Прислухаймося до мови

Нотатки з приводу перейменування населених пунктів

Василь КЛІЧАК,

письменник

Ось і настав такий жаданий час позбуття остогидних назв, повернення старих чи присвоєння нових. Коли йдеться про те чи те місто, я завжди підходжу до кожного слова з мовного боку. І з жахом спостерігаю, якими жалюгідними аргументами послуговуються ті, хто намагається довести, що те чи те місто назване на честь не царя чи цариці, а святого чи святої. Он щойно славне місто, яке ми хотіли означити Січеслав, назване одним словом — Дніпро. Воно. Місто. А якщо йдеться про ріку, то він. Дніпро. І, як у вдалій комбінації, все стало на свої місця. Логічно. Просто. І мова полегшено зітхнула. Наче позбулася тривалого над собою насильства. А скільки ще його є! Як кажуть, без ліку. І все через силу звички. Чому, вимовляючи будь-яку назву, ми насамперед звертаємо увагу на зміст? Чому нехтуємо елементарними законами мови?

А тепер трохи історії. До кінця ХІХ століття у нашій мові було прийнято поняття місто (воно) означувати словом город (він).

“У Вільні, городі преславнім” (Т. Шевченко), “У Києві, у городі” (нар. творчість).

Із часом, від початку ХХ століття, це слово чоловічого роду замінилося словом середнього роду — місто. І якщо йшлося про те чи те місто, то його назва мала відповідати середньому роду — воно. Як блискучий приклад, може послугувати місто Слов’янське Донецької області, яке так звучало і зафіксовано у численних документах у період українізації (20-ті роки ХХ ст.). А зараз — Слов’янськ, або ще Славянск. Наші попередники були мудріші за нас. Вони добре знали, що назва міста має ідентифікуватися так, щоб під неї підлаштовувалися носії інших мов (зрозуміло, якої), а не перелицьовували на свій лад.

До Другої світової війни було місто Кам’янське, яке згодом стало Дніпродзержинськом. Так називали його між собою місцеві мешканці. Або ж казали ще й так:

— Куди їдеш? — У Донецьке. У Луганське.

Погодьтеся, панове, що суфікси -овськ, -івськ звучать, як обрубки, аби позбавити наші слова природного повноголосся.

Пригадую, з яким трепетом прочитав я в шкільні роки геніальний роман Ірини Вільде “Сестри Річинські”. Дія відбувається у місті, за ознаками якого вгадується Коломия. Письменниця назвала його по-своєму — Наше. Тобто воно. Тобто місто. Як тепло, як інтимно сприймається воно читачем. Наше, тобто українське, а не польське чи

австрійське.

У двох романах двох шанованих нині сущих прозаїків надибав я придуману назву прикарпатського міста, яка звучить у цих творах однаково — Прикарпатськ. Не думаю, що хтось у когось із них запозичив. Просто ці автори мислять синхронно. Дається взнаки ще та, совдепівська школа. Читаєш Прикарпатськ, а на гадку приходить Братск, Нєфтєюґанск чи ще якийсь там Пофіґанск. Чому ж не назвати Прикарпатське? Одразу сприйнялось би, як щось рідне, своє, справжнє.

Можу навести один цікавий приклад. На межі зі Львівщиною є на Тернопіллі містечко Залізці. У незалежній Україні повернули йому стару назву. Як прийшли “совіти”, ніяк не могли вимовити цього слова, тож назвали його на свій лад — Заложци. Місцеві комуністи прогнулися перед окупантами і стало містечко називатися Заложці. І звучало так аж до краху імперії, хоча старші люди називали його між собою Залізці.

Отож думаймо, панове.

Ось прозвучала нова цікава пропозиція — перейменувати Первомайськ на Миколаївщині на Вінграновськ. Симпатична пропозиція. Та знову — овськ! А чому б не Вінграновське? Просто, повноголосо, так, як любив вимовляти рідні слова незабутній Микола Степанович — Він-гра-нов-ське… м’яко, тепло. І без обірваності.

Отож прислухаймося до мови, перш ніж вирішувати такі важливі, доленосні питання.

І наостанок згадався незабутній Андрій Андрійович Бурячок. Він обов’язково зазначив би, що наше українське місто Дніпро у російській транс­крипції має звучати так само — Днипро, а не Днепр. Віддамо його річці, бо що поробиш — славетний Микола Васильович ославив його на їхній манер.

Подумайте, зважте. До цього спонукає рідна наша мова.

Від редакції. Вважаємо за потрібне звернутися до всіх небайдужих громадян зважити на питання, порушені у цій статті. Запрошуємо читачів до публічного обговорення.