Вадим ПЕПА,
м. Київ
Коли війна з агресором приносить нелічено смертей і каліцтв, не мені схилятися до переміни в Україні вищої влади. Від чинної мусимо переконливо вимагати такої ж відданості відродженню незалежної держави, яку заповів Богдан Хмельницький, уславлений у народнопісенній творчості, як ніхто інший. У нього не розбігалося слово з ділом. А такий гріх від можновладців нерідко коле тепер кожне щире серце. Останнім часом Президент, голова Верховної Ради, Прем’єр демонструють, що їм до снаги забезпечити ухвалу значущої ваги рішень, і з-поміж іншого й змін до Конституції. Чому ж тоді в духовній сфері як панувала традиційно, так і напосідається досі кричуща зневага до української культури і, зокрема, до української мови, яка таки ж душа нації, а не приший кобилі хвіст?
Патріотично налаштованим дано відчіпного: можна обурюватися, скільки завгодно, горезвісними валуєвськими, емськими указами і так само безміром незчисленних царських і комунорадянських заборон українського слова. А що ж на свіже око та що ріже слух? За яким же далекоглядним наміром ширшого покриття телеканали віддані на поталу заїжджим гастролерам? Тим, що ніколи не навчалися в українській школі. Не причащалися ні зі шкільної парти та, певно, й пізніше поезіями Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Васил Симоненка, Ліни Костенко… Пригріті державою на пропагандистській службі, а не пропустять через губу жодного українського слова. Яким аршином міряти їхню відданість заповітним надіям і сподіванням українського народу?
Є критика на утвердження незалежної Української Держави, і є критика на знищення такої розбудови. Смію заявити, що нищівна в ефірному просторі навалом переважає добротворчу. Боже правий, який галас зчинився, коли ледь проклюнулися несміливі, кволі претензії від податківців до фінансових рахунків “Шустер LIVE”. Доморощені не так палкі, як запальні поборники “свободи слова” умить здійняли такий нечуваний галас, що рідкісної сили запопадливість підхопили і якісь там зарубіжні ентузіасти, умільці товкти воду в ступі.
І що ж при цьому головне? Що ж визначальне? А те, що відразу перевели, як мовиться, стрілки на пустодзвонне: “даєш свободу слова!” Голослівним наглухо закрили суть справи. А її б вивести на чисту воду заради хоча б якогось натяку на справедливість. Тільки ж як з’ясовувати, коли за туманом пустослів’я нічого не видно. Лише проблиски.
І вони такі. Шустер узяв кредит на мільйон доларів. Щоправда, не повідомлялося, з якої такої благодійної кишені, про доступ до якої жодний український журналіст і мріяти не сміє. Та й ніякої гадки про щось таке не має. А дивовижно успішний телеведучий запросто придбав за позичене маєтність у звабливій Іспанії. При тому відповідні українські контролюючі органи угледіли певні порушення в проведених операціях. Звичайно ж, фінансових. Бо ж на чому вищого польоту світ тримається? На грошах. На капіталах. Без них він — ніщо.
Чи є якась залежність вказаного кредиту від українського бюджету — саме це уже шито-крито. Здійнятий галас заховав неугодне для когось, як при повному затемненні сонця чи місяця. На які там кошти звертати увагу? Перше з першого в демократії — “свобода слова”. Вона — недоторканна “священна корова”. Тільки що ж виходить? Під такою ж самою парасолькою чи за такою ж “бронею” і кремлівський Кисельов. І він же має цілковите право на будь-яку відворотну брехню, огидну підлоту, зміїну підступність. Всіляко й підтримується тамтешніми правителями. Оцінено його по заслузі. Купив за 162 мільйони рублів нерухомість на недоступному для простих смертних Цвітному бульварі. 204 квадратні метри інтер’єру для розгулу “свободи слова” — привільний озон “демократії”. Тож і суши голову над тим, хто ж — Сатана чи капітал — там править бал?
Бідна українська голівонька! Яка тільки нечисть із неї не знущається, не глумиться, не насміхається. І не тільки ж киселівського виплоду. Так звані “свої” зі шкури лізуть, щоб не відстати від зловорожості пропагандистів північного сусіда. Пнуться позмагатися, та чи й не перевершити. Нехай горезвісна Сердючка уже як рудимент. Та чи ж не варто услід за нею — ідіотське кривляння якогось суржиконосного Вітальки. А новоявлена мода на двох ведучих? Один — нормальний російськомовний. У парі з ним — неодмінно суржикомовний придурок. Або суржикомовна дурноголова.
А що вже “95-й квартал”, то в тих ні сорому, ні стиду. На фронті національно-визвольної війни гинуть молоді, яким би жити, любити, народжувати дітей, і літні, котрим наставляти б на путь праведний нащадків, бавити онуків. А мобілізовані, як подейкують, Коломойським регочуть. Заходяться від реготу, як не луснуть. Як нишпорки, винюхують щось із такого українського, щоб, наклеївши кумедні вуса, глузувати, очорнювати, дискредитувати свідомість багатомільйонного народу. Дарма. Негідні зусилля. Український народ хоч і скорочується в останні роки, як шагренева шкіра, та все ж, наперекір усім негодам, — життєздатний.
У тяжкі роки національно-визвольної боротьби під проводом батька Богдана також ворохобилися всілякі відщепенці, зрадники, запроданці. А готові щомиті до катувань бандуристи, сліпі й зрячі закликали на базарах під подзвін струн: “Хто хоче за віру християнську бути посадженим на палю, хто хоче бути четвертований, колесований, хто готовий стерпіти всілякі муки за святий хрест, хто не боїться смерті — приставай до нас. Не треба боятися смерті, від неї не вбережешся. Таке козацьке життя”.
І що ж? “Жінки навіть з рогачами ішли воювати”, — увічнює сплеск всенародного піднесення народна пісня. Козацька доблесть брала в руки шаблю не заради “лакомства нещасного”. Відважні жертвували життями не за інтереси панівної верстви і навіть не за сяких-таких фарисеїв, що купчилися довкруж церковних амвонів. Мужні ставали грудьми на захист батька рідного і матері рідної. Боронили дітей своїх і внуків, братів і сестер, і рід свій. І землю справіку свою, на якій неміряні покоління предків, пращурів за всіх лихоліть плекали добро.
Українська народнопоетична творчість — багатющий скарб. Такого пошукати у світі. Пісень — понад чотириста чи й набагато більше тисяч. Фахівці ніяк не можуть визначитися. А зловмисники просторікують: катма українських мелодій для наповнення музичних радіопередач. “Слуги народу” не спромоглися проголосувати за узаконення таких же, як, скажімо, у Франції, квот на захист українського милозвучного на радіохвилях. Що ж ті, в яких рука не піднялася, всмоктували з молоком матері?
Хай там що, удармо лихом об землю. Будьмо! Та свій рід не гудьмо. А недоброзичливцям нагадаємо пророче застереження Великого Кобзаря: “Дознаються небожата, Чия на вас шкура, Та й засудять, і премудрих Немудрі одурять!”
