Гілка смереки в полиннім краю, або Творчий Звіт про незабутню поїздку в Бахмут, яку організував Львівський торговельно-економічний університет

Петро ШКРАБ’ЮК,

письменник, доктор історичних наук, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ, м. Львів

 

1

Дзвінок був несподіваний. Телефонував Степан Гелей, професор, проректор торговельного-економічного університету у Львові, натхненник численних патріотичних ініціатив та акцій: “Чи не бажаєш по­їхати на Донеччину? Наш університет формує групу з науковців, письменників, бандуристок… Поїдеш?” Ну звісно, поїду. Ще б пак! На сході війна, а ми, вже не зовсім молоді, можемо допомогти хіба що морально: живим словом, піснею, любов’ю…

І ось вирушаємо. Година пізня — 23-я. Нас проводжають ректор Петро Олексійович Куцик і Степан Дмитрович Гелей. Мікроавтобус завантажуємо книгами і Великодніми пасками-паляницями. Їдемо в Бахмут. Туди зі Львова — 1 254 км. Їдемо цілу ніч, цілий день — добу. Є час подумати, згадати…І я згадую…

х х х

Середина червня 1985 року.

Львівська організація Спілки письменників України (на початку року я став її членом) відрядила мене в цей східний край на Дні літератури.

І всюди приймали нас (поділених на групи) надзвичайно тепло, святково й гостинно. І жінки-швеї, і студенти та школярі, і суворі гірники. А також слухачі, які вщерть виповнювали Палаци культури у Стаханові й Донецьку. Я читав спеціально написаний вірш “Гілка смереки в полиннім краю”:

………………………

У пущі днів ряхтять ясні галяви

І сяйвом душу сповнюють мою.

Донеччино!

Твоє лице смагляве

Я в голосі Сосюри впізнаю.

І в дикім скіфськім цокотінні коней,

Яке справіку в пам’яті стоїть.

І в синюватих шатрах териконів,

Що піднялися з надр мільйоноліть.

І в стисках рук сердечних,

ґречних друзів,

І в маєві зарошених троянд…

Сплелись тужаво в триєдиний вузол

І труд, і пісня, і хода твоя.

 

Нехай у степ несуть добро лелеки,

А я прищеплю, як любов свою,

До тополини гілочку смереки —

Нехай цвіте

в полинному краю.

Ця гілка цвіла в моєму серці, коли ми проїжджали, зокрема, через Алчевськ — той Алчевськ на Луганщині, що його заснував український патріот зі Слобожанщини, підприємець і банкір Олексій Алчевський, чия дружина, Христина Алчевська, була знаним на всю імперію педагогом, їхній син Іван — славетним співаком, а дочка Христя — поеткою, перекладачкою, студенткою Сорбонни, зналася з Анрі Барбюсом…

Потім ми проминали місто Дебальцеве, яке тепер нещадно руйнують російські бандити, — і на гадку мимоволі спадали співучі рядки геніального уродженця Дебальцевого, а у 1918—1919-х роках — вояка Армії УНР Володимира Сосюри, який писав:

І пішов я тоді до Петлюри,

як громами в степах загуло.

Скільки нас отаких попід мури

од червоної кулі лягло.

Їх і зараз чимало лягає від червоної московської кулі — і якби Володимир Миколайович жив і був молодим, то, напевно, бився б у батальйоні “Донбас”…

Не був би байдужим і його краянин — незрівнянний Анатолій Солов’яненко (яке промовисте прізвище!), котрий народився в Донецьку, став солістом у Київському театрі опери та балету, шліфував свій лірико-драматичний тенор у благословенній Італії, в знаменитому театрі Ла Скала (Мілан), заворожував слухачів і в США — у Метрополітен-опера (Нью-Йорк). Бо виконував партії в операх найвідоміших і зарубіжних, і українських композиторів, зокрема в операх “Запорожець за Дунаєм” (Андрій) і “Наталка Полтавка” (Петро)…

Пізніше я довідався, що Донеччина подарувала нам чільного шістдесятника, знаного літературознавця, академіка, Героя України Івана Дзюбу, творця блискучого трактату “Інтернаціоналізм чи русифікація?” (1963 р.), автора цілої бібліотеки книг, зокрема ґрунтовних досліджень про Тараса Шевченка, Ліну Костенко, тритомника “З криниці літ” чи “Спогадів і роздумів на фінішній прямій”. Бо народився Іван Михайлович у селі Миколаївка Волноваського району, хоча дитинство проминало в селищі Оленівські кар’єри (згодом переросло у місто Докучаєвськ),

Інші шістдесятники — Олексій Тихий, Іван Світличний, його сестра Надія, Микола Руденко — теж із Донеччини. Всі четверо вже не живуть, але навічно вписали свої імена в історію українського Опору тоталітарній системі. Микола Руденко, Іван та Надія Світличні — безпосередньо з Луганщини; Олексій Тихий — із Донецької області (5 травня загинув у Пермській тюрмі).

І Василь Стус виходець із Донеччини. Він, щоправда, народився на Вінниччині, у селі Рахнівці Гайсинського району, причому, як і Чорновіл, теж на Святвечір (6 січня 1938 р.). Та вже сорокового року батьки, щоб вижити, змушені були переїхати на Донбас — і саме тут Василь Стус сформувався як мислитель, поет, патріот.

Отож Володимир Сосюра, Анатолій Солов’яненко, Іван Дзюба, Микола Руденко, Олексій Тихий, Іван Світличний, Надія Світлична… Видатні імена! Знакові постаті! А ще святійший патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет (Михайло Денисенко), який родом з Амвросіївського району Донецької області. Село Благодатне. Знову ж таки: яка символічна назва малої батьківщини для предстоятеля УПЦ КП! — визначного богослова, мислителя, перекладача, патріота, політика, перед яким я, греко-католик, схиляюсь у пошані, як і перед пам’яттю великого митрополита УГКЦ графа Андрея Шептицького.

А ще народжена в Донецьку модернова письменниця і художниця Емма Андієвська (живе в Мюнхені), чиї художні виставки експонувалися у восьми зарубіжних країнах, а її сюрреалістична поезія й проза захоплюють найвибагливіших читачів. Бо ще в дитинстві безкомпромісно вибрала Україну, українську культуру, мову, хоча мати, як згадувала Емма, фанатично виховувала її “на росіянку”.

А ще художник Архип Куїнджі, письменник Василь Гайворонський, композитор Іван Карабиць, співак Михайло Гришко, актор і кінорежисер Леонід Биков, теперішні героїчні просвітяни Володимир Семистяга, Марія Олійник, лауреат Шевченківської премії поет Василь Голобородько і сотні, тисячі патріотів із цього полинного краю (не можна забувати й уродженця Слов’янська Михайла Петренка, автора пісні “Дивлюсь я на небо…”), а тому українське обличчя і в минулому, і в сучасності виразне, нам усім дороге — і його не закриють ні дими пожеж, ні людиноподібні вбійники, а деякі з подобою орангутанга… Тим часом

Дівчинка малює квіти,

Хлопчик — зорі голубі…

Наше юне військо — діти:

Їх картинки-самоцвіти

із батьками йдуть у бій.

 

Разом в бій ідуть малюнки —

Обереги воякам.

Ці первинні подарунки,

Ці дитинні обладунки

не пробити ворогам.

 

І молитва, і набої.

Хліб, що сестри і брати

Вдаль везуть, де гуркіт зброї…

Навіть діти в нас герої,

навіть діти — ну а ти?

 

2

Київ. Майже половина дороги. Ніч зосталася позаду. За кермом — незмінний Михайло Антоняк. Нарешті Донеччина. Око милують густі зелені лісосмуги, що тягнуться обабіч; і чорні, акуратно оброблені плантації полів; і високовольтні лінії, які помальовані в національні, синьо-жовті, кольори… Ні, тут теж Україна, в селах і містах чимало вивісок українською мовою.

Згодом починаються блокпости. Підходять воїни у касках і бронежилетах, з автоматами; кишені на грудях набиті ріжками патронів. “Хто ви? Звідки?” Ми показуємо документи. Але й без документів усе ясно: на мікроавтобусі львівські номери, а в салоні дівчата й жінки з народної капели бандуристок “Галичанка”. Усміхаються, жартують. Дарують святкові паски-паляниці, загорнуті в целофан…

Чим ближче до Бахмута, тим явніші сліди війни: кістяки окремих будівель віддалік, обірваний міст стримить над водою, як трамплін, а збоку військові навели понтонний. І наші розмови стихають. Задума…

Та ось і Бахмут. Звідси до окупованого Донецька 89 км. Бахмут теж був у руках терористів, але через три місяці їх вдалося витіснити — і до більш як 77-тисячного міста знову повернулося мирне життя. Ми приїхали сюди пізно увечері. Дощило. Нас ледве знайшла в темряві опікунка Вікторія Бак. Дівчат поселили в гуртожитку коледжу транспортної інфраструктури, а ми, чоловіки, розмістились у будинку Вікторії. І на кілька днів вона стала нашим янголом-охоронцем.

Вікторія Федорівна, вчителька біології, відмінник освіти, кандидат педагогічних наук, віце-президент Всеукраїнської асоціації гуманної педагогіки (а в Бахмуті керівник Центру гуманної педагогіки) — жінка надзвичайно жвава, мисляча, поетична, непримиренна до будь-яких виявів недбалості в побуті чи в громадській діяльності.

На поміч пані Вікторії з Дніпра приїхала її подруга Ніна Олександрівна Салієнко. Вона теж пов’язана з Центром гуманної педагогіки (його керівник у Дніпрі), а ще лікар-методист Дніпровського міського центру здоров’я. Так що ми мали з ким спілкуватися і вдома, і поза домом…

х х х

У нашвидкоруч спорудженій халабуді, оббитій дошками, обтягнутій поліетиленовою плівкою, — затишно. Тут зібралися вояки, що служать у батареї радіорозвідки. Ми (голова Львівської організацї Націо­нальної спілки письменників Ігор Гургула і я) розповідаємо про мету приїзду, вручаємо їм книжки, зокрема й свої, читаємо вірші, знайомимося…

На долівці, на мішках, кішка, біля якої вовтузяться троє кошенят… Ними опікується сержант Сергій. Він розповідає про чорного кота, контуженого під Дебальцевим. Сергій підібрав його. Той півроку жив із бійцями, потім Сергій, їдучи у відпустку, залишив його вдома, в Бердичеві. Кота доглядають діти; він і досі не чує…

“Під Дебальцевим із нами був собака, — продовжує Сергій. — Прибіг до нас. Ми його нагодували, і він чотири дні жив з нами. На п’ятий день підбіг до кожного (нас було шестеро), полащився — і зник. А через хвилин двадцять почався артобстріл…”

Надворі мокро, болото пристає до мештів, і комбат видає нам гумовці. Заходимо на спостережний пункт. У бінокль видно схил, внизу якого перша лінія оборони (ми на другій), далі смуга розмежування, за нею зелені пагорби і два копри. Там — бойовики. Звідти стріляють… Часто стрільна перелітають над головами розвідників або тут же й падають. Розвідники приносять відламки і “дарують” на пам’ять. На пам’ять фотографуємося.

І старший лейтенант Олег Соколов везе нас потріпаним легковиком до Бахмута, до якого 20 км. І знову блокпости. Та Олега всі знають — і, привітно кивнувши головою, пропускають…

х х х

— Всі ви, напевне, чули повстанську пісню “Ех, лента за лентою набої подавай… Український повстанче, в бою не відступай!”…

Воїни згідно кивають головами.

— Так-от: цю пісню співали в бою повстанці-кулеметники “Цямрина” і “Зірка”. Облавники підкралися ближче, і один каже: “Ти смотрі, в бандьоров патронов нєт”, а другий заперечує: “Наоборот — єсть, только подавай!..”

Цю дивовижну і водночас правдиву історію мені розповів колись полковник УПА, командир військової округи “Львів” Василь Левкович, а я переповів її воїнам 54-ї саперної бригади, перед якими ми виступали — але вже всі разом — того самого дня, увечері, в просторому приміщенні, що перед тим було не то складом, не то спортивним залом…

Зустріч розпочав полум’яною промовою доцент і політолог Степан Рутар. А доктор економічних наук, молода й енергійна Марія Флейчук, дохідливо й переконливо прочитала усну бліц-лекцію про великі перспективи української економіки. Свої думки у формі діаграм вона ілюструвала за допомогою комп’ютера на широкому екрані. Відтак слово дали мені. Були історичні аналогії, поезія.

Опісля концерт. Його супроводила наша елегантна ведуча Ольга Жаровська. Бандуристки грали і співали злагоджено й натхненно. Під орудою керівника капели Руслани Дробот, яка (подаю рядки з експромту) “по струнах пальчиком торкне, / погляне на дівчат уважно — / й пісень звучання неземне / вже лине ніжно і бентежно…”

Наприкінці нас почастували смачною армійською вечерею…

х х х

“Бахмут український”. Є в місті така громадська організація, до якої входять кількасот містян — справжніх патріотів, активістів, з якими ми (крайовий отаман Прикарпатської Січі Українського козацтва Всеволод Іськів, журналіст із Києва Сергій Лащенко, Степан Рутар і я), зустрілися наступного дня. А це член Ради “Бахмута українського” невсипуща Світлана Кравченко, керівник волонтерів Сергій Гончаров, засновник “Дому книги” в Бахмуті Володимир Дериведмідь (воістину козацьке прізвище!), поет Віктор Горобець, волонтерка Надія Устинова…

На зустріч приїхали також педагоги із сусідньої Костянтинівки: директор ЗОШ № 1 Олександр Мережко, голова батьківського комітету Оксана Роменська, з ними небайдужа Емілія Фролова, яка кілька разів виступала в “Слові Просвіти” про колізії навколо цієї української школи в Костянтинівці, яку силкуються закрити чи перетворити на російськомовну. Ми, львів’яни, постановили втрутитись. І підготували своє Звернення з цього приводу до міністра освіти і науки України, а також до голови Донецької військово-цивільної адміністрації.

По обіді ми навідалися до Олександри Стародубцевої. Це незвичайна жінка. Коли Бахмут захопили проросійські елементи, вона щодня по кілька годин стояла в центрі міста зі щитом-плакатом “ЗА ДЕБИЛОВ”. Нижче крива парсуна Путіна і промовистий підпис: “Без вас меня бы не было”. Олександру Михайлівну тяжко побили, та вона й далі виходила на свій пост. “Я була готова до найгіршого, — розповідала вона. — Лише переживала, щоб не покалічили, бо тоді я б стала тягарем для родини”.

Був і такий випадок. Бандити збили з міської ради тризуб й викинули на смітник. Та молодий Петро Зубар віднайшов його рештки, заховав — і тепер цей герб зберігається у міському музеї, як і світлина Олександри Стародубцевої зі своїм щитом-плакатом.

х х х

Того самого дня ми знову зібралися на спільний виступ-концерт для вояків, але вже просто неба. Бандуристки захоплено ділилися враженнями про концерт у підрозділі спецназу з Хмельницького та незвичайно бурхливу реакцію військовиків… Нам було шкода, що ми не бачили цього. Проте одночасно побувати в усіх частинах було годі. Тому ділилися на групи. І намагалися свою культурно-просвітницьку та виховну роботу серед воїнів АТО провадити якомога ширше. Причому ректорат торговельно-економічного університету ухвалив рішення: воїнів АТО приймати на навчання і проживання безкоштовно.

Увінчувала нашу поїздку недільна зустріч із мешканцями Бахмута в міському парку. Спершу були історико-пізнавальні виступи Всеволода Іськіва, Ігоря Гургули, автора цих рядків, опісля концерт. Наші віртуозні бундуристки чарували не лише грою та співом, а й святковим одягом: довгими — майже княжими — сукнями, вишиваними сорочками, віночками — і, звісно, своєю вродою. Серед них були три жінки, які мали по троє дітей, і все ж зважились у далеку дорогу… Варто назвати їхні імена. Це кандидат технічних наук Оксана Яріш, Вікторія (Леся) Машталір, Марія Костюк. Цікаво, що чоловік Марії щойно повернувся з АТО, натомість на схід поїхала вона. Бодай на кілька днів — і все ж…

(На знімках, які ви бачите, зафіксовані бухмутські зустрічі.)

 

3

Ні, це ніякий не героїзм — поїздка на Донеччину. Це духовна потреба. Потреба хоч дрібкою долучитися до історичних подій на сході України. Вже потім у Львові, на конференції, присвяченій Катрі Гриневичевій, виступила волонтерка з Вінниччини Валентина Погребняк. Вона 41 (!) раз їздила в зону АТО, з них 20 разів перебувала там по тижневі: готувала воякам їжу. Не раз була на межі смерті… Оце справжня героїня!

Предстоятель УПЦ Київського Патріархату святійший патріарх Філарет зазначив: якби в Україні була Помісна Православна Церква, то й війни на сході не було б. З цим не можна не погодитися.

Так само не було б війни, якби райони (та й села) Західної і Центральної України ще раніше зав’язали дружньо-братерські контакти з відповідними районами і селами сходу (та й півдня) нашої держави; якби туди регулярно — скажімо, раз на місяць чи на квартал, — їздили з просвітницько-історичними лекціями й концертами професійні і народні колективи; якби…

Та ба! В Україні досі не було української (національної) влади, яка б дбала про соборність. А просто була влада в Україні, яка дбала про свої кишенькові, а не державницькі інтереси.

Про це я думав, коли ми — у товаристві Вікторії Бак і Ніни Салієнко — милувались спокійним плином Сіверського Дінця та красою Свято-Успенської лаври на Святих Горах (і обурювались велетенською, блюзнірською статуєю Артьома, яка вивищувалась над монастирським комплексом); коли, повертаючись до Львова, на кожному блокпості зупинялись і співали воїнам стрілецьких пісень; коли стояли в Полтаві коло щойно відкритого пам’ятника Іванові Мазепі; коли ще раз пересвідчились, яка неозора і чудова наша Україна — і які назагал чудові люди її населяють…

Все це надихає, спонукає до творчості — і тоді народжуються рядки “Вслід за Сосюрою”. Себто як сучасне продовження його вірша “Любіть Україну”, написаного кривавого 1944 року (до речі, найперший вірш Сосюри “Чи вже не пора” було надруковано в літературно-просвітньому журналі “Вільні думки”, що його в січні 1918 року випустив у Бахмуті гурток української шкільної молоді). Отож

 

Любіть Україну! — Сосюра писав.

Любіть, як Тарас наш і Леся.

Це море, і гори, і степ… Це краса.

Це спів, що несе в піднебесся.

 

Любіть Україну, щоб знав супостат:

Це вияв Господнього дару.

Любіть, як несхитні повстанці з Карпат

І хлопці з Холодного Яру.

 

Любіть Україну, коли на щоці

Сльоза за полеглих дочасу.

Любіть Україну, як люблять бійці,

Що стали на захист Донбасу.

 

Любіть Україну! Плечем до плеча

Єднаймось у спільній родині.

Любіть Україну, як любить дівча,

Що носить стрічки жовто-сині.

 

І серце говорить моє самохіть,

Кермуючись вищим наказом:

Любіть Україну. І Бога любіть —

І вічні ми будемо разом.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment