Корективи до критичних зауважень
Олександр БОРОНЬ,
відповідальний секретар видання,
Ніна ЧАМАТА,
член редколегії
У газеті “Слово Просвіти” (ч. 20 за 2016 р.) опубліковано відгук Надії Наумової “Шевченківська енциклопедія, очікувана і майже недоступна”. Колектив “Шевченківської енциклопедії” (далі — ШЕ) вдячний за вказані хиби, однак міркування і зауваження шановної рецензентки, авторки понад тридцяти статей до згаданого видання, потребують подекуди певних уточнень і коректив. Мабуть, згодом ще з’являться відгуки, у яких ШЕ розглядатиметься ґрунтовно і різнобічно, буде помічено новаторські для шевченкознавства гасла та поціновано рівень означених проблем, адже видання містить 6307 статей різного обсягу, 5800 ілюстрацій, а загальний обсяг становить 5360 сторінок великого формату (646 облікововидавничих аркушів). Сподіваємося, що інші рецензенти виявлять пильніший інтерес до засад і наукових принципів, на основі яких створювалася енциклопедія. Від самого початку вона була запроектована як суто наукове видання (такими є “Лермонтовская энциклопедия”, Москва, 1981; “Францыск Скарына i яго час. Энцыклапедычны даведнік”, Мiнськ, 1988), а не науковопопулярне (Rymkiewicz J. M., Siwicka D.,Witkowska A., Zieliсska M. Mickiewicz. Encyklopedia. Warszawa, 2001) чи популярне (Rymkiewicz J. Sіowacki. Encyklopedia. Warszawa, 2004, та численні російські персональні авторські енциклопедії останнього часу). Тобто завдання, на виконання яких було націлено працівників відділу шевченкознавства — авторів та модераторів видання, — і задекларовані у відгуку Наумової як першочергові для ШЕ вимоги (комфортність, “щоб його не важко було взяти у руки”, читабельність, загальнодоступність) суттєво різнилися.
Згодні, що, крім загальних позитивних оцінок, мають “прозвучати й цілком тверезі й конкретні відгуки”. Втім, сумнів у конструктивній налаштованості Наумової закрадається від завершення фрази: “бо є ще нині люди, котрі звертаються до енциклопедії, на відміну від редакторів, що вже давно не читають того, що видають” (?). Про яких саме редакторів ідеться? Маємо надію, мова не про ШЕ. Далі несподівано знову з’являється заувага: “Можна подумати, що в представленій редакційній колегії є люди, які не те що не писали статей, а й не читали їх”. Із чого зроблено такий висновок? Шановна авторка не входила до наукововидавничої групи і не могла знати перебігу дополіграфічної роботи. Її твердження не відповідає фактам: усі члени редакційної колегії є авторами статей до ШЕ, — звісно, у різних пропорціях. Вони читали і тексти: деякі науковці — суцільно весь корпус видання від А до Я (і не раз), інші — окремі тематичні блоки або фрагменти.
“Нині в енциклопедії, — пише рецензентка, — фігурують нові теми: “Біблія і Тарас Шевченко”, “Біблійні мотиви у творчості”, але стаття під назвою “Біблійні мотиви в творчості Т. Г. Шевченка” міститься і в “Шевченківському словнику”. “Є статті, — наголошує Наумова, — пов’язані з темами, які раніше не досліджувалися: “Шевченко у побуті”, “Хвороби”, “Кулінарні смаки”, “Жінки у житті Шевченка”, “Зовнішність і антропологічні риси Шевченка”…”. Варто додати, що такі підрозділи статті “Побут Шевченка”, як “Одяг” і “Гроші” написала саме Наумова, вона ж є співавтором статті “Жінки в житті Шевченка”. Здоров’я Шевченка професійно досліджували ще від середини ХХ ст. (див., приміром, публікації: Александровский Б. П. История болезни Тараса Шевченко // Смерть и похороны Т. Г. Шевченко: Документы и материалы. — К., 1961; Хмілевський Я. Недуги Т. Шевченка // Лікарський вісник: Журнал Укр. лікарського тва Північної Америки. — 1963. — Ч. 1 (28). — Ч. 2 (29); Зощук С. Т. Шевченко і його передчасна смерть // Лікарський вісник: Журн. Укр. лікарського тва Північної Америки. 1964. — Ч. 3—4 (34—35); Коломійченко М., Горленко В. У колі друзів. — К., 1982; Коваленко П. “Серце моє трудне, що в тебе болить…?”: (Захворювання і смерть Т. Г. Шевченка з погляду сучасної медицини). — Чернівці, 2000 та ін.). Певну дослідницьку літературу мала і проблема зовнішності й антропологічних рис Шевченка (див. список джерел до відповідної статті у ШЕ). Тим більше не новою темою є вивчення ролі жінок у Шевченковому житті — цьому присвячено не одну книжку. Вважаємо статтю на півтора десятка рядків “Шевченкофобія в сучасній Україні” достатньою за обсягом, позаяк у ній міститься відсилання на однойменну брошуру Івана Дзюби. Крім того, нам здавалася очевидною недоречність марнування дорогоцінної енциклопедичної площі на шевченкофобів.
Формат нашої енциклопедії передбачав указування місць народження і смерті за сучасним адміністративнотериторіальним поділом (чого немає у “Шевченківському словнику” та багатьох персональних енциклопедіях), а місця поховання — лише в тому разі, якщо воно не збігалося з місцем смерті. Свідомо упорядники відмовилися і від датування фотопортретів (так само, до слова, як і в “Шевченківському словнику”) — цього принципу дотримано послідовно, як помітить уважний читач. “Авторам статей про Варфоломія [Шевченка] і його сина треба було б звернутися до корсунського музею”, — радить рецензентка. Щоправда, автор обох статей один — Григорій Зленко (помер торік). “Інститут мистецтвознавства, фольклору і етнографії” насправді називається Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського.
Справедливо звертаючи увагу на надмірну лаконічність деяких статей про персоналії, Наумова наполягає, що “такі теоретичні статті, як “Теми і мотиви поезії Тараса Шевченка” чи “Українська література і Тарас Шевченко” грішать багатослів’ям”. Щодо першої мегастатті (крім вступної теоретичної частини, тут міститься 17 конкретних гасел — розвідок про основне проблемне коло Шевченкової поезії) зауважено, що вона повторює статті про окремі поетичні твори. У другій — “Українська література і Тарас Шевченко”, на думку Наумової, надто докладно йдеться про Сковороду і Котляревського (“Для чого тут так багато говорити про творчість Сковороди чи Котляревського, яким поряд присвячено окремі статті”; звернімо увагу — згадані три статті вміщено в різних томах). З усією певністю стверджуємо, що ракурс дослідження проблеми у названих статтях принципово різний. Рецензентці видалася недоречною наявність на початку статті “Смерть” характеристики “смерті як біологічного явища”, проте за загальним правилом організації енциклопедичної статті вона повинна відкриватися дефініцією поняття.
Наумова висловлює впевненість, що “авторам було дано свободу, і вони подали до видання свої давно написані наукові розвідки, навіть не пристосовуючи їх до формату енциклопедичної статті”. Це неправда, бо всі статті (за винятком окремих розвідок уже покійних науковців, про що далі) було написано спеціально для “Шевченківської енциклопедії”, дуже часто автори друкували свої студії у науковій періодиці, не чекаючи появи видання, яке готувалося близько двох десятиліть. Іноді вони зазначали, що дослідження виконано в межах ШЕ, проте, на жаль, переважно не робили цього. Зрозуміло, що осмислення провідних тем і мотивів поезії Шевченка навіть в енциклопедичному форматі потребує інакшого підходу, ніж висвітлення біографії того чи того діяча.
На думку Наумової, “майже нечитабельна стаття “Шевченкознавство”. Все можна було б сказати чіткіше, лаконічніше, без пафосної риторики”. Стаття займає у виданні 47 сторінок, перед її авторами стояло завдання назвати найголовніші проблеми науки про Шевченка, стисло показати історію їх вивчення. Скажімо, період 2001—2013 років лапідарно розглянуто лише на трьох сторінках, а необхідно було вказати основні шевченкознавчі праці, бодай кількома словами їх охарактеризувавши. Стаття не містить “пафосної риторики”. “…Розуміння важливості постаті Тараса Шевченка для українського народу лише зросло”; “Художнє слово письменників кристалізувалося, збагачувалося, приносячи естетичну насолоду читачам”. Перший уривок — з авторського тексту рецензії, друге речення — зі статті ШЕ “Українська література”, про яке Наумова пише: “А чого варта заключна шаблонна фраза зразка стилістики радянської доби”. Цей та інші закиди у використанні стилістичних кліше видаються надто суб’єктивними. До того ж слід бути точним і коректним у цитуванні.
Коментар до, мабуть, свідомо вирваних із контексту рядків зі статті про вірш “Світе ясний! Світе тихий!..” абсолютно перекручує зміст глибокого дослідження цього контроверсійного твору. Порівняймо текст відповідного фрагмента з ШЕ і зауваження Наумової. ШЕ, т. 5, с. 672: “Енергійний заклик до знищення й десакралізації церк. атрибутів, зокр. “явленних” ікон, дивним чином стикається та внутрішньо полемізує з семантикою оригінального піснеспіву [авторка пише про прототип Шевченкового вірша — церковний вечірній піснеспів “Світе тихий, святої слави”. — О. Б., Н. Ч.], що містить один із найважливіших догматів православ’я — сповідування Христа як видимого лиця пресвятої трійці (на цьому й засновано пошанування ікон). Але блюзнірський, на перший погляд, заклик ліричного героя до зневаження предметів культу слід розцінювати радше як такий, що має на меті в незвичний спосіб розкрити лицемірність та формальну поверховість віри, котру утверджує рос. імперська церква”.
Наумова: “Аналіз поезії “Світе ясний, світе тихий…” так і відлунює тією примітивною риторикою: “Енергійний заклик до знищення і десакралізації церковних атрибутів і ікон…” Уже нині, коли є стільки публікацій на тему “Святе письмо у творчості Шевченка”, кожен розуміє, що все набагато складніше, і немає у поета жодного заклику до знищення ікон. Він сам брався їх малювати: “Розп’яття”, “Воскресіння”. І тема ця потребує делікатного, розумного коментаря”.
“БелінаКенджицький Юліан, — продовжує рецензентка, — що увійшов у шевченківський словник і у три видання спогадів про Шевченка саме під цим іменем, тепер у енциклопедії фігурує як Кенджицький ЮліанБеліна. Досить заглянути у видання Брокгауза, щоб побачити, що додаток “Беліна” стосуєтьсятаки прізвища”. У сучасних польських наукових джерелах, на які цього разу варто спиратися, “Беліна” розглядається як друге ім’я. Наумова помітила “в енциклопедії статті, взяті просто без змін із попереднього словника. Наприклад, стаття “Сумнівні малярські твори”, підписана Б. БутникомСіверським, який чомусь посилається на… публікацію Т. Чуйко, яка за його життя ще не була надрукована (він помер у 1983 р.)”. Очевидно, авторка має на увазі довідку “Твори мистецькі, приписувані Шевченку” (т. 6, с. 52—54), справді запозичену із “Шевченківського словника”. Ми потерпали від гострого браку шевченкознавців мистецького профілю. У такій критичній ситуації, щоб не гаяти час і зусилля на безпорадні статті аматорів, було ухвалене рішення використати окремі кваліфіковані довідкові статті з “Шевченківського словника”, правонаступником якого є шеститомна енциклопедія. Редактори ШЕ знають про смерть Бориса БутникаСіверського 1983 року, але не вбачають порушення авторської волі в тому, що до списку пристатейної літератури було додано публікацію 2013 року, в якій узагальнено багаторічну роботу працівників Національного музею Тараса Шевченка і Національного науководослідного реставраційного центру України з атрибуції приписуваних Шевченкові та сумнівних творів.
Наумова стверджує: “Таке видання не обходиться, звісно, без повторів. Але тут їх забагато, бо не було упорядника, який би узгодив тексти один з одним. Звичайно, коли йдеться про той самий сюжет “Притча про робітників на винограднику” (сепія і офорт), то треба було, щоб його коментував один автор, а то автори говорять майже одне і те саме, хоч і різними словами”. Можливо, вона не помітила у вихідних відомостях, крім редколегії, імен редакторів кожного тому, які наскрізно опрацьовували весь матеріал. В енциклопедії для уникнення повторів використовуються численні перехресні посилання (виділені курсивом) на інші статті цього ж видання. Водночас енциклопедія передбачає, що користувач не читатиме видання суцільно (адже кожна стаття самодостатня), а може звернутися для з’ясування тільки конкретного питання: наприклад, або довідки про сепію “Притча про робітників на винограднику”, або тільки про однойменний офорт. Спільний сюжет обох творів втілено всетаки у різній техніці, відмінними художніми засобами.
Насамкінець, авторка відгуку згадує про “ще одну делікатну річ” — відсутність в енциклопедії статей про деяких “шевченкознавців, які працювали чи працюють нині у шевченківських музеях”. У жодному разі не хочемо нікого образити, але критерієм для включення того чи того імені у ШЕ була значущість наукового доробку (формально — здебільшого наявність шевченкознавчої монографії або циклу важливих статей), яким важко вважати іноді (наголошуємо — не завжди!) поодинокі ювілейнориторичні чи компілятивні газетні публікації. У цьому питанні ми уважно дослухалися до рекомендацій Національного музею Тараса Шевченка, адже не могли знати, хто саме готував примітки до одночасно з енциклопедією упорядковуваних мистецьких томів Повного зібрання творів Шевченка. Але обсяг внеску кожного у написання коментарів до академічного видання залишається таємницею і тепер, адже, на відміну від випущеного 2005 року сьомого тому, в наступних томах 8—11 авторство приміток не вказано — лише склад авторського колективу. Загалом важко знайти в Україні літературознавця, який не досліджував би творчість Шевченка.
Наумова нарікає, що “не скоро знайдеться нагода усунути ці недогляди”. Відділ шевченкознавства Інституту літератури передав до друку окремий том “Шевченківська енциклопедія. Літературні твори”, уже готуються наступні тематичні блоки енциклопедії під робочими назвами: “Тарас Шевченко і його сучасники”, “Шевченківська енциклопедія. Теорія літератури, поетика і мова”, “Шевченківська енциклопедія. Місця перебування”, в яких обов’язково буде враховано помічені помилки. Видати шість томів енциклопедії вдалося з великими труднощами, про що не місце тут говорити. Перші три з них удоступнено для широкого читацького загалу на електронному ресурсі “Портал Шевченка” (сторінка: kobzar.ua/page/90), а незабаром оригіналмакети всіх томів буде виставлено на оновленому сайті Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.
