Іван ЗАБІЯКА,
кандидат історичних наук
Українознавство сьогодні переживає не найкращі часи. За чверть століття воно встигло пройти періоди злету й падіння. І це тоді, коли в цивілізованих країнах давно або й ніколи не було такого різношерстого ставлення до так званого своєзнавства. В Україні ж, як у тій пісні: “Вас і немає, а ви мов тута, світите в душу, як дві зорі”. Тільки з тією різницею, що замість слова “зорі” треба поставити якесь інше слово, яке б характеризувало внутрішні й зовнішні чинники функціонування українознавства. І якщо зовнішні ще можна якось зрозуміти — хто з них зацікавлений у процвітанні чужого? — то внутрішні — аж ніяк. І як тут не згадати ще й народне прислів’я “Не так тії вороги, як добрії люди”.
Принаймні таке враження складається після ознайомлення із книгою “Новітнє українознавство: бібліографія (1989–2015 pp.) / Упоряд. О. Б. Ярошинський. — К.: “МП Леся”, 2015. — 410 с.”. І швидше всього ознайомлення не скільки з власне бібліографією, як із передмовою до неї.
Ті, хто хоча б раз укладав список літератури до статті, не кажучи вже до монографії, дисертації, знає, наскільки це копітка, виснажлива фізично, морально й психологічно справа. І наскільки треба любити предмет, щоб роками систематично робити одне й те ж: вишукувати й вишукувати статті, монографії, збірники, покажчики, періодичні видання, щоб вибрати те, що потрібно упоряднику вже для свого покажчика. Адже перед цим їх було кілька. Не так просто, скажімо, укладати покажчик до того чи того періодичного видання, а тематичний, вузькогалузевий, — воістину титанічна праця, в якій зафіксовано 2068 бібліографічних одиниць, починаючи з 1989 і включно по 4 листопада 2015 р. Величезний подарунок нинішнім і майбутнім українознавцям! І вони мають гідно оцінити працю пана Ярошинського, будучи за це йому щиро вдячними.
Але повернімося до передмови. Відверто кажучи, такої зболеності, навіть дещо відчаю в передмовах дуже й дуже рідко доводиться читати. А тут практично з першого речення автор надзвичайно переймається долею, станом українознавства. І не безпідставно. Адже багато чого, що діялося протягом останньої чверті століття, відбувалося на його очах або обросло якщо не легендами, то свідченнями колег. Я, скажімо, був свідком, коли директор ще університетського Інституту українознавства проф. П. Кононенко по телефону сперечався з колишнім ректором акад. В. Скопенком про важливість цієї галузі. Ключовим словом було: “Ви не розумієте”. Оце не лише нерозуміння, очевидно, й стало причиною автономії установи. Але таке ж нерозуміння згодом знайшлося вже у вищій інстанції від університету, в якому згодом-таки було відкрито Центр українознавства. Йдеться про Міністерство освіти й науки України в особі україножера Д. Табачника. Всі ці нерозуміння тонкою ниткою між рядками проглядаються в передмові і, звичайно, виходять із рамок рецензії та, сподіваємося, колись стануть мінусами і плюсами, в яких питання грошей і землі можуть відігравати чи не ключову роль у розвитку чи знищенні українознавства. І є нагальна потреба у з’ясуванні цих непорозумінь. Оскільки, багато в чому й полягає сьогоднішній стан українського себезнавства.
Українознавство від цього не вмерло, хоча зазнало надзвичайно суттєвих утрат. Адже інститут виступав не лише в ролі науково-дослідного, а й методичного та методологічного центру, що досить важливо для регіональних осередків дослідження української тематики, центром обміну думок у форматі конференцій, круглих столів, симпозіумів, власне, українознавчим обличчям України перед усім цивілізованим світом.
Та хоч як там буде, але цей покажчик уже є своєрідним літописом україно-себезнавчої думки минулої чверті століття і конкретним результатом всього українознавства. І це зовсім не песимістично.
