***
Враз очиститься небо на сході,
і сонце встає.
І вичитуєш знов сокровенне, своє:
про “вітчизну у серці”. Та вітер зі сходу зриває
їй віконниці сині. І хтось дзеркала запинає.
Ще не топтано ряст. Він стежки і чоло обів’є,
коли їх на руках понесуть
вже в останнім поході.
А зозулі і досі літа їм кують
і краплину у склянці насподі.
А знамення одне — що герої нові постають,
як світлішає небо на сході.
Злітні смуги у вирвах,
вогненні лещата тісні —
то вони й переходять в пісні,
твої діти, вітчизно!
Ти прочитуєш їх, ніби знаки малі,
а вони вже оспівані в кожнім селі
на своєму весіллі і тризні.
Але небо яснішає завжди за мить
до світанку, і сад молодий шелестить.
До хоралу в складній партитурі
нотні знаки й небесні Господь додає,
чад гіркий зносить вітром, і так постає
сокровенне обличчя, вітчизно, твоє,
аж до листу прозора текстура.
Цей, з хмаринки посіяний Господом, сад
з голосіннями вдів і піснями дівчат,
цей Едем, що квітує тривожно
щовесни та війни, всі століття підряд.
Ще в колисках голубить той цвіт немовлят —
мов Пречистою скупане кожне.
***
Не набрала ще кольору
ця лоза, яка тількино вийшла із кореня.
Та чомусь уявляєш її завиток і листок, свіжу щепу
і ящірку сіру мигцем.
Амплітуду життя — млість від рани
та зміст упокорення
вже карбовано тонко різцем
на опаловім камені.
Те грайливе вино молоде, що зволожить уста мені,
набуватиме витримки із гіркотою утрат.
Мов пунктир олівцем, так долає мигцем
сіра ящірка камінь на камені,
бо легка — як іронія й сумнів,
(їх рідкісний сплав оцінив
Феофан Прокопович і Плавт*).
А душа зворохоблена
снами мрій, міражами далекого обрію —
прикра сутність. В ній смуток пускає лозу,
завиток і листок, а то й зродить сонет.
Та себе, хворобливу й слабку,
почуваєш хороброю,
не за строфи терпкі й не тому,
що ім’я — чоловічого роду: поет…
Переклади італійської поезії ХІІ—ХХ ст.
Біндо Бонічі
(1260—1338)
***
Швець свого сина в цирульню пошле працювати.
Цирульник запевнить, що легше спідниці кроїти.
В купця буде чадо пером у конторі скрипіти,
нотаріус сина шовками пошле торгувати.
Свого ремесла не цураються тільки затяті,
бо ложка прибутку лише не дає зголодніти.
А хто й четверик заробив — теж не буде радіти.
Ніхто не зазнав у житті безкінечного свята,
та й жодна людина у всьому свята не буває.
Чи можна шукати добра в ненадійному місці,
точніше б сказати, у морі, де буря гуляє?
Хто витерпить скруту із миром — набуде і міці.
Гартуються душі, допоки незгоди долають,
а в кузню гарячу потрапиш у будьякім віці.
Маттео Марія Боярдо
(1441—1494)
***
У листі зеленім я квіти плекаю:
блакитні і жовті, червоні і білі.
У милій травиці квітучого раю
фіалки й гвоздики, троянди між лілій.
Від їх аромату недуги минають,
і погляд чарують, і скрашують тіло.
Несе насолоду духмяна лаванда,
а там — ще миліша! І знову троянда!
Цю версію хтось заперечить поважно,
якщо розглядати війну і кохання.
Бо рвуться до бою лиш душі відважні,
а ніжні плекають палкі почування.
Джованні Боккаччо
(1313—1375)
***
Крига струмки і ріки засклить поволі,
Сковує холод у горах рухливу воду.
Сніг із високих скель на рівнини сходить,
Вкутує білим, дерева одні лиш голі.
Мертва травиця, і птахи, як у неволі,
Змовкли — зимі не кориться їх природа.
Вітер із півночі, й кожна жива істота
В закутку теплім cховається від недолі.
Я ж, безталанний, палаю вогнем гарячим.
Сам у стражданні жарини ті розгортаю,
Навіть Вулкан мовби іскра в таку хвилину.
Руки в благанні вдень і вночі складаю:
Трохи води, мій Синьйоре — плачу.
Та тільки чи можу випрохати хоч краплину!
Лаура Баттіферрі
(1523—1589)
Коли в океану у брижах чоло мінливе
Коли в океану у брижах чоло мінливе,
бо сонце заходить, вечірня година спіє.
І місяць низенько проміння холодне сіє —
на кожну вершину, неначе сріблисте мливо.
Там добрий отець із долин і джерел сяйливих
збирає отару і кожній вівці радіє.
Нічний подорожній плекає в душі надію,
що знайде спочинок, аби відновити сили.
І я, що віч на — віч, посвячена в це щасливо:
бажання годин, днів і довгих років, і слави —
вже з п’ятого кола вертаю в ті самі гони
прискореним кроком, та спершу, аніж ляклива
ватага думок моїх зникне, в нічній долоні
зберу їх, щоб завжди у вічному небі проміння слали.
Лаура Террачіна
(1510—1577)
***
Де тепер ти, життя моє, де та місцина?
Хто забрав цю прогулянку — ойме! — від мене?
Хто тебе із грудей моїх вийняв таємно
і сліпучу красу заховав у шпарину?
Хто ж утішить мене у розвагах дитинних,
як надія обернеться маревом темним?
Не діждуся і кари уже достеменно,
ні вологи з очей, ані в грудях жарини.
Ще такої немилості небо не слало —
що серця у обох запалило бажанням,
та за цим, як зневага, нещирість стояла,
хай скінчиться з життям і глибоке страждання!
Та не можу й померти, хоч як це не мало,
бо життя, як присвяту, дарую коханню.
Кьяра Матрайні
(1514—1597)
***
Зефір розносить аромат довкола
понад ряхтливими од квітів берегами,
духмяні трави, вітер між листками.
І над струмком, просвітленим і чистим,
над кожним деревцем з пташам голеньким,
довкруж узлісся й до гілок тоненьких
співає радість. На широкі доли
з небес імлистих сонячного кола
сьогодні щире золото проллється.
В те раювання приведе нас доля.
І нас прикрасить. І до нас всміхнеться.
Гвідо Гоццано
(1883—1916)
За прерафаелітами
Тло невиразне, на вицвілих барвах картини
Профіль застиглий — така зосереджена панна.
Шия тендітна, зіниця пригасла й туманна,
черпає пустку чи в сон безкінечності лине.
Їй горностай облямовує край пелерини.
Щось релігійне є в цьому врочистому стані:
явить вона свою зніженість тонкостанну,
не розслабляючи заціпенілої спини.
Лілію б їй поміж пальців у давньому стилі —
права рука на подушечці із оксамиту.
Колір кармінний її білосніжність підсилить.
Не насолода їй плавить уважну зіницю,
то на чуттєвих устах спалахне гордовито
сутність Мовчання й глибокої Таємниці.
Гвідо Гоццано
Незнайомці
Все невідомо про тебе: ім’я, ніби виткане димом,
утаємничені усмішка, очі і жести.
Тільки й не прагну я знати, небачена сестро,
колір волосся, де пахне пелюстка незрима.
Знаю лише, що живеш в забутті. Мої рими,
що дорогі тобі, також забуті. Небесний
ангел нічних сновидінь моїх в строфах воскресне —
ніжна сестра чи подруга з вустами сумними.
Та, пробудившись зі сну, я жалітиму щемно,
що не судилось насправді знайти свою долю.
Що не побачу тебе я і ти не впізнаєш мене.
Ближча за ту, що тепер обіруч біля мене,
ніжна подруга, яку не побачу ніколи.
Лиш недосяжне нас манить: кохане, сумне…
Сальваторе Квазімодо
(1901—1968)
***
Моя земля — це ріки, що мчать до моря.
Жодне інше місце не має такого протяжного голосу,
там мої ноги ступали крізь очерети, важкі від слимаків.
Звісно, це осінь: у повітрі, в уривках.
Мертві гітари піднімають струни на чорному роті,
і рука музиканта збуджує пальцями вогонь.
В люстерку місяця чепуряться дівчатка
з грудьми, як помаранчі.
Хто плаче? Хто шмагає коней в повітрі червонім?
Зупинімося на цьому березі, в довгих отавах трав,
і ти, кохання, не посилай мені наперед у тому свічаді
фінал усього: дивляться на вас
усередині дівчата, які співають,
і височенні дерева, і вода.
Хто плаче? Я — ні, повір мені!
Її ріки біжать, розгнівані ляскотом батога,
темні коні, сірчані блискавки.
Я — ні! Моя раса має ножі, що спалюють,
і місяць, і рани, що печуть.
***
Ти іще та, з каменем і пращею, людино нашої доби.
У кабіні зі зловісними крилами,
меридіанами смерті.
Я тебе бачив — усередині вогняної хури на шибениці,
на колесі тортур.
Я тебе бачив: була ти зі своєю наукою,
достеменно переконаною у винищенні,
без любові, без Христа.
Маєш іще убитого,
як завжди, як убивали батьків,
як убивали тварин, що бачили
тебе вперше.
І ця кров пахне, як того дня,
коли брат сказав брату: “Підемо в поле”.
І ось та — холодна, липка додалася наприкінці тобі,
всередині твоєї днини.
Забувайте, діти,
хмари крові піднімайте із землі,
забувайте, батьки: ваші могили
вгрузли в попіл, чорні птахи, вітер
вкутають їхнє серце.
***
Первісний Бог створив небо
і землю, потім у свій день
прицільно розмістив у небі світила
і на сьомий день відпочивав.
Через мільярди літ чоловік,
за власною уявою і подобою,
ніколи не спочиваючи,
зі своїм світським розумом,
без страху, у тихому небі
якоїсь ночі в жовтні
розмістив інші світила,
подібні до тих, які кружляють
від сотворіння світу. Амінь.
***
Не кажіть нам, якоїсь ночі волаючи
із мегафонів, якоїсь ночі,
коли розпускається квітка померанцю, і кохання
тількино зароджується — що водень
іменем права спалює землю.
Тварини й ліси утворюють
в Арці руйнації вогонь,
він манливий в черепах коней,
в людських очах. Потім до нас, мертвих,
ви, мертві, мовите новими восковими
дощечками. У древній мові інші знаки,
форми кинджалів.
Хтось буде заїкатися під окалиною,
об’єднувати все чи нічого в однаковій долі.
Загальноприйняте бурмотіння,
потріскування світла. Без надії
будете ви, мертві, казати про нашу смерть,
в лійках киплячого мулу,
тут, у пеклі.
* Тіт Макцій Плавт — видатний представник староримської комедії
