Весняне
Вода у річці бавиться з промінням весняним
і до мене посміхається…
А на березі дід-рибалка сидить, на вудку вловити
весну хоче, та вона йому не трапляється — все карасики дрібні
та верховодка поплавком дражниться
А він сидить, вже і задрімав на сонечку, аж комар у вусі
задзеленчав, так наче хтось гукнув його, (а весни нема) тої,
що в дитинство кличе, чобітки знімає — і гайда босоніж
по траві зеленій
Закидав вудку і в луг, і в небо прозоре, та вона
так ні разу і не клюнула
Хоч би пляшку впіймати, коли вже нічого не ловиться,
то хильнув би за дівицю-весну, за буйність краси її,
за квітучі садки, та й за хату свою, за стару, що вже десь там
небесами блукає
Онук Васько та хлопченя сусідське видибують з води
(відкупавшись), з діда насміхаються, а що їм скажеш —
їхня весна з ними, а моя — десь світами пішла і мене з собою
забула взяти
Зачекався старий на березі: хоч би яка русалка вийшла
та вклонилася, або Івасик-Телесик на човнику прикермував,
чи хай навіть сама Змія прибабрилась, бо чекати,
куди там, на Лебедів-лебедяток, — та старий не здається
Можливо ще щось припливло б, та дід казки всі позабував,
скоро їх сам переказувати буде, бо скільки їх було —
та не справдилась жодна
Змотавши вудки, дід вертав додому, а вслід йому
казка розмотувалась, розплутувалась про день
новітній, невідомий, що на нього чекає…
Удод
На пагорбі між сосон я угледів яскравого птаха,
колись такого бачив (як навчався в художньому училищі)
на мікенокритських вазах та ще на єгипетських малюнках
Який давній птах, щовесни прилітає до нас, аби швидко
бігати по траві зеленій
А мова його сумна, щось протяжне у-у-у, ніби линву
тягне до нас з тих часів далеких
Буйний гребінь його нагадує півнячий, але швидко
рухається його голова і угледіти той гребінь на ній нелегко
Удод звати його — щось від оди чи від променів сонячних,
що списали пір’їни його так яскраво
Буває, задивиться у щось, а тоді як побіжить — людей
до себе не підпускає, сам по собі, чи собі сам
Але його протяжне у-у-у десь на сосні чи на дубах високих
щораз про щось нагадує нам, бо і в нас те у-у-у живе,
радше лише прислухатися до себе, і впізнаєш його,
і до нього наблизишся
Без того у-у-у — людини нема, вона зникає, як і птах,
невидимо, досить йому лише крильми змахнути…
У кінці серпня
В. Герасим’юку
У темені стою, а навколо світла повно…
Хтось мене не пускає туди, де бути маю, де шляхи мої всі,
де початки лісів поліських, де мандрують зайці і лисиці, й косулі,
і риби хвостами б’ють в береги, ще до них не приплиті
Дороги мої понад хату, летять далеко кудись,
не впіймати з них жодну
Проглядається ніч, що зодягне ліси ці на себе, й перевернуть
той день, що минув, ще нескошені трави, і сопілка заграє,
собі не спинивши ходу
Буде бачитись час, що обнявся із літом, перекинутий весь
через тин, через хату, він ступає туди, де його ще багато,
де нескошені трави по ньому неспішно ідуть
Не спинився цей день — не сказав він мені про себе,
перевдягнений в ніч, поспішає все далі за обрій, тільки
сойка гукне, тільки бусол крилом махне — не злетіти йому
в дні останнім
Але що то за мить — на вустах тримає сопілку, перевершить
усе, не спитає куди іти і полишить як мати, малих дітей
наодинці, нас, зодягнених в ніч, нас, покинутих тайно в собі
Зупинений вітер — то тиша, із неї виходить голос й називає
усе поіменно, кличе своїм ім’ям, не цураймось його,
бо він найтутешній — поліського говору зойки ходять у нім
Ходить те, що не віда початків, кінців цього світу, тільки
світить зорю, переймає незрячих ходу і довершує день,
забирає його з собою, нам лишаючи ніч, бо сліпі ми у світлі деннім
Ходить те, що не віда спокою: будить час, будить нас, будить світло
й переказує нам, нині спать не пора, коли душам людським
так марудно у світі
Нам дарує ніщо і ніщо назад забирає, називає усе,
що із нами у часі іде, не позбутись його, не здарувати
піснями, лише взяти з собою, коли вітер з не вітру
над нами крильми змахне
Історичне
Горби, наче мамонти поснулі: їхня ніч — земля,
їхній сон — століття…
Стою на пагорбі, виважую себе, розкручуюсь веретеном,
ніби час проминулий на себе намотую
Що не згадаю: то князь Василько, осліплений,
то Борис, то Гліб — порубані
Наскладалось, навергалось історій за тими
горбами, як дрів, не прогледіти, не проштовхатись,
лише мишка там мишкує — в дірку вскочить — з іншої
вискочить, наче голка з ниткою снує, полотнину
часу зашити хоче
Тополі стоять, а тіні свої поклали на землю
перепочити
Степ, ще половцями наполоханий, мчить безупину,
аж спінився, наздогнати сторіччя проминулі хоче,
і не може
Пливе очеретина, очі розплющивши: то загоряється,
то затухає вода під нею, шию довжелезну витягує
Заглядаються у безвість піщинки і бояться
день прийдешній проминути
Заґратований ліс власними стовбурами, ніяк його
не видивиться, засинає, замовкає у власному собі,
лише зозуля його промовляє, зеленим лісовим полум’ям
охоплена, не встояти йому, не спинитись на березі,
а йти безупинно туди, куди вода допливає, очеретина доростає,
пташина долітає, так і я: сам до себе ще дійду
Пустеля в пустелі спить, крізь ковток води проглядає,
пісок легкий, він сіється за вітром і на проміння
голову кладе
До крику давнього, невсипучого дослухаюсь,
руїни пишуть листи нащадкам, а хвиля Дніпрова
стукає у берег Кодака і ніяк не достукається
Голо у часі, а в землі глибокий сон тече
про Русь незбориму
Епізод
Я чую, як розкочується море і скочується
у краплину знову…
І одинока постать від старого, що берегом іде,
він все полишив — кораблі і море, і навіть дім свій,
лише собака збоку зализує сліди його в цім світі і стереже
від поглядів злостивих
Дощі за ним пішли дорогою краплин…
Старий і море — вдалині Одеса, на рейді кораблі стоять,
(бо перед штормом), бо перед тим, що змушує чекати,
як нас спиняє збурене століття, і не ввійти у море (як би хтів),
і задихнуть повітря — все вже вчора…
Старий лягає спати у “тільняжці” (не скидає),
на ній же море (хвиля хвилю наздоганяє) й любов його
над ліжком, пришпилена, мов квітка, хвалена Муся,
та ікони, та рушники
Ще ніч ввійде в його сліди і вляжеться у серці
чи під серцем, — гризоти там і недруги, й життя минуще,
і хтива, невпокорена Одеса, — і десь блукає там і вигляда
з-під кулака своє село Ярешки* — Нечерда
***
Дерева колись були птахами, повсідались на землю,
та так і зостались
Хтось із них видзьобує пісок землі, а хтось виколупує
камінь, колами вода розходиться, їхнього сліду шукаючи,
та дарма
І ми відшукуємо їх політ над нами, а він триває, бо очерети
шепочуть про це, бо птахи над нами злітають, аби надоумить,
що він триває
Віють вітри буйно, а інші, несполохані ще, на деревах сидять
і кожним листком (скрученим вушком) цей політ наслуховують
Не спинити його, тільки зирити гербарії листя і квітів,
квітів і листя, а ще поодиноких пташок, що гербарій той зшивають
докупи, до неба пришпилюють
Загойдалось жовтаве видиво, розіклало себе
по кутках, по парканах, по наших дивах, щось хотіло воно —
та його ми не вчули, тому щем нам лишило,
по минулому літу, по незбулих піснях
Вдома
Виходжу з хати проти ночі, а в небі щось
несусвітенне коїться…
Обмацую стіни, і пальці провалюються у щілини
як у безмежність (наче хата самітня зібралася у землю
углибіти, щоб віків додивитись)
Цвітуть небесні квіти ночі і голоси із лісу долинають,
і шепче щось непогамовне, нагадує про себе,
аби його не забували
У світ проти ночі входять до саду мій дід Іван і баба Ганна,
і він очима цвіту яблуневого догледжує за ними,
приховує ще іншу темінь (її ми не бачимо), а за тим світом
інші світи, ще теменніші, галасують (та ми їх не чуємо),
наче про щось попередити хочуть
А вище саду, на дубові високому, з криком
птаха незнаного чи душі чиєїсь, що так за життя
і не виспівалась, — я прокидаюсь і пригадую слова,
що їх колись баба проговорювала — а зріж-но, Йване, дуба,
бо сад тінить, а той у відповідь, сховавши гнів у вуса,
старого дуба — не годиться, бо сам дуба вріжеш…
По стінах, навпомацки, вертаюсь у хату,
на всі засувки зачиняюсь,
аби цього вірша дописати…
_____________
*Ярешки — село на Житомирщині, де народився поет.
