Анатолій ГАТНЕНКО,
м. Київ
Чому, запитаєте ви, чужі думки? Бо свої, так би мовити, “домашні”, ми добре знаємо — і позитивні, і не дуже. Часто ми занадто самокритичні, занадто толерантні до своїх недоброзичливців. А чужоземці бачать нас, можливо, глибше, та й нам це дуже цікаво, оскільки — “немає пророка у своїй вітчизні”.
Українські землі упродовж історичних часів відвідували люди з Європи й Азії, бували тут німці й французи, шведи й італійці, чехи і словаки, болгари й араби і, звичайно, поляки і московити — користувалися при пізнанні України не лише пером.
Багато доклалися до відкриття України своїй країні, та й усій Європі французи, які системно й небайдуже досліджували нашу землю. Саме тому про них і піде мова у цій статті. Про Україну у Франції знали не з часів Київської Русі. Тож невипадково французький король послав сватів до київського князя Ярослава Мудрого, донька якого Анна стала королевою Франції, а на привезеному нею Євангелії складали присягу французькі королі протягом століть.
У пізніші часи найвизначнішим твором з французької україніки стала книга Гійома Левacсера де Боплана “Опис України…”. Книга була видана у Парижі 1650 року, витримала ще три видання і була перекладена кількома мовами, зокрема, латиною, англійською і німецькою. Це була справжня енциклопедія українського життя, тож і невипадково за нею пізнавали нашу країну не лише французи, а й інші народи.
Запрошений до Польщі для будівництва фортифікаційних споруд, Боплан-інженер виявив себе як високоінтелектуальна і гуманітарна особистість.
За сімнадцять років служби француз глибоко вивчив Україну. З його книги читачі дізналися про історію, етнографію, географічне розташування, природу, рослинний і тваринний світ, народні звичаї, промисли та торгівлю українців. У творі чимало мап та малюнків, але, безперечно, головна його цінність у доброзичливому, глибокому тексті.
Значне місце автор відводить розповіді про козаків, “хоробрих переможців, загартованих у боротьбі, завжди готових з першого наказу виступити в поле”. “Єднаючи з хитрим і гострим розумом щедрість і безкорисливість, — пише Боплан, — козаки страшенно люблять свободу, смерть вважають кращою за рабство і для оборони незалежності часто повстають проти своїх гнобителів”.
Як справжній француз, Боплан не міг не звернути увагу на українських жінок: “Пригадую, що бачив деяких монахинь-українок таких прегарних, що і в Польщі зустрічав небагато подібних красунь”. Окрім краси, автор захоплюється моральністю українок, їхньою акуратністю й охайністю у побуті.
Захоплено пише про працелюбність українців, їхню вдатність до різних ремесел і промислів. Приємно читати такі спостереження за життям наших предків: “У країні Запорозькій ви знайдете людей, які вміють робити все, що потрібне для громадського життя: теслярів для будівництва будинків і човнів, стельмахів, слюсарів, зброярів, гарбарів, шевців, бондарів, кравців тощо. Козаки великі майстри з добування селітри та у виготовленні гарматного пороху. Жінки прядуть льон і вовну, тчуть для свого вжитку полотно і сукно. Усі козаки вміють орати, сіяти, жати, косити, пекти хліб, виготовляти усілякі страви, варити пиво, мед, вино, виготовляти горілку тощо. Вони взагалі здібні до всіх ремесел”.
Багато дає для розуміння того чи того явища, представників того чи того народу можливість порівняти їх, виходячи з власного досвіду. Так, Шарль Франсуа Масон, який служив у російському війську і був близький до царського двору, видав книгу “Секретні спомини про Росію”. У ній він порівнює українців з московитами, і порівняння не на користь останніх. Судіть самі з цих рядків: “Войовнича нація козаків зменшується з дня на день. Вона скоро зникне з поверхні землі, як зникли інші, на яких затяжив російський скіпетр, хіба що якась щаслива революція прийде в швидкому часі, щоб визволити її з-під ярма, яке її давить і нищить…”
Перервемо цитування, щоб зазначити: можливо, цією “щасливою революцією” стала наша Революція гідності, яка остаточно розставить усі крапки у стосунках двох держав-сусідів? Хочеться вірити у це.
Та продовжимо цитування: “Козаки не мають нічого спільного з росіянами… Їхні звичаї, спосіб життя, їжі, війни цілком відмінні, коли не брати до уваги загальних схожостей, які завжди існують між межуючими народами, наближеними зв’язками релігійними і політичними. Козаки далеко гарніші, вищі, активніші й особливо далеко чесніші за росіян, менше звиклі до рабства. Вони щирі, відважні й говорять сміливіше…”
Це написано в кінці XVIII століття, власне 1800 року. А ось що написав співвітчизник Масона Де ля Невіль, який був дипломатичним агентом французького уряду у Москві 1689 року, у своїх “Записках про Московію”: “Московити, власне кажучи, справжні варвари, недовірливі, брехливі, жорстокі, розпусні, обжерливі, користолюбні…”. Це написано тоді, коли Московія ще не стала Росією. І ніякої різниці між роками 1800 і 1689, хіба що змінилася назва країни.
Свого часу привернув увагу французьких читачів твір аташе посольства Франції в Петербурзі Жана Бенуа Шерера. Вийшов він у Парижі 1788 року. Автор зазначає, що славна історія українського народу несправедливо обійдена увагою світу і що її має знати принаймні кожен європеєць. Дипломат виділяє середовище запорозьких козаків-лицарів свого народу, які “воліли миритися з невигодами важких походів, аніж мати спокійне життя рабів. З їхньої історії довідуємось, як батьки переказували своїм синам горде почуття незалежності як найдорожчу спадщину, причому клич “Смерть або Воля” був головним заповітом, що переходив від батька до сина разом з прадідівською зброєю”.
Шерер захоплюється природою України, її багатствами, аналізує історичні події, висловлюючи впевненість у тому, що народ український матиме щасливе прийдешнє. Запорука тому — високий духовний світ наших предків. “Українці, — пише автор, — рослі, сильні люди, привітливі й гостинні, ніколи нікому не накидуються, але й не зносять обмеження своєї особистої свободи. Невсипущі, сміливі й чесні, але трохи мають нахил до міцних напоїв”.
Щодо останнього зауваження, то слід сказати: а хіба французькі мушкетери не мали такої схильності чи німецькі рицарі? Отож-бо!
Французька україніка має у своєму активі не лише документальні свідчення мандрівників і дипломатів, а й художні твори таких письменників світової слави, як Проспер Меріме та Віктор Гюго. І, звичайно, у цьому невеличкому газетному огляді не можна не згадати імені великого француза, письменника й публіциста, Марі Франсуа Аруе Вольтера. 1731 року у Руані побачив світ знаменитий його твір “Історія Карла XII”, у якому кілька сторінок присвячено нашій країні. Тут є відомості про Україну часів гетьмана Івана Мазепи, про Полтавську битву тощо.
З глибоким співчуттям автор пише про наш край: “Україна завжди прагнула до свободи, але оточена Москвою, Туреччиною і Польщею змушена була шукати собі протектора в одній з тих держав. Україна піддалася спочатку Польщі, яка поводилася з нею як з поневоленою країною, відтак піддалася Московитові, що уярмлював її неначе рабу, як це завжди буває у Московитів. Спочатку користувалися українці привілеєм обирати собі володаря-гетьмана, але скоро позбавили їх того права, й гетьмана стала призначати Москва”.
У цьому уривкові, на мій погляд, є ключові слова, які можна вважати квінтесенцією усієї французької україніки: “Україна завжди прагнула до свободи…”
Уся подальша наша історія підтвердила справедливість цього твердження. Це знайшло своє відображення і в сучасній французькій україніці, зокрема в книгах Етьєна Тевелена “Українська ставка” (про помаранчевий Майдан), “Генерація похмілля” Рафаеля Глюксмана (окремі її розділи присвячені Революції гідності), Крістіни Окрен “Олігархи. Система Путіна” та інших. Книга “Українська ставка” доктора історії університету в Нансі Етьєна Тевелена досліджує причини революції на Майдані, захоплено оповідає про мужність, згуртованість українців, їхню європейську одержимість, висоту їхніх устремлінь і прагнень.
Учений на сторінках своєї книги зазначає: “Жоден європейський народ не заплатив так дорого у XX столітті за своє прагненні до незалежності та автономії. Не можна зрозуміти України сучасної, так само як й усього європейського Сходу сьогодні, якщо забути цю реальність… Україна сьогодні не може залишатися ізольованою чи обертатися навколо одного сусіда, вона прагне до відкритої рівноваги з навколишнім світом. Більшість народів колишньої радянської імперії розглядають Україну сьогодні як зразок і модель для всіх, хто прагне звільнитися від осоружного впливу Росії Путіна”.
