Іван КОБАЛЬЧИНСЬКИЙ
Про одного з поетів сказано: “Він просто орган для творення поезії!” Цією захопливою характеристикою, напевне, підкреслювалася здатність надихатися красою навколишнього світу, його оспівування словом. Ця здатність характерна для великих майстрів образотворчого мистецтва, а в переносному значенні — й для справжніх майстрів своєї справи. Для таких людей і в повсякденному житті ставлення до будьякої роботи поєднується з внутрішнім прагненням досягти в ній хоча б маленького ідеалу.
Мої роздумиспогади є спробою осягнути задум моєї дружини, етнографа Романи Кобальчинської створити на зоні “Карпати” у Національному музеї народної архітектури та побуту України просто неба зразок якоїсь ідеальної експозиції, та її тривалу наполегливу і самовимогливу працю для досягнення цього результату. Романа мала особливий талант бачити і творити красу. Постійно і всюди: в інтер’єрах хат музею, на художніх виставках, презентаціях виробів народних майстрів, при оформленні урочистостей і свят, храмів.
Усе це поєднувалося зі щирим бажанням допомагати українським митцям і майстрам, популяризувати їхню творчість, створюючи на виставках навколо їх імен інтелектуальноестетичну ауру. Коли ж творчість майстра Романа сприймала як щось визначне, варте ширшої презентації та сприяння в подальшому розвитку, то митець на ціле життя залишався в полі її уваги: наукове осмислення зробленого і публікація, розробка буклету чи альбому, науковоетнографічний супровід творчості, допомога у вирішенні житейських проблем.
Як працювала зазначена вище “технологія” залучення Романою митців до постійної поглибленої співпраці з нею, згадує член Національної спілки художників України Ольга ВоронаАдаменко:
— Улітку 1995 року ми з Миколою Журавлем після відкриття нашої спільної виставки в музеї Т. Шевченка сиділи у моїй майстерні. І Микола запитав: “А ти знаєш, що поруч живе Романа Романівна Кобальчинська? Вона багатьом художникам допомагає. Я можу Вас познайомити”.
Уже невдовзі ми зустрілись із пані Романою у мене в майстерні. З того часу заприятелювали з Романою Кобальчинською, і частенько вона заходила до мене поспілкуватись, подивитись мої нові роботи.
Її любов до української культури, народного малярства передавалась усім, хто з нею спілкувався. На її прохання я малювала інтер’єри хат, церков, дерев’яні споруди. Особливо мені полюбилася лемківська Церква Святої Покрови. Коли мені замовили оздобити новозбудовану церкву в селі Буках, ми з архітектором цієї церкви дуже хотіли створити саме українську церкву. В іконах, з яких почалась моя робота, я хотіла передати дух народного, трохи наївного, сакрального живопису. Пані Романа, з якою я постійно спілкувалася, теж схвально поставилась до цієї ідеї.
Романа Романівна була навдивовижу енергійним борцем та організатором. Особисто мені вона допомогла влаштувати персональні виставки в Музеї літератури, у Монетному дворі НБУ. Організувала у видавництві “Поліграфкнига” видання буклетів моїх та мого батька (Олександр Васильович Ворона, член Спілки художників України, професор. — І. К.). Самовіддано допомагала моїй сім’ї долати бюрократичні перепони в отриманні квартири, яку ми роками чекали, хоча і були першими в черзі на квартирному обліку в Спілці художників України.
Я часто згадую її усміхнене обличчя, трохи незвичну галицьку колоритну говірку, манеру одягатись. Вона була дуже жіночна, яскрава, гостинна. Спрагло мріяла присвятити всю себе літературі, бо цього потребувала її тонка, чуттєва душа.
* * *
На початку 1990х років ми з Романою часто спілкувалися з багатьма молодими художниками, відвідували їхні виставки, запрошували до себе додому. Серед талановитих митців вирізнялися Микола Журавель, Микола Мулярець, Олександр Охапкін, Ольга Ворона, Валерій Франчук та багато інших. На жаль, талановитий М. Мулярець передчасно пішов із життя. Троє із названих — кияни, їм простіше було вписатися в тодішнє мистецьке життя столиці, визначитись зі своїм місцем у ньому. Олександрові Охапкіну (з Олександрії Кіровоградської обл.) було складніше. Тож Романа найбільше спілкувалася і працювала саме з ним. Результатом цього стало мистецьке явище, означене професором Дмитром Степовиком як “необароко Охапкіна”.
Роками відбувалося накопичення Романою нових знань і досвіду, створення цілісної системи наукового бачення професійної та народної творчості, звичаїв, обрядів, естетики буття українців. Паралельно скрупульозно вивчалися окремі експонати і твори, автентичні об’єкти та їх аналоги при обґрунтуванні та творенні кожного інтер’єру із залученням всіх відомих наукових джерел, дотичних до опрацьовуваного об’єкта. На ці напрацювання Романа, як правило, “проектувала” добре відомі їй із польових досліджень Буковини, Гуцульщини, Покуття, Прикарпаття, функціонуючі в музейному чи побутовоавтентичному варіантианалоги, часто з якоюсь невловимою інтимністю і естетикою. Особливу увагу приділяла християнським святам, народним звичаям та обрядам річного циклу. Поряд із постійною просвітницькою роботою, з виступами в ЗМІ та на святкових заходах, 1992 року Романа завершила роботу над книжкою “Золотії ключі”. Книжка була її етапним підсумком напруженої музейної і просвітницької праці. Це своєрідний літературномистецький твір, сюжет якого — річний календар християнської і побутової обрядовості.
Нагадувати про стан та економічні проблеми України початку 90х років ХХ століття немає необхідності. Здавалося, що, як і багато інших матеріалів, “Золотії ключі” залишаться в домашньому архіві на довгі роки. Але на той час, при жалюгідних можливостях держави, було багато щирих ентузіастів Українського Відродження.
Ми з Романою у ті роки часто спілкувалися на ґрунті спільних мистецьких уподобань з родиною Ярослава Федоровича Солтиса, одного з керівних працівників Укрінбанку. Щиро пройнявшись проблемою видання “Золотих ключів”, Ярослав Федорович залучив свого земляка і шкільного товариша, власника Промислововиробничої фірми “Nilena”, Миколу Петровича Жейка, до вирішення фінансових питань друку книжки.
Микола Жейко зважився на фантастичний, як на ті часи, подарунок Романі чи, швидше, Україні: він профінансував видання “Золотих ключів” накладом десять тисяч примірників. Наводжу кілька деталей цієї співпраці Романи з небайдужими до культури громадянами України, щоб продемонструвати якийсь особливий її талант заохочувати до спонсорської допомоги, залучати до цього багатьох людей, і не тільки для вирішення своїх музейних, науковопопуляризаторських проблем, а й для допомоги іншим людям, особливо митцям.
Співпрацю з фірмою “Nilena” Романа активно продовжила вже в іншому ключі, тепер турбуючись про долю талановитого митця. 1993 року в Музеї Т. Г. Шевченка була організована виставка аспіранта Київської художньої академії скульптора Романа Чайківського. Романа доклала багато зусиль для повноцінного оформлення цієї виставки народноетнографічною атрибутикою, залучила дитячі хорові колективи і, за своїм звичаєм, запросила небайдужих, діяльних людей, мистецьку зацікавленість багатьох із них вона знала по інших виставках, своїй екскурсійнопросвітницькій діяльності в музеї. Відчувши щиру зацікавленість М. Жейка скульптурними творами Р. Чайківського, вона сформулювала ідею створення для фірми “Nilena” рельєфних фірмових знаків, художнього оформлення офісу, а головне — скульптури “скіфської богині” Нілени. Це суттєво підтримало Романа Чайківського на початках його професійної кар’єри. Невдовзі молодий скульптор отримав житло в Києві, став заслуженим художником України, очолив відділ розробки дизайну державних нагород, інавгураційних відзнак президентів, пам’ятних та ювілейних монет, інших презентаційних виробів держави. 2000 року авторська ювілейна монета Р. Чайківського, присвячена двотисячоліттю християнства, перемогла в номінації “Найбільш надихаюча монета світу” у всесвітньому змаганні (м. Атланта, США).
Невпинно і послідовно Романа працювала над залученням дуже широкого кола небайдужих людей до розбудови експозиції “Карпати” Національного музею народної архітектури та побуту України, до упорядкування і підтримання в належному стані пам’яток архітектури, інтер’єрів, прилеглої території. Вона науково обґрунтувала і сформувала інтер’єри 12 із 16 споруд зони “Карпати”. Особливе місце серед них посідають унікальні церква Святої Покрови та гражда із селища Верховина ІваноФранківської області.
Показовою може бути історія повернення до повноцінного духовного життя у Національному музеї народної архітектури та побуту України церкви Святої Покрови, перевезеної із села Конори на Закарпатті. Якою ця церква вийшла з часу “наукового” безбожництва після двох із половиною століть служіння Богові й людям, свідчать фотографії з часів її вивчення та оцінки можливості демонтажу і перевезення храму до Києва. Напівзруйнована, жалюгідні залишки іконостасу, понищені образи, світло Боже осявало намолену її середину через понищений дах. Та доля цієї церкви ніби вже стала на довгий час долею самої Романи.
За погодженням із керівництвом музею і КиєвоВишгородською єпархією української ГрекоКатолицької Церкви, біля Церкви Святої Покрови Романа започаткувала богослужіння і народні святкування. Вона ненав’язливо, але постійно і наполегливо розповідала вірянам і гостям музею про історію і долю цієї пам’ятки, ініціювала публікацію в пресі про необхідність “відчинити двері храму”. Була сформована ініціатива працівників Музею і вірян грекокатоликів — церкву Святої Покрови належить повернути до повноцінного духовного життя! У зв’язку з упокоєнням Романи зараз складно згадати всіх добродійників, хто, по можливості, допомагав у відродженні церкви. Необхідно віддати належне хоча б тим людям, які доклали до цього найбільших зусиль і коштів. Насамперед вважаю за обов’язок згадати родину Марії і Романа Шимків.
Покійна Романа з якимось тремтінням душі постійно згадувала їхню доброчинність, вважала її вияв родиною Шимків щирою любов’ю до Бога і людей. Отже, йшлося про найзначнішу приватну фінансову допомогу за весь час існування найбільшого в Європі столичного скансену України.
Вагомі добродійні пожертви для відродження церкви Святої Покрови склали родини: Леся і Михайло Андріяшини, Тамара і Роман Говдяки, Лариса і Дмитро Гриджуки, Тетяна і Григорій Ковельчуки, Оксана і Євген Пастухи, Марія і Василь Прилипки, Богдана і Мирослав Химківи, Тамара Смовженко, Алла і Ярослав Солтиси, Тетяна і Володимир Стретовичі.
Далі буде.
Постійними помічниками Романи в упорядкуванні території та об’єктів зони “Карпати” Національного музею народної архітектури та побуту України при підготовці до урочистостей, святкувань, мистецьких ярмарків були студенти Університету банківської справи НБУ, Жіночий клуб Львівського товариства у м. Києві, Студентське братство КиєвоМогилянської академії, Молодіжний клуб ІваноФранківського земляцтва. Активну допомогу в утриманні території зони “Карпати” у належному стані, підготовці її до урочистостей, особливо “рідних” об’єктів, надавали і тепер надають Буковинське, Закарпатське, ІваноФранківське, Львівське земляцтва Києва, їхні очільники — Іван Васюник, Лариса Гриджук, Роман Говдяк, Генадій Дерев’янчук. Зусиллями згаданих і багатьох інших людей будівля церкви Святої Покрови, ландшафт навколо неї були впорядковані до стану, який нині багато хто називає одним із найдосконаліших у музеї.
Фізичне відтворення храму як музейного об’єкта для Романи було тільки частиною мети. Головним було повернути церкві Божу духовність, не погрішивши проти сучасного рівня знань про лемківські церкви пізнього середньовіччя, іконографії того часу, науково обґрунтувати інтер’єр храму як діючого і, разом із тим, музейного об’єкту. Першою перемогою у цій послідовній боротьбі була згода наукової ради Музею на створення іконостасу сучасним іконописцем замість його наповнення фотографічними відбитками старих, значною мірою понищених і втрачених ікон. Наукова рада доручила ікономалярну частину відновлення іконостасу Олександру Охапкіну, з яким Романа більше десяти років ділилася своїми знаннями етнографічної атрибутики українського професійного і народного мистецтва, багатства української звичаєвості й духовності. Вона одразу залучила представників наукових сил Києва, Львова, Західної України і Закарпаття, взявши за зразок для створення ікон храми і музейні збірки цих регіонів. Олександра Охапкіна оперативно відрядили у ці краї, були створені всі умови для його ознайомлення з іконостасами головних храмів цих регіонів, музейними збірками ікономалярства, найбільш наближеного до часів побудови Церкви Святої Покрови. Розуміючи важливість і громадську значимість отриманого завдання, митець створював ескізи майбутніх образів до іконостасу, попередньо погоджуючи їх із професором Дмитром Степовиком і Романою. Іконостас був створений і урочисто освячений Патріархом УГКЦ. Храм Святої Покрови почав жити повноцінним духовним життям як перлина Національного музею народної архітектури і побуту України та Божої правди, глибоко шанована її вірянами.
Хоча Романа постійно щось удосконалювала в інтер’єрі церкви Святої Покрови, доповнювала його десятками етнографічно вивірених експонатів, характерних для західноукраїнських церков, зокрема лемківських, їй не вдалося до кінця досягти вимріяного ідеалу. Мабуть, як заповіт, залишилося нездійсненим її бажання доповнити іконостас запрестольною іконою, престолом, даросховищем і семисвічником. Мистецьке виконання всього зазначеного мало бути строго ув’язане з іконостасом О. Охапкіна як одне ціле. В процесі більше двадцятирічної співпраці Романи з О. Охапкіним головна увага концентрувалася на скрупульозному відпрацюванні наукової обґрунтованості мистецькоетнографічної атрибутики і на картинах художника, і, особливо, на іконах. Згадую багатогодинні обговорення цієї проблематики у нас удома. При цьому використовувалася значна колекція прикрас, вишивки, іншої етнографічної атрибутики, які Романа збирала ще зі шкільних років. Усе звірялося за науковими монографіями, альбомами, фотографіями творів професійного і народного мистецтв.
Феномен багатолітньої співпраці мистецтвознавцяетнографа з професійним художникоміконописцем, на мою думку, заслуговує більш повного вивчення і осмислення з використанням численних публікацій Романи і доробку О. Охапкіна задля впровадження його в мистецьку освіту і практику. Романа фактично започаткувала творчу співпрацю професійних митців із народними майстрами. Жодна значна виставка не відбувалася без суттєвого доповнення професійної творчості народноетнографічною атрибутикою багатьох виконавців.
Характерною рисою Романи як етнографа, науковця і музейного працівника було непереборне бажання осмислити, вивчити та впровадити в суспільну практику все значуще з мистецьких надбань народної творчості, звичаєвості, з чим вона багато років вживалася в дослідженнях, експедиціях, на святах майстрів, роботі над інтер’єрами у науковій літературі. У зібраній протягом життя вагомій власній бібліотеці важко знайти наукові видання, книжки, журнали, газетні публікації, в яких не було б її поміток, тлумачень чи якихось зауважень щодо майбутнього використання матеріалу. На основі вивченого синтезувалось її власне наукове бачення конкретного об’єкта, твору професійного чи народного мистецтва, творчого процесу, мистецького явища: готувалася публікація, надавалися консультації виконавцям з удосконалення їхньої майстерності, впроваджувались у побут і музейну практику. Особливо значним був її вплив на майстрів щодо науково обгрунтованого використання етнографічної атрибутики і звичаєвої практики в їхній творчості.
Можливо, найяскравішим прикладом такої співпраці науковцяетнографа і митця може бути багаторічний супровід Романою творчості народної малярки Софії Гоменюк. Окрім окремих творів, в яких відчувається цей вплив, спільно вони створили два цикли народних картин. Перший цикл — “Календар”, який складається з 21 твору. Другий цикл називається “Від коноплі до сорочки”: у 36 народних картинах мистецькими засобами детально ілюструється процес від посіву коноплі до виробництва вжиткових речей із її волокна. У назвах картин чітко зазначені всі особливості цього процесу з використанням понять і термінів, які нині навіть більшість сільського населення вже забула.
На одному з мистецьких заходів у музеї Романа познайомилась із родиною професійних митців зі Львівщини Ларисою та Сергієм Моравськими. Її зачарували твори Моравських, які моделювали в кераміці майже всю гаму гуцульських жіночих прикрас. Не звернути увагу на таке явище Романа як мистецтвознавець, фахівець із гуцульської звичаєвої естетики і як жінка з Галичини просто не могла. Результатом творчої співпраці Романи з подружжям Моравських, окрім мистецтвознавчої допомоги майстрам, були публікації в кількох виданнях статті “Вогонь гаварецький”, яка значною мірою вплинула і на інших творців цього виду мистецтва. У статті Романа коротко характеризує мистецькі особливості і призначення намиста, дукачів, згард, хрестів, сережок, браслетів Моравських і в дуже теплій ліричній формі освячує їхню творчість і внесок С. Моравського у творче переосмислення і розвиток чорної лощеної кераміки, яка з давніх часів була характерна для гончарів Гавареччини.
Ще одне мистецьке явище до глибини душі вразило Роману і синтезувало її багаторічні спостереження і роздуми в цільний духовний і естетичний об’єкт українського буття. З молодих літ вона звернула увагу на камінні іконки й архітектурні прикраси часів Київської Русі в музеях і храмах, виконані методом різьблення на плитках із шиферу. Бачила іконкуладанку на шиї літньої жінки у Почаївській лаврі, пам’ятала щирі, переконливі слова рідного вуйка Гриця з села Німшин на ІваноФранківщині, “що тільки Святий Миколай з медалика (нагрудної іконкиладанки із шиферу. — І. К.) поміг вернутися йому із Колими в рідне село”. Пізніше, в Державному історикоархітектурному заповіднику “Стародавній Київ”, зазначає Романа, “сяйнули мені кілька маленьких ікон із шиферу, створені народним майстром Іриною Разватовою. Прийшли вони ніби з часів княжої доби”.
Характерне для Романи глибоке сприйняття прекрасного, особливо в єдності з Божою духовністю, а в цьому випадку, і його тяглість із тисячолітньої давнини, викликало у неї буквально інтелектуальноемоційний сплеск. Вона наполегливо опрацьовує матеріал, багато і плідно працює з І. Разватовою, публікує кілька варіантів статті на цю тему: “Молитва в камені”, “Таїна різьбленої ікони в камені” та інше. Ці публікації, які свідчать про глибоку повагу Романи до мисткині та її таланту, дозволили довести до широкого кола інформацію про відродження цього виду мистецтва в Україні.
Прикладом її всеохоплюючої уваги до розвитку народної творчості може бути і багаторічна співпраця з народною майстринею з Києва Наталкою Дворяківською. Як стверджує Романа у своїй статті “Глина, що дзвонить”, “…я відчула, що Наталка Двораківська… буде працювати над символікою обрядовою і звичаєвою”. Характеризуючи творчість майстрині, Романа знаходить в її творах естетичні елементи, характерні для Марії Приймаченко, Софії Гоменюк, старого гончара Танасія Філіпчука із Садгори на Чернівеччині, і багатьох інших, з якими вона в різні часи спілкувалася і працювала. Для ознайомлення широкого загалу з доробком майстрині Романа підготувала альбомбуклет “Н. Двораківська: художні розписи”, дала досить розгорнуту характеристику її творчості, генетичний зв’язок цього мистецького явища зі здобутками попередніх поколінь народних майстрів.
Особлива увага приділялась Романою наповненню всіх об’єктів зони… Карпати вишивкою, художнім ткацтвом, керамікою та виробами із дерева, що так характерно для цього регіону, чим Романа займалася зі шкільних років. На одному з ярмарків у музеї вона познайомилась із вишивальницею Ганною Сов’як із села Спас на Коломийщині. Окрім значного різноманіття вишитих творів, техніки їх виконання, була представлена серія картин, “намальованих голкою”, напише пізніше Романа у своїй статті. Щоб продемонструвати творчість майстрині широкому загалу, допомогти їй, Романа організовує розгорнуту виставку в київській церкві Святого Василя Великого, публікує статтю “Покутські взори”, в якій окреслює особливості сучасної вишивки Г. Сов’як в ув’язці з творчістю покутян у ХІХ—ХХ століттях. Більш того, допомагає Ганні отримати грант на стажування в США для організації своєї справи з використанням народних ремесел і творчості.
Прикладом супроводження зростання майстерності визначного митця протягом майже трьох десятиліть може служити співпраця Романи з Любою Гумен. Отримавши ґрунтовну освіту в Косівському технікумі художніх промислів, Люба почала працювати у Чернівецькому виробничохудожньому комбінаті художником з обробки шкіри, моделювання вжиткових і мистецьких речей із неї. Вивчення досвіду попередників, сучасної творчості, фондів багатьох музеїв і приватних збірок дозволили їй стати справжнім майстром.
Сьогодні Люба Гумен, майстер народного ужиткового мистецтва, оцінює свою багаторічну творчу співпрацю з Романою такими словами: “Зустріч з Романою Романівною була для мене великим подарунком долі. Романа Романівна, будучи у відрядженні на Буковині та Покутті, зацікавилась моєю творчістю. Пам’ятаю нашу першу зустріч, коли ми біля хати моєї покійної бабусі цілий довгий літній вечір обговорювали мої роботи, покутські традиції і звичаї. Романа Романівна делікатно формулювала свої безцінні поради. Я була просто зачарована глибиною знань звичаїв нашого краю: скільки важливих порад для своєї творчої праці я дістала тоді від цієї мудрої жінки! Де і що вивчати у фондах музеїв, на які традиційні мотиви звернути особливу увагу! Завдяки Романі Романівні я зростала як майстер, чому вона дуже раділа.
Пам’ятаю, вона приїхала із Києва на мою першу персональну виставку в Коломийському музеї народного мистецтва “Гуцульщина”; з якою повагою до неї ставились співробітники музею і люди, з якими вона хоча б раз спілкувалася. Не забувається і прихисток Романи Романівни мене з двома маленькими дітками у своїй родині, коли виникла необхідність лікувати в інституті мою важкохвору доню. І це був не поодинокий випадок: вона допомагала багатьом. Я згадую кожну нашу зустріч як свято душі. Романа Романівна завжди випромінювала стільки позитиву, мудрості, самодостатності і щирого бажання — допомогти”.
Із публікації Романи, обґрунтувань інтер’єрів зони “Карпати” стає очевидно, що поза її увагою не залишалася жодна зі сторін народної творчості, звичаєвої та побутової атрибутики в ув’язці з народним побутом, християнськими та звичаєвими святами, родинними урочистостями та подіями. Зникаюче тисячолітнє гребінкарство з натурального рога, виробництво гунь, боднарство, виробництво побутових речей і прикрас із рослин, писанкарство, оформлення інтер’єрів хат, хатні внутрішні й зовнішні розписи, прикраси та обереги, вишивка, ткацтво і килимарство, їжа до свят і на щодень, мистецьке і текстуальне оформлення святкувань і звичаєвих подій — ніщо не залишалося поза її увагою. Метою багаторічної праці Романи в музеї, творення досконалих інтер’єрів, усієї зони “Карпати”, наукове й етнографічне осмислення у зв’язку з цим місця професійного і народного мистецтва, звичаєвої та побутової естетики і духовності українців (як єдиного комплексу знань про життя народу) була спроба створити цільний, синтетичний “образ” цього життя, відродити і зафіксувати кращі його риси в сьогоденні, закріпити їх у пам’яті людей, щоб зберегти для майбутніх поколінь.
Якось у процесі розбору спільно з професором Д. Степовиком матеріалів з архіву Романи, він зазначив: “Все це, осмислене й опрацьоване, тягне на цілий науковий колектив. Показує на те, неначе б працювали, меншою мірою, один доктор наук і кілька кандидатів”. Наводжу ці слова не для похвали Романі, вона цього вже не потребує.
Понад сорок років праці, сотні експедицій у західні регіони України з відомими умовами проживання і пересування, спілкування з сотнями і тисячами людей для фіксації не тільки зовнішніх особливостей їх побуту, а й для проникнення у їхній внутрішній світ, щоб “оживити” цей побут у музейних експозиціях, інтер’єрах, у кожному закутку будівель і храмів зони “Карпати”. І все це робилося без внутрішнього примусу, з відчуттям радості і внутрішнього задоволення, з умінням заохотити до співпраці широке коло небайдужих приватних осіб і в Києві, і за його межами.
Скажімо, багато років Романа творчо співпрацювала з народним майстром, етнографом і видним колекціонером із Чернівців Іваном Снігуром, автором цікавих історикоетнографічних споминів про рідний край “Грозненці на вітрах історії”. І випадків такої співпраці, точніше, це слід охарактеризувати як духовне співжиття, було сотні — в різних регіонах України.
Слідів такої співпраці залишилось безліч, значна частина яких знайшла своє місце в публікаціях Романи та творчості майстрів народного мистецтва.
Викладене в цьому дописі тільки пунктиром характеризує багаторічну діяльність Романи як етнографа і науковця. Думаю, багато з омріяного і запланованого нею не було втілене в життя. І основною причиною цього було багаторічне несприйняття, нерозуміння і незабезпечення, хоча б на технічному рівні, її творчого потенціалу в самому музеї. Навіть набір, друкування та технічне упорядкування великої кількості наукових матеріалів, обґрунтувань названих вище 12 інтер’єрів, їх оформлення, згідно з музейними вимогами, як правило, перетворювалось на приватну проблему Романи.
Музей у фізичному та й в інтелектуальному плані поволі перетворювався на Другу Чорнобильську зону, тільки менших розмірів. Здається, залишилося його хоча б віртуально прикрасити, і з допомогою інформаційних технологій, демонструвати іноземцям десь у Кончі Заспі, “турбуючись” про Образ України. Свої, напевне, вже змирилися і з голими ребрами крокв, і з перетворенням музею на суцільний Пропойськ часів ЯнуковичаАхметова, і з заростями, в яких стало можливим хоч щось сховати з особливо ганебного. Наприклад, злочинно знищенні пожежею хати з Бойківщини, які коштували Романі не одного року ходіння по горах і тяжкої праці для перетворення їх на повноцінні об’єкти зони “Карпати”. У підсумку, — жертовне подвижництво перетворилося на довгий час у її особисту трагедію. Коротко повернімося до інтелектуального стану музею. Менше всього хотілося б покласти провину за його незадовільний стан на окремих працівників. Кожен із них робив усе, що було в його силах і можливостях. Але це були окремі зусилля і окремі досягнення. Завжди бракувало цільної ідеї і цільного бачення музею як об’єкта національного масштабу з повноцінно витлумаченими завданнями і чітко визначеними шляхами їх вирішення та подальшого розвитку… Щоб останнє твердження не залишилося просто словами, наведу такий аргумент: у нашій домашній бібліотеці наявні, мабуть, усі наукові збірники і музею в Пирогово, і Музею під відкритим небом у Свиднику (Словаччина). Романа все це відслідковувала, постійно спілкувалася з директором музею у Свиднику доктором Мирославом Саполигою, він бував і у нас удома. Стверджую: кількісно і за обсягом збірники зі Словаччини, де проживає якась сотня тисяч українців (у кращому разі), не поступаються виданим Національним (!) музеєм України. Як кажуть, продовжувати тему зайве!
На закінчення підкреслю такий момент: під час наведено
