— У Вас є такі поетичні рядки: “Колись давно, не знати вже й коли, // я брав перо до рук із трепетом побожним”. А як берете до рук перо сьогодні?
— У селі — чи, радше, хуторі — Хомівка, де маю хату, жили й живуть вельми колоритні баби — цікаві до всіх і всього. Якимось трибом їм стало відомо, що я за “єден” (польський елемент тамтешній не звітрився подосі). І от якось одна з тих старих жінок (із молодими, до речі, й гострими очима) спитала: “От скажіть, ви оце все з голови пишете чи там вам на зборах кажуть?” Сміятися було б неґречно, тому я відповів: “Це дуже великий секрет”.
І оце, відповідаючи на запитання, міг би повторити ці слова. Справді, спонукальні мотиви для діянь пера часто непоясненні. Юнацьких емоцій, ясна річ, уже немає. Натомість — знамените пушкінське: “Рука тягнеться до пера, перо — до паперу, хвилина — і вірші вільно потечуть”.
— Коли востаннє вдихали солодкий дим вірджинських сигарет, про який згадуєте в одному з віршів?
— Справжні сигарети з достеменного вірджинського тютюну палив давно в далекій Америці, куди мене занесло на початку 70х років минулого століття. Це була друга і, здається, остання делегація творчої молоді Радянського Союзу в період потепління міждержавних стосунків зі США. Грошей (доларів), так званого “кеш”, видали сміховинно мало, і майже всі я витратив на тамтешні сигарети “Мальборо”. Палю й досі “Мальборо”, але швейцарського “розливу”. Як кажуть в Одесі, це дві великі різниці — справжній вірджинський тютюн і сумнівний купаж для Європи.
— А що Ви палили в ранній юності, ще на Донеччині, де народилися? Чи син учителів був чемним і вихованим?
— Пам’ятаймо, що “куріння вбиває”, але що було, те було. Палити (точніше — покурювати) почав десь у четвертому класі. В Старобільську. Старшокласники посвятили в це таїнство. Самокрутка, “цвяшки” — тодішні найдешевші цигарки. Назву забув. А вже в Ужгороді, класу з восьмого, палив “Верховину” — сигарети, що й досі виробляють. На пачці — смерековий ліс. Новачка “купляли” дешевим розіграшем: “Відшукай, де тут ведмідь?” Коли хтось не знаходив, казали: “Погано дивився. За дерева пішов. По нужді”.
Вихованим був, але бажання похуліганити виникало. Стріляв у класі з самопала, розбив вікно. Відрахували зі школи, потім змилувалися. Бійки теж траплялися, — а хто виростав без них? Принагідно зауважу, що мати народила дитятко, себто мене, у славній Таращі й повезла сповиточок до батька в Красноармійськ, де нового громадянина зареєстрували.
— Виростали Ви в російськомовному середовищі згаданого міста. Коли і як утвердилося переконання, що треба йти до читачів з українським словом?
— Уточнюю: виростав і в Красноармійську, і в Запоріжжі. Був під орудою тітки Оксани, батькової сестри, і не знав жодного російського слова, спілкувався рідною, нею ж навчився читати й писати. То вже потім — евакуація, перший клас російської школи в таджицькому місті Шураб, — але українська, закарбована змалку, нікуди не поділася. Мабуть, через те, єдиний у десятому класі ужгородської російської школи, міг викликати доброзичливість суворого викладача, поета Григорія Коваля, який, як багато хто тоді, примусово служив ідеї мікшування розбіжностей між Україною Східною і Західною, зокрема Закарпаттям, де поруч жили угорська, українська, румунська, циганська та інші мови.
— Ви належите до чільних представників покоління, котре успішно заявило про себе в шістдесяті роки, та, як на мене, повсякчас намагалися триматися осторонь від ровесників. Чи я помиляюся?
— До виходу поетичної книжки “Дуель”, з якої почалося моє існування в українській літературі, було чимало публікацій у журналах “Вітчизна”, “Дніпро”, в “Літературній Україні”. Книжка побачила світ 1969 року, тобто номінально (та й по суті) її згодом поставили у відповідну часову нішу. Цікава деталь: збірка “Дуель” з’явилася друком без однойменного вірша, який тихцем зняла цензура, — лише по виході я дізнався про це. Хоч назва видання лишилася…
Осторонь ровесників не тримався. Приятелював із Борисом Олійником, Віталієм Коротичем, був у дружбі з Григором Тютюнником, Миколою Вінграновським, Віктором Близнецем, Анатолієм Шевченком, Андрієм Крижанівським, Ігорем Малишевським та ще багатьма високоталановитими письменниками. Просто не ліз в очі, не бив себе в груди, не виставляв дружбу чи приятелювання напоказ.
— Як Ви сьогодні прокоментували б такі свої рядки: “Ті, що колись встромляли в сонце ніж, // рибалять у державній ополонці”?
— А що тут коментувати? Сказано прямо. Терпіти не міг і не можу запобігання перед владою, тим більше людей, яких Бог наділив справжнім талантом і ще й у великого лоба поцілував.
— Доля склалася так, що Вам випадало впродовж довгих років знайомитися з рукописами багатьох письменників, редагувати їхні твори. Що з того періоду найглибше врізалося в пам’ять?
— Справді, чималий шмат життя пішов на чорнову роботу у видавництві “Молодь”. Потік сірятини був неабиякий, і йому треба було протистояти. З найсвітліших моментів можу пригадати участь у виході “Ста поезій” Миколи Вінграновського і двох книжок Леоніда Кисельова — “Стихи. Вірші” та “Последняя песня. Остання пісня”, редагування яких довірив мені батько поета, незабутній Володимир Леонтійович Кисельов.
— Із яких джерел черпалося терпіння? Як оборонялися від навали графоманів?
— Джерелом були молодість, зухвалість, чортяча працездатність. А від графоманів не оборонявся — йшов у наступ.
— У віршах “Голос архіву” та “Біблійне” згадуєте давню звичку українців знеславлювати ближніх у доносах. Лихе слово й Вас не оминало?
— Доносів у ті часи вистачало. Скаржилися керівництву видавництва, його комсомольським кураторам, писали навіть у “дорослий” ЦК. Деяких донощиків вдалося ідентифікувати. Називати прізвищ не хочу, бо “когось нема, а ті далеко”, як мовив мудрий Сааді.
— Чому для Вас апостол — “із профілем Дзюби”?
— Прочитав “Інтернаціоналізм чи русифікація?” в машинописному вигляді. Дав мені примірник Анатолій Шевченко, вічний борець із малоросійством. Вважав і вважаю Івана Михайловича Дзюбу апостолом українства — високого, потужного інтелектуально. Марні спроби деяких крикунів принизити його роль як будителя нації на підставі того, що не згинув у кадебістських казематах.
— Є у Вас болюче запитання: “Нащо ти Вітчизні, пророче?”. Чи має воно відповідь, чи варто її шукати, зрештою, чи можна її знайти?
— Відповіді — доконечної — на це запитання немає. В історії не тільки українського народу були постаті, які казали правду й накреслювали шлях, але доля їхня незрідка мученицька, бо звикла до свого теплого багна рутинна “маса” не сприймала дороговказів, закидала камінням чи вбивала доносами. Все одно всевладний Час ставив світочам пам’ятники.
— Ви цілеспрямовано уникаєте поетичної “гри в бісер”. Чому?
— Давно поклав собі за правило уникати так званих “поетизмів”, ліричних штампів. Пригадую, колись Павло Мовчан (у мене саме вийшла прозова книжка) при зустрічі сказав: “До цього йшло! Я ж казав — писатимеш прозу!”. Справді, сталося так, як сказав відомий колега.
Тривалий час для мене авторитетом (у розумінні поетичного інструментарію, лексики) був Євген Винокуров. Колись, давно, я навіть надіслав йому із десяток своїх тодішніх віршів. Отримав відповідь, обнадійливу, спонукальну. А в певному часі в “Литературной газете” прочитав кілька своїх віршів із деякими зміненими рядками за підписом:
Є. Винокуров. Не сотвори собі кумира…
— Так чи так у Ваших віршах відчуваються раціоналістичне начало, виваженість кожного слова, стриманість мовної палітри. Наскільки точні такі спостереження?
— Це справді так. Спостереження слушні.
— Яке Ваше творче кредо?
— Реалізм без берегів, як назвав свою книжку француз Роже Гароді. Навколо неї розгорівся справжній шабаш ревнителів соцреалізму, ідеологічних лакеїв минувшини.
— Якось Ви зазначили: “Я за правилами віршування // склав докупи чотири рядки”. Які ж найголовніші правила Вашого віршування?
— Жодних правил. Невідомо звідки завітає рядок, образ — добре, коли пощастить занотувати мотив, мелодику, думку. Інколи цей таємничий знак стає віршем, інколи — не знаходить втілення.
— Лірика або народжується, або не народжується. Втім, що це за феномен такий — “уміння накликати натхнення” (Василь Стус).
— Хоч яким би реалістом був, далеким від релігійного начала, від потрактування творчості як явища містичного, все ж не можу й не зможу в раціональний спосіб пояснити витоки лірики. Звісно, коли це вона, а не словесний сироп.
— Ви завважили: “…І гребе нізвідки у ніколи //часу порцелянове весло”. Воістину так! Але чому це весло порцелянове?
— Чому в Затуливітра “весела совість”, у Герасим’юка — “картатий празників люд”, “радісне вікно” — в Ірини Жиленко, “безпритульна течія” — у Талалая? “Золотий животик” у кота, “жовта тиша”, “темнавий вітер” — це Вінграновський. Пояснювати неповторний епітетарій або троп — справа безнадійна.
— Багатьом письменникам притаманний егоцентризм. Ви належите, бодай частково, до їхнього кола?
— Не належу. Коли здається, що написав щось пристойне, вмикаю самоіронію.
— Що для Вас поезія, з якої розпочинали, а що — проза, до якої вдалися вже у зрілі роки?
— “Літа сувору прозу кличуть” — так можна було б перекласти пушкінське. І поезія, і проза, так чи так, — способи самовираження, самореалізації. І вірші, і проза — це як хліб і вода для голодної людини.
— Чому останнім часом дедалі ширше використовуєте в романах і повістях детективні елементи?
— Навмисне, для епатажу чи вдаваної гостроти сюжету цього не роблю. Якогось плану не маю, текст сам веде, певні повороти в оповіді виникають спонтанно.
— Головний герой Вашої повісті “Контрольний хід” Яресько зізнається: “Терпіти не можу фальшивих величин”. А Ви шляхетно мовчите, коли бачите їх?
— Оминаю спілкування з такими людьми.
— Ви здавна захоплюєтеся сивою минувшиною, знаєте, скажімо, що бунчуки анатолійських хетів фіалкові. Чому ж тоді не написали жодного історичного роману?
— Перший і останній історичний роман я написав школярем п’ятого класу. Начитався Дюма. Вигадав свою версію Варфоломіївської ночі, коли католики знищували гугенотів. Десь зник товстий зошит із тим романом — дяка Творцеві. Наша сім’я вслід за батьком об’їздила майже всю Україну, і той дитячий фоліант при переїздах щез.
— Коли в житті почуваєтеся поетом, а коли — просто киянином, котрого далеко не всі знають в обличчя?
— Завжди — просто людиною серед людей.
— Як Ви познайомилися з Валентиною — донькою видатного лірика Андрія Малишка?
— Почалося з того, що в редакції поезії видавництва “Молодь” Валентині Малишко (вона була справді талановитою) запропонували зняти з рукопису поему “Наш добрий дім”. Обурена авторка прийшла до керівництва. Валентина могла бути різкою й не вибирала слів на адресу редакторів. Я пообіцяв прочитати конфліктний твір. Поема була нервовою, та інакше й не могло писатися, бо донька висловлювала свою любов до тата й мами, наводила уривки з фронтових листів батька. Загалом я так і не зрозумів мотивів, що ними керувалися в редакції, і запалив зелене світло для книжки. А з Валентиною у нас ставало дедалі серйозніше. У шлюбі ми прожили понад двадцять років, до її смерті.
— Як співвідносяться у Вашому житті самотність і творчість?
— Людина в творчості завжди самотня.
— Здавна люблю Ваш вірш — один із найдитинніших і найпронизливіших! — про те, як мале віршеня заблукало поміж квітів, зрештою, зустріло неприкаяне бусленя й привело його відігрітися… Серед яких квітів, за Вашою версією, могло заблукати віршеня?
— Гадаю, що серед мальв. Дуже люблю мальви: з них не роблять букетів.
— За гороскопом Ви Лев. Чи звертаєте увагу на приписи астрології? За яке віщування подякували б зорям або ворожбитам?
— Як правило, підсміююся над тими, хто точно виконує поради астрологів щодо того, коли йти до перукаря, коли витрачати гроші тощо. Але часом ловлю себе на тому, що читаю колонку передбачень, напучувань і мимоволі на хвилинудругу налаштовуюся на справдження приписів. Людині властиве бажання знати, яким буде завтра. Особливо, коли за плечима — багато прожитих літ.
