Роздуми про прем’єру вистави-містерії «Зона» в Дніпровському академічному українському музично-драматичному театрі ім. Тараса Шевченка
Леся СТЕПОВИЧКА,
письменниця, заслужений працівник культури України
Людська істота невизначеної статі голиться перед дзеркальцем, висмикує пальцями рослинність на своєму обличчі. І хто це? У жовтогарячій кофті, у рожевих штанцях, у береті немислимо-сірого кольору з малиновою квіточкою, він-вона-воно чимось нагадує Вєрку Сердючку, розмовляє громоподібним голосом. Виявляється, що це все-таки жінка на ймення Слава (артист Владислав Олійник). Вертлява, пащекувата, вона чвариться зі старою матір’ю, яка повернулася з полювання “без м’яса”. Донька вважає, що то не м’ясо, а “хворе падло”, і що її мати порушує закон, бо полювати на тварин, птахів і риб у цім опроміненім лісі заборонено. Мати називає доньку “потєряною людиною”. Бабця принесла додому гриби, донька кричить, що вони отруйні, і від них можна вмерти. Та бабця не викидає їх, а потайки гризе галюциногенні гриби, що аж світяться: “Старі люди радіації не бояться”. Бабця Пріся сварить онука Вовчика, називає його за очі “придурком”, яких ще в їхнім роду не бувало. Донька сміється: “Не було, так буде!” З’являється Вовчик, вбраний як бомж, з губною гармошкою, в червоному піджаку, в дурнуватій шапочці з бобончиками. Бабця тулиться до нього, він до неї, аж поки хлопець не зізнається, що то він зіпсував їй полювання, бо йому “шкода зайчиків і косуль, яких баба вічно жере”.
Нікому нікого не жаль. Щебечуть птахи, тьохкають солов’ї в здичавілих чорнобильських болотних хащах, весна буяє, і тільки ці нещасні люди лютують одне на одного. Втомилися, читачу? Отак і ми, бо волею режисера глядач із перших хвилин вистави потрапляє в незатишний, загублений світ зони, і стає свідком нестерпних чвар через взаємну агресію найближчих людей. А ще й тому, що розмовляють вони геть зіпсованою мовою, жахливим суржиком із вкрапленями нецензурщини. А яка мова, таке й мислення. Відчуваєш дискомфорт від споглядання цих моральних інвалідів, цих жертв зони, які, здається, втрачають рештки людської подоби. А публіка час від часу посміюється над репліками цих нещасних жалюгідних сіромах.
Голоси персонажів притлумлює підземний гуркіт, схожий на ревіння потяга. Той рев з-під землі додає жаху до буденного, і без того страшного, нелюдського життя цих бідних людей. Вони не голодують, вони садять на городі картоплю, іншу городину, бабця Пріся (з. а. України Віктор Гунькін) ходить на полювання в ліс і час від часу приносить додому мертвих тварин. Та ми розуміємо, що все тут пропаще, опромінене, радіоактивне. І люди, і тварини, і вода, і земля, і мова.
Вовчик, якому вже двадцять вісім (артист Ярослав Безкоровайний) поводиться як дурнуватий малий хлопчисько і все поривається із зони, бо почув від сталкера у лісі, що “ми живемо в еру Інтернету”. Хлопець питає у родичів, що таке Інтернет, але ніхто не знає. Та поступово виникає враження, що хлопець блазнює, грає того, за кого його мають бабця і мати — дурника. Отже, талановитий лицедій грає Вовчика-дурника, який лише придурюється дурником. Гра в грі! Оце пілотаж! Насправді ж його монологи свідчать про те, що він абсолютно притомний, і з усіх своїх молодих нерострачених сил рветься на волю. Та, вирвавшись із родинного полону, платить за свободу дорогою ціною. Це вдала робота молодого актора Ярослава Безкоровайного, уродженця Тернопілля, випускника Бережанського культ-освітнього училища та Київського інституту культури і мистецтв. Раніше грав у Дрогобицькому театрі. Навчаючись у Києві, познайомився з дівчиною із Дніпра, теж випускницею цього закладу, і одружився. Батько двох дітей. Шість років працює в нашому Шевченківському театрі. Вдало зіграв Шевченка у виставі “Ваше сіятельство поет”. Відтак діапазон широкий, постать перспективна і творча.
Головна пікантність вистави в тім, що обидві жіночі ролі виконують актори-чоловіки. Недолугу Славу грає талановитий артист Владислав Олійник. І це –психологічно чи не найважча роль у виставі, найневигідніша. Бо Слава — та, кого ніхто не любить. Чоловік її покинув, забравши з дому найцінніші речі та гроші. Дільничний мент не звертає на неї уваги. Син віддаляється, мати називає її “пропащою”. Колись вона вчилася на медсестру, чогось прагнула, а тепер втратила волю до життя. Певно, тому вона така метушлива, що немає ні підтримки, ні любові, ні радості, ні самореалізації. Владислав Олійник успішно впорався з непростою роллю, філігранить нюанси поведінки чоловікоподібної жінки.
Я давно придивляюся до з. а.
У. В. Гунькіна, і мене завжди не полишало відчуття, що він здатний на значно більше, ніж те, що грає. У виставі “Маленькі подружні злочини” за французькою п’єсою він мило, елегантно перевтілювався у Жіля, втомленого коханням, приреченого до клітки шлюбної безвиході. “Я не хочу іншої жінки, іншої вбивці”, — говорить він. Актор грає переконливо, та це не найвища його планка. Гунькін яскраво зіграв прем’єр-міністра у гротесковій виставі “Історія Отелло” за п’єсою Леоніда Іцелєва. Іскрометно втілився у тітоньку Чарлі в однойменній виставі. Наші критики називають Гунькіна неперевершеним виконавцем комічних ролей. Гадаю, не лише комічних. Мені завжди здавалося, що в акторові є те, про що говорять французи: “Найкращі із жінок мають в собі трішечки чоловічого, а найкращі з чоловіків — трішечки жіночого”. Того жіночого, що мають небагато хто з чоловіків — розвинену інтуїцію, тонкий рівень психологічного сприйняття, низький поріг чутливості й чуттєвості. Все це дає можливість заслуженому артисту Віктору Гунькіну впоратися з роллю баби Прісі блискуче. Здається, у “Зоні” він перевершив себе самого. На мою думку, це краща роль у виставі і краща роль у творчій біографії Віктора Гунькіна. У його виконанні стара бабця Пріся виростає до символу зболеної вселенської Душі, яка насправді незнищенна, всесильна і вічна. Просто Бог посилає їй великі випробування.
Четвертий персонаж цієї вистави — міліціонер, дільничний (н. а. У. Григорій Маслюк), який час від часу навідується в зону. Він є об’єктом уваги чоловікоподібної жінки Слави, та ухиляється від її обіймів. Маститому народному артисту Г. Маслюку було нескладно впоратися з роллю негативного персонажа. У його виконанні це самовпевнений і самозакоханий, типовий представник влади, на зоні він цар і бог, який без жалю вершить долі нещасних людей.
Чотири артисти грають виставу-містерію. Такі різні за своєю специфікою, натурою, ментальністю, зрештою, за віком. Н. а. України Григорій Маслюк, з. а. України Віктор Гунькін, артисти Владислав Олійник та Ярослав Безкоровайний створюють висококласний акторський ансамбль, креативну команду, що дарує нам дорогоцінну дещицю думок та емоцій, якими багате це театральне дійство. Ця вистава-містерія — розгорнута метафора нашої української чорнобильської та постчорнобильської біди, де зона — вся Україна. А гуркіт потягу і стрілянина, що лунають за сценою, не дають забути про зону АТО, де гинуть наші хлопці. Як же глибоко ми всі засіли в цій постчорнобильській зоні! І не можемо полишити її, бо вона — наша батьківщина, наша доля. Не знаю, як кому, а мені зовсім не смішно.
Перша дія — лише прелюдія, а головна трагедія розігрується у другій дії вистави. Вовчик таки виривається на свободу всупереч матері. І натрапляє на багатих полювальників, які полюбляють влаштовувати сафарі у Чорнобильській зоні. Не стану оповідати всього, це треба бачити. Ідіть у театр і дивіться! Зі сцени у залу густо повзуть клуби диму, не знати, що то за дим: чи то дим від багаття, на якому бабця готує чаклунське зілля для свого хворого онучка, чи то дим із пекла, де варять у казанах знедолені грішні душі, чи то весняний пар ісходить із хворої, зіпсованої радіацією Чорнобильської землі, чи то дими віків, із яких виринають язичницькі заклинання, що їх читає над помираючим Вовчиком бабця. Вона звертається до смерті й заклинаннями прагне зупинити її, щоб не підходила до хлопця й не забирала його. Серед тих димів горять яскраво запалені бабцею свічі й лунають старовинні язичницькі закляття, перемішані з молитвами і прокльонами.
— Не віддам тобі мою кровиночку! — тужить бабця.
І в таку мить граничного горя з’являється мент, дільничний, який цього разу має намір з’ясувати обставини зникнення мисливців. Тих мисливців, що познущалися над Вовчиком, завдали йому смертельних ран. Мент проводить кримінальне розслідування і підозрює бабцю Прісю у скоєнні злочину. Нині він прийшов на допит…
Персонажі вистави вживають занижену лексику, яка, звісно, характеризує їх як огрубілих, здичавілих, глибоко нещасних і упосліджених мешканців зони. Але це вмотивовано усією дією, усім ареалом їхнього буття. Вони маргінали, які втратили контакт із цивілізацією. Та все ж таки залишилися людьми. Бо, як виявляється у другому акті, вони не втратили головного — ані своєї любові одне до одного, ані людяності, ні зв’язку з небом. Вони не мають телевізора й Інтернету, але бабця вміє викликати духів, домовлятися зі смертю. Може, й наша Україна домовиться зі смертю, щоб та залишила нарешті наших бійців АТО у спокої?
У виставі багато алегорій і у сценографії (художник — Андрій Романченко), і в грі акторів. Стовпи на сцені — чи то дольмени, частки стародавніх культових споруд, чи руїни старого будинку культури, чи, може, рештки атомного реактора? Або й перше, й друге, й третє? Майданчик, на якому усе відбувається, — це дворище, чи язичницьке капище чи цяточка у космосі? Гуркіт потягу, який ми чуємо на початку і в кінці вистави. За допомогою цього звуку ми усі потрапляємо у те віртуальне метро, де вагон зупиняється, автоматичні двері відчиняються, й піднімається чи опускається завіса. Життя як потяг. Куди він нас несе? Яким маршрутом? Хтось вийде раніше, хтось пізніше, але кожен на своїй станції.
У мене відбулася коротка розмова з автором п’єси Павлом Ар’є, який останні дванадцять років живе на два міста: Львів і Кельн. Цьому молодому драматургу належать слова: “Від нафталіну в театрі вже нудить”. І його п’єса справді не залишає нас байдужими. Цю ж його річ уже поставив легендарний Роман Віктюк. І зараз на замовлення Романа Віктюка Павло Ар’є пише нову п’єсу.
Павло Ар’є: “Я пробув у зоні три місяці”
— Маестро, вітаємо з успіхом Вашої п’єси, яка йде в театрах України, і на прем’єру якої Ви прибули до Дніпра. Чи Ви тут бували раніше?
— Ні, я у Вашому місті вперше.
— Ваші герої розмовляють жахливою мовою — усі ці “канєшно”, “вабщє”, як бур’яни серед трави, себто, суржик. Невже мешканці чорнобильського Полісся справді так говорять?
— Саме так. Я їздив у зону і пробув там три місяці, коли писав цю річ. Хотів написати про героїв-пожежників і зрозумів, що значно важливіше написати про душі маленьких людей, які там лишилися жити. Саме так вони й розмовляють.
— Але це жахливо!
— Але це життя!
— Як Ви сприйняли те, що в нашому театрі обидві жіночі ролі грають актори-чоловіки?
— Ми обговорювали це з режисером-постановником, і мені здалися цікавими і підбір акторів, і деякі сценографічні рішення, і сама концепція вистави Анатолія Канцедайла. Тому я тут.
— Скільки пробудете у нас?
— Ще два дні у Дніпрі, потім навідаюся до рідного Львова, до мами. А потім поїду до Німеччини. Адже там я влаштовую історично-мистецький перфоманс. Річ у тім, що саме у Німеччині, у курортному містечку Бад Емсі, 140 років тому, російський імператор Олександр ІІ підписав указ, яким заборонив публічне використання і поширення друкованої літератури українською мовою і практично повністю заборонив її в Російській імперії. Про це сьогодні вже ніхто не пам’ятає, і нагадує лише пам’ятна дошка на будинку. Слідом за циркуляром міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва, виданим на 13 років раніше, указ імператора забороняв не тільки друкувати книги на “малороссийском наречии”, а й ввозити такі з-за кордону. Цією своєю акцією я хочу привернути ще раз увагу німців до України, історії її поневолення російським імперіалізмом, що не припиняється дотепер.
— Щасти Вам на Ваших мистецьких шляхах!
Запрошуючи на виставу, попереджають, що це “жерсть”
Ми розмовляємо з режисером-постановником “Зони”, заслуженим діячем мистецтв України Анатолієм Канцедайлом:
— Пане Анатолію, запрошуючи на виставу, Ви попереджали, що “це — жерсть”. Таки жерсть! Дехто з глядачів, не витримавши психологічної напруги першої дії, психічного дискомфорту від побаченого й почутого, полишили залу в антракті. Мовляв, як можна сміятися над нещасними чорнобильцями! А тим, хто лишився, у другому акті вже було не до сміху.
— Ви маєте рацію, пані Лесю! Якщо у першій дії присутня певною мірою комедійна сторона буття персонажів, то у другій дії відбувається жанровий виворіт. І на передній план виходять та акцентуються драматичні, трагічні та містичні аспекти їхнього буття.
— Але мені і в першому акті було сумно до розпачу, бо це ми усі перебували в зоні під назвою Радянський союз, і продовжуємо перебувати в цьому мильно-ватному постсовєцькому просторі, хоча й прагнемо вирватися з нього, стати врівень з європейськими народами. Скажіть, Ви планували сміх у першому акті, чи він закладений у п’єсі Павла Ар’є?
— Насправді у нас усе серйозно, але подається через сміх.
— Сміятися, щоб не збожеволіти? А от дехто з глядачів вважає: “Це ж треба так не любити Україну, щоб виставити її на отаке посміховисько”.
— Яка дурниця так думати! Нащо тоді й затівати все, якщо не любити?
— Отже, українська самоіронія крізь сльози? І це в 30-ліття Чорнобильської аварії.
— Я не хочу бути нудним оповідачем і проповідником, про Чорнобиль уже стільки всього написано й досліджено. А з іншого боку всі вже притерпілися і наче вже й немає тої біди. Кожна нова постановка для мене — це пошуки того найкращого матеріалу, найсвіжішого. А щоразу шукати і закохуватися в новий матеріал дедалі складніше і важче, після сотні поставлених вистав. Один із київських театральних знайомих порадив мені прочитати п’єсу Павла Ар’є “На початку і наприкінці часів”. Він познайомив мене з автором п’єси, і пан Павло надіслав мені текст. П’єса мене добряче струсонула. Я зрозумів, що жінки в тих умовах зони не могли не втратити жіночності. І тоді я вирішив, що обидві жіночі ролі будуть грати актори-чоловіки.
— Тепер Ви “ризикуєте” потрапити в авангардове коло режисерів-постановників зі своєю екстравагантною виставою.
— Я не думав про це, сама п’єса підказала такий вибір акторів. Коли я ставив цю п’єсу, я ще не знав, що її вже поставив у Москві в театрі “Моссовета” Віктюк. До речі, зі слів Ар’є, Віктюка не дуже жалувала влада. Ще б пак! Чи не забагато уваги Україні, і в такий час!
— А у Києві виставу назвали “Сталкери”, з Ірмою Вітовською в головній ролі.
— У Львові — “Баба Пріся”, ще поставили у Харкові…
— Але у п’єсі був ще п’ятий персонаж, чоловік Слави, який лупцював її, тощо. Чому він зник з вистави?
— Він не зник, деякі його функції ми перенесли на дільничного міліціонера. Мені хотілося, щоб було саме чотири персонажі. Чотири актори як чотири пори року, як чотири кінці світу, як чотири виміри світу. Ми з художником розклали на цих персонажів чотири природні стихії, чотири космічні енергії…
— Таких людей чимало, що лишилися в зоні, не захотіли полишати рідної хати. Це їхній вибір, екзистенційний вибір, який можна розуміти чи не розуміти, але не поважати його неможливо.
— Для того й наша вистава, пані Лесю, щоб виникали різні думки, почуття, асоціації у глядача. Чи не так? Щоб глядач отримав задоволення і естетичне, і моральне від того, що хтось іще думає про складнощі його життя, що людина не самотня. Театр позбавляє людину самотності, бо переживає за людину і страждає разом з нею.
Дніпро, травень 2016
