випадок, коли важко відмовити собі у цитуванні:
Най буду я панда, собака Муму,
Ворона, що карка і кряка, —
Вкраїнську я вивчив би тільки тому,
Що Путін на ній не балака.
*
Руїни великої міни,
Міняємо Бєню на Сєню,
Що люблять свою кишеню
До глибини України.
На моєму робочому столі трапляються цікаві і несподівані зустрічі, але, враховуючи сферу моїх творчих зацікавлень і любов до сучасної літератури, цілком закономірних і виправданих. Ось і цього тижня тут зустрілися: “Хочеться грози” Михася Ткача, “Місто схибленого доктора” Броніслава Грищука і “Завірюха” Олеся Волі. Упереваж в усіх трьох авторів мала проза: оповідання, новели і повісті.
Прочитав ці книжки одна за одною, деякі упереміж. Щось об’єднує цих авторів, навіть ріднить, хоча стилістично вони різні. Б. Грищук — любить неочікувані сюжетні повороти, охоче експериментує з формою, використовуючи такі рідкісні форми, як оповіданняфреска, оповіданняпарафраз та імпровізація. Для його стилю характерні наплив метафор, каскад виражальних засобів, автор захоплює силою уяви, ерудиції, утаємниченістю в трансцендентне, у нього домінують логіка і розум. Це непросте і нелегке для читання письмо, воно вимагає вживання, естетичної підготовки, зате після прочитання залишає відчуття чогось особливо величного і навіть грандіозного.
Михась Ткач — це природність і розкутість інтонації, світла схвильованість першовідкривача, чистота помислу, уміння розширювати і поглиблювати, здавалося б, знаний світ. Усе в нього органічне, ненав’язливе, вишукане, вивірене і легковійне. Він тяжіє до класичної прозорості. Для нього характерне тяжіння до усталених художніх форм, а письмо позначене відчутним поліським колоритом. У Ткача чудові пейзажі, ніби намальовані пензлем, драматичний сюжет, що називається, вихоплений із життя, характерні колоритні й глибокі характери. А ще йому властиві лапідарність, ущільненість фрази, стриманість і навіть скутість письма. Він продовжує ту лінію, що означена іменами В. Дрозда, М. Кравчука, Є. Гуцала і Б. Харчука.
Олесь Воля відомий широкому читацькому загалу як оригінальний щоденникар, автор фундаментальної праці “Мор” (свідчення про голокост 1932—33х рр.), за який йому “пам’ятник буде” у грядущих віках од вдячних нащадків, які на відміну від сучасників цінуватимуть сподвижницьку працю і письменницький талант. Повість “Завірюха” сприймається як своєрідне доповнення до “Мору”. Це розповідь про трагічну долю українського селянства, розповідь страшна, болюча і трагічна. Дослідники відзначають, що автор володіє “рідкісною магією підтекстового письма”, і це справді так, але без алюзій, криптограм, вміло замикаючи між рядками відповідний настрій, що зроджує то зітхання, то сльозу, то душевний схлип. Олесь Воля пише не рукою, а серцем, він людина глибоких внутрішніх переживань, непохитний захисник принципів моралі, добра і людяності на землі.
Послідовність думки, динамічне розгортання сюжету, добра продуманість композиції — ось найприкметніші ознаки його письма. У “Завірюсі” багато драматичних епізодів, тут гостро виражені етнічні й філософські узагальнення, але давня трагедія постає з такою силою, що художній вимисел легко сублімується з життям і не викликає заперечення.
Голос кожного з трьох письменників звучить суверенно, впевнено і в сучасному українському літпроцесі, сказати б, відчутнозримо, принаймні мені важко уявити собі нашу літературу без цих авторів.
Не треба якогось особливого осяяння, щоб зрозуміти, що понад 80 відсотків друкованих текстів в Україні — це майже суцільна сірятина без натяку на новаторські вкраплення і навіть якусь художню вартість. Але прикро не тільки це, а й те, що воно видається за щось значне. Більшість рецензій і відгуків теж наскрізь фарисейські й фальшиві. Все це дезорієнтує читача, вводить в оману. І ще лихо не тільки в тому, що низькопробна лектура на видноті, біда, що є читачі, які її споживають, провокуючи появу такого ширвжитку. Іноді це набирає масових масштабів. Далекий від професіоналізму автор продає своїх 100 тисяч (чим не тема для сучасного КарпенкаКарого!?) і отримує титул “Золотого письменника України”. Чи треба говорити, яка ціна тих ста тисяч і того золота?
І це в той час, коли справжня література перебуває у затінні.
Далі буде.
