Левко РІЗНИК «Містерія непокори Патріярха Йосифа Сліпого»

Зиновій ГАЄЦЬКИЙ,

в. о. голови Пустомитівського РО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка

У першому цьогорічному числі журналу “Дзвін” опубліковано новий роман Левка Різника, який відразу привернув увагу читачів: пам’ять зберігає захоплені враження від творів львівського письменника про таких велетів духу, як М. Грушевський, І. Франко, А. Шептицький, а вже захисник УГКЦ і України, яким був Митрополит Йосиф Сліпий, вражає читача своєю неординарністю. Мало хто сьогодні в Україні, а особливо в Галичині, не знає про цю величну легендарну постать, і все ж Л. Різник зумів порадувати нас малодослідженими сторінками життя і діяльності цієї Людини. Дія роману охоплює неповних два місяці — з 8 січня 1963го до 23 лютого цього ж року, від останнього дня ув’язнення Митрополита в “таборі рабської праці північної тундри” до перших днів перебування у Ватикані після несподіваного звільнення. Здавалось би, за такий короткий проміжок часу годі охопити всю драматичну долю, більш як піввікову активну діяльність такого велета духу, як Й. Сліпий. Справді, треба володіти не тільки талантом, письменницьким хистом, а й відвагою, аби взятися за втілення цього задуму і зобразити, мовби різцем по каменю, такий, що запам’ятовується назавжди, величний образ Йосифа Сліпого. Вибрана тема вимагала від письменника глибокого проникнення у внутрішній світ героя, широких знань у сфері моралі, політики саме тих часів, знання всіх тонкощів богослов’я, історії взаємин національних інтересів і релігійних конфесій… Що стосується оцінки Берестейської унії, то, напевно, і сам Дмитро Блажиєвський гідно оцінив би цю працю: треба було не тільки перелопатити безліч наукових досліджень, тогочасної періодики, різноманітних інформаційних джерел, листів…, а й усе це пропустити крізь власне серце.

Портрет Й. Сліпого, його образ сприймаємо через враження найнесподіваніших осіб. “Ось він який — цей легендарний уніатський Митрополит! — легко читається в очах його табірного начальства напередодні визволення. — Витримав аж 18 літ і не вмер… ще й рівно стоїть, щоправда, якби дмухнув протяг, то… ліг би на підлогу. І все ж на поораному старістю і горем лиці непокора й гідність аристократа духу”. Це ворог про нього так, а ось яке враження особистого секретаря Папи Л. Каповілля і шефа секретаріату Ватикану І. Кардіналє, що зустрічають Митрополита на вокзалі в Орте: “Високий чорний слуп, увінчаний головою середньовічного анахорета — худе, довгасте, зморене лице, роздвоєна шпакувата борода.., глибокі страдні очі під волохатими бровами”. “Незламним, як дуб із Пантелихівського степу”, — представ він перед папськими кардиналами, — благородний лик шляхетного козацького нащадка ніякі лягери не зіпсували… якесь чудо Боже, а не звичайний чоловік — двадцятку літ прогарував у тих страхітливих Сибірах…, а він — як святий апостол на іконі”. Разом з тим Л. Різник не глорифікує Й. Сліпого, а виділяє в ньому риси людини простої, близької до народу. Це проявляється в бесідах, спілкуванні з архієпископом Іваном Бучком — селянським сином, зі своїм помічником о. Іваном Хомою із Хирова; в тривогахроздумах, особливо стосовно того, чи не для того визволили, аби тепер помістити в “золоту клітку” його, повного якнайскорішого бажання діяти, боротись за утвердження своєї церкви. Свою місію Й. Сліпий не просто усвідомлює, а стверджує постійно й послідовно. Сама думка, що в цьому йому можуть чинити перешкоди, викликає у нього категоричний спротив. “Я є Митрополитом ГрекоКатолицької Церкви на Україні, — пише він на вимогу опера покаятись, — мене арештовано в 1945 р. і другий раз 1958 р. ,… примушувано мене відректися від Папи, від Католицької Церкви. Але ж то неможливо, єсли я на Хресті клявся…” У розмові з Є. Тіссераном (із керманичем Конгрегації для Східних Церков, наближеного до понтифіка, Й. Сліпий не раз зустрічається. “А він виглядає на образ, витворений найкращими художниками світу.., що зростом, що поставою, що благородством високочолого лиця,… що поглядом мудрих очей гідного себе патриція…” — таким симпатичним сприйняв Митрополит високого співрозмовника) такот, у бесіді з ним Й. Сліпий нагадує: “Не забувайте, що я попри все й патріот України. Хочу видіти Україну незалежною державою”.

І сам автор роману, і його герой, впевнені, що пора надати УГКЦ широку автономію, поширення тих прав, аж до патріаршого значення, які були передбачені ще в буллі Папи Пія VІІ від 24.02.1807 р. — Час би поправити цю похибку, — розмірковує Й. Сліпий у бесіді з Яном Віллебрандсом, коли зайшлося про А. Шептицького, “який уповні скористався “правами самоуправи” для своєї Церкви на основі булли ще від 23.02.1596 р.”.

День за днем Л. Різник описує шлях Митрополита, який минає в спілкуванні, діалогах то зі своїм супутником Віллебрандсом (саме він супроводжує його з Росії до Італії), чи то з високими ієрархами вже в Італії — до Риму, а ще — в тяжких роздумах над питаннями: — Чому не дали змоги повернутись до своїх вірних УГКЦ до Львова? — Чи не в нове заточення везуть його до Риму, в “золоту клітку”? — Хто спричинився до його визволення? — Яка доля УГКЦ?.. Сумніви, які гризуть його, власне, і є тою динамічною пружиною, яка рухає, приводить у дію фабулу роману.

— Що таке сталось, — розмірковує Митрополит, — що випустили після 18літнього ув’язнення? — Хто спричинився… Хрущов, Папа, іспанський принц, французькі академіки? “Не може бути, — робить висновок, — щоби Москва раптом дарувала волю… засудженому на “вишку” Митрополитові без якоїсь лукавої причини”. На проблему проливає трохи світла Віллебрандс. — Хочете знати, основна роль належить “Карибській кризі” , — і на подив Й. С. добавив, — власне головною є трійця: Кеннеді, Папа і Хрущов… і ще два немаловажні чинники: отець Морліон і Дортмундська конференція”.

Аж до зустрічі з Папою Іваном ХХІІІ Митрополит не може позбутися тривожного очікування, як його сприймуть, а чи не мають його “за пішака”, за розмінну монету… Л. Різник, як і його герой, добре розуміє ті політичні ігри між Москвою і католицьким світом, особливо стосовно України і УГКЦ, об’єктом яких став Й. Сліпий, що опинився між інтересами Хрущова, який хоче “послаблення “холодної війни”, і Ватиканом, який формально “прагне виконати свій обов’язок перед Богом — взяти під опіку старенького, хворого Митрополита.., нехай собі доживе в теплій монастирській келії… інкогніто!” У цій “грі” виявляється гідність Й. Сліпого як глави УГКЦ. “Не буде Сліпий сліпим знаряддям у вашій грі. Сліпому передовсім важить слава Української ГрекоКатолицької Церкви, розголос про неї та її страждання під “московським караулом”, оживлення і розвій церкви окупованої України попри всі біди й загрози. О, ні, не сховаєте мене… в мишачу дірку”.

Письменник переконливо демонструє знання ієрархічної системи Ватикану, її яскравих представників, їхні погляди, вільно інтерпретує їхні вислови і висновки… Перед нами ціла галерея високих церковних діячів: Йоган Віллебрандс, Густав Теста, о. Морліон, Лоріс Каповілля, Іджіно Кардіналє, о. Мініші, Єжен Тіссеран, уже не кажучи про українців: архієпископа І. Бучка, о. Партенія Павлика, о. Івана Хому… І всі вони наділені індивідуальними рисами, виписані рельєфно, портретно і пам’ятно. Якраз у спілкувані з ними виявляється різносторонній характер Й. Сліпого, його всебічні захоплення і уподобання, які виходять далеко за межі релігійних (проблеми мистецтва, війни і миру, політика, Сталін, Гітлер, Муссоліні, Хрущов і Україна, взаємовідносини і конфлікти між поляками і українцями…).

Із перших кроків, із перших днів перебування на волі Митрополит готується мовби на священну війну за свою Церкву з “більшовицьким безбожництвом”. Не даючи собі і дня відпочинку, Й. Сліпий натхненно приступає до праці. Монахи, які стали свідками “зворушливої, сердечної” відправи, дивуються, як “гладко, легко, натхненно” він провів свою першу на волі Літургію. “Яка надзвичайна пам’ять”, — захоплюються вони, що не спостерегли “чогось призабутого, втраченого”. І це після 18 років таборів…

Низку епізодів у романі письменник передав майстерно і яскраво, тому твір читається легко, без напруження, цікаво, місцями з усмішкою. Як добрий психолог, письменник зумів проникнути у внутрішній світ свого героя і передати душевний стан, трепетне очікування зустрічі з Папою, Главою держави, незвичайним спасителемдушпастирем. — Як то явитися перед очі Святішого Отця… з голими руками, — розпачається розгублено вже не молодий і з досвідом Митрополит. — Що ж би такого найголовнішого виповісти…, як тільки настане можливість прийти до слова?” і сам собі радить, — передовсім слова глибокої синівської вдячності.., а далі — то.., що в душі застрягло навіки: ти безконечно стурбований долею Української ГрекоКатолицької Церкви… Властиво готовий задля її блага працювати невтомно, поки Господь тобі позволить… Не в твоїй натурі замикатися від людей і чекати смерті”. В цьому криється весь цілеспрямований характер Йосифа Сліпого.

У сцені аудієнції перед нами Папа постає як мудрий Глава Вселенської Церкви, державний діяч, дипломат, знавець душ людських, він добра, чуйна людина. Завдяки цим якостям, він може гідно оцінити вчинки, діяльність, розум таких, які пройшли пекло жахливих випробувань і не стратили віри, не зреклися від своєї Церкви, таких, яким насамперед був Йосиф Сліпий.

Письменник уникає прямих авторських характеристик, а доручає це робити самим персонажам через діалоги, спілкування, взаємні оцінки і тому ці характеристики особливо проникливі, переконливі і влучні. Якраз із розповідей І. Бучка, цього сподвижника Церкви, багатолітнього скитальця, ми дізнаємося багато цікавого й оціночного і про Й. Сліпого, і про інших українських церковних ієрархів. Такими у романі є прелати Куницький, Лаба, єпископ Будка, митрат Базюк… І все це про їхню діяльність, роль і значення для української Церкви десь розкопав і дослідив Левко Різник. Читаєш роман і забуваєш, що то художній твір, а за ним стоїть автор, — читач перебуває ніби в товаристві співбесідників: Й. Сліпого з Віллебрандсом, Тіссереном, із кардиналами, з архієпископом Бучком, із Папою Іваном ХХІІІ… Важливою подією в романі, у якій уперше за багато років візьме участь і Митрополит Йосиф Сліпий, напередодні возведений до гідності кардинала — Ватиканський Собор. Від архієпископа І. Бучка Митрополит дізнається про початок Собору, перша сесія якого почалася 11.10.1962, а завершилась 8.12.1962 р. Митрополита особливо радує те, що під час тодішньої урочистої Літургії (21.11) “співав хор питомців Колегії Св. Йосафата, про що писалось у виданій з цієї нагоди брошурі “Божественна Літургія візантійськоукраїнського обряду”.

У березні цього року минуло 70 років Львівського псевдособору. Л. Різник не міг пропустити повз увагу Й. Сліпого цю трагічну для нашої Церкви подію. Готуючи “Меморіал” для Папи Івана ХХІІІ про стан УГКЦ, Й. Сліпий насамперед конспективно викладає для Святішого Отця зміст “Реферату про Львівський “собор” 1946 р., написаний в 1960 р. у Києві спеціально для начка оперативного відділу КДБ Купцова. “Реферат…” аргументовано, а головне, юридично обґрунтував неканонічність і незаконність цього “собору”, бо “збирати собори мають право лише Папа і єпископи”, а там не було єпископів (всі арештовані). Були священики, яких ніхто не уповноважував, більшість із яких привезли під страхом арештів. “Комуністи скажуть, що на “зборище” при кінці явилися православні єпископи. Але ж вони до ГрекоКатолицької Церкви не мають жодного відношення”. І ще відзначено в цьому документі: “Якщо держава хоче заборонити церкву, то бодай про людське око мусить зробити це окремим законом, а такого нема і по нинішній день”. Ще один важливий момент, на якому акцентує письменник –про значення Берестейської Унії. “Унія.., — аргументує і логічно пояснює Митрополит Є.Тіссерану, — була спасительною для української нації, бо відірвала Україну від Польщі Східним обрядом, водночас відірвала від Москви — зв’язком з Апостольським Престолом… Бог дав українцям Унію як ту спасительну палицю, якою Україна обігналася від окупаційних псів чи то польських, чи то московських, чи мадярських, чи німецьких, чи румунських. Але найболючіше та палиця вдарила по зазіханнях Москви”. Л. Різник багато цитує, що підтверджує скільки різноманітної літератури довелося йому вичитати, проаналізувати. Багато фраз, крилатих висловів, мовних зворотів належать і самому автору, що робить мову роману художньо образною. Часто місткі, змістовні вислови, цитати не тільки доречні, а й суттєво доповнюють, поглиблюють характери, служать не прямими характеристиками. Взяти б хоча окремі витримки з листа професора з Відня Франца Гробауера, “з яким жили кілька місяців у тому самому бараку, навіть ділили один з одним нари”: “архиєпископ — бистрий мислитель”, “страждання українського народу пригнітили князя Церкви тяжким тягарем”… Чи означає це, що в романі все гладко, красиво і він позбавлений недоліків чи помилок. Їх немало, скажімо, не Дортмутська, а Дортмундська конференція. Не зрозумілотаки звідки о. І. Хома — з Хирова чи Старого Села? Та й І. Бучко таки з реального с. Германів (тепер — Тарасівка), а не з якогось невідомого поблизульвівського. Деякі авторські коментарі навмисною простакуватістю іноді порушують той загальний науковопубліцистичний, художній стиль, вироблений письменником ще в попередніх романахесеях. Але все це незначне і дрібне компенсується значимістю написаного і майстерністю відтворення.

Апофеозом, своєрідним підсумком усієї діяльної праці Митрополита став його 71й рік народження. Численні вітання, листи, телеграми, які надходили з усіх кінців світу, засвідчили глибоку пошану і визнання Йосифа Сліпого, його заслуги перед Церквою, християнством загалом, перед Україною і УГКЦ зокрема… Завершується роман дружньою бесідою Митрополита зі своїм новим помічником, якого шляхетно відпустив від себе архієпископ І. Бучко, о. Іваном Хомою. Розповідь молодого священика (від нього Митрополит взнає багато додаткової інформації про те, хто ще з достойних людей в світі долучилися до визволення його з Сибірських таборів), який із неймовірними пригодами і випробуваннями пробивався крізь енкаведистські стежі, пішки долаючи кордон за кордоном з Польщею, Словаччиною, Чехією, Німеччиною, Австрією, Італією, аж поки дістався до Риму. Таке устремління, цілеспрямованість, наполегливість вельми сподобались Й. Сліпому, як знамення того, що зростають молоді патріотичні сили в Україні, які гідно продовжать справу А. Шептицького, Й. Сліпого…

P. S. Митрополит Йосиф Сліпий таки повернувся на Батьківщину. Повернувся після тривалих років поневірянь у сталінських таборах, після жертовної праці з утвердження УГКЦ у час перебування в Апостольській столиці, по восьми роках після фізичної смерті. Урочистості із перезахоронення Митрополита відбувались у Львові з 27 до 29 серпня 1992 року.