Хроніки від Амалії Модрицької

Галина ПАГУТЯК,

Львів

 

Волонтерський рух в Україні став тією здоровою силою, яка врешті змінює нашу країну на краще. Але слід пам’ятати, що нічого не виникає з нічого, і джерело цієї шляхетної подвижницької праці можна відшукати в минулому, яке, на жаль, ми майже не знаємо.

Із альбому, де рукою Амалії РубельМодрицької було описано корисні справи українських жінок у Станіславові між Першою та Другою світовими війнами, вийшла невелика книжка, і хай про неї не дуже знають, але вона потрапила до бібліотек ще 2009 року. Назва її дуже скромна: “Хроніка Союзу Українок у Станиславові”. Видавництво: ЛілеяНВ. Ідея та підготовка до друку Андрія Чемеринського. Мене, власне, цікавила постать жінки з Дрогобича. Ще кілька років тому я б сама не звернула уваги на цю тоненьку книжечку, бо не надто толерую сучасні феміністичні організації, які або цілком беззубі, або надто агресивні. І ті, й ті забагато говорять і замало роблять. Так мені здається, бо ті організації, з якими я колись спілкувалася, займаючись правозахисною діяльністю, були саме такі. Я переконана, що у нашому корумпованому суспільстві жіночі організації мають бути в суворій опозиції до влади і не розраховувати на гранти. Вони повинні займатися профілактикою таких явищ як проституція чи торгівля людьми, чи домашнє насильство самовіддано і одержимо, пропонуючи вихід і альтернативу. А в час війни…

Одне слово, коли я перегорнула останню сторінку Хроніки, то подумала, що тисячі українських волонтерів, жінок і чоловіків, інтуїтивно повторюють зараз шлях тих жінок і чоловіків, які жили 100 років тому, і так само ризикують життям і свободою. Вони не використовують партійних брендів, не беруть грошей з олігархів чи з міжнародних фондів, а допомагають фронту і всім потребуючим. Ця безкорисливість, готовність допомогти ближньому неабияк дивують сьогодні світ, інфікований плотським егоїзмом та інтелектуальним дарвінізмом.

Амалія Модрицька походить із дрогобицьких передміщан, які вже кілька сотень років мешкають на одному й тому самому місці. Народилася вона 1887 року. Дальша родина її вже не пам’ятає. Амалія і її сестра Стефанія кілька років працювали у народній школі в Губичах біля Дрогобича. Згодом Амалія Модрицька стала ініціатором дуже корисних справ для українських жінок, щоб ті могли здобути освіту й отримати фах, хоча б кравчині. Коли почалася Перша світова війна, Амалія допомагала січовим стрільцям. Так приблизно, як зараз моя приятелька Марія Головкевич, яка завідує Музеєм тоталітаризму на Стрийській у Дрогобичі: відряджала на війну, опікувалася пораненими, допомагала родинам воїнів. Після одруження з інженером Іваном Рубелем Амалія переїжджає до Станіславова.

“Хроніки” — це не лише документальне свідчення діяльності жіночого руху в Галичині, а й почасти щоденник. Безперечно, Амалія з її старанним почерком учительки була наділена літературним хистом: писала влучно й емоційно, її оцінки певних явищ свідчать про гострий розум. Зокрема про Голодомор 1933—32 років вона пише без жодної політкоректності: “Більшовицький окупант голодом винищує український нарід. Мільйони народу виголодив, не допускають з Європи харчової помочі”. (с. 28) Ніхто так не співчував нещасним селянам, як галичани, що відчували себе частиною одного народу. Тому всі ці теперішні балачки псевдоінтелектуалів про галицький сепаратизм висмоктані з пальця.

Життя свідомих українців унаслідок повторної польської окупації було морально нестерпне. Окупаційний уряд проводив жорстку асиміляційну політику, однак Союз українок намагався гідно їй протистояти організованістю і масовістю. Певний час Амалія була головою господарської комісії. Діяльність жіночих організацій стала могутньою підтримкою “Просвіті”, що виникла значно раніше. Членкині “Союзу українок” пропагували народне вбрання, проводили етнографічні виставки, створювали всілякі гуртки і, головне, допомагали українським жінкам знайти себе в нових професіях чи просто в житті. Вони діяли в селах, куди зараз не ступає нога ані “Просвіти”, ані жіночих організацій, і кожен, хто забажає, може кинути камінь у “селюка”, що на початку ХХІ століття менш освічений, ніж сто років тому. Чи варто казати, що синьожовті прапори і пропаганда українського не оминали жодні збори чи святкові заходи? Відповідно, були переслідування, арешти, заборони з боку влади, яка не могла впоратись із бурхливим відродженням національної самосвідомості після Першої світової війни, з її шляхетним культом героївстрільців, які повернулись додому. Але з тим, що робило НКВД “визволителів” з осені 1939 року, не до порівняння: “Під суд попали наші три членкині на донос польського тайного агента, а саме Надія Білобрам, Оля Слюсарчук, Марія Боринець. Всі три засуджені на кару смерти. Молоді, інтелігентні й многонадійні дівчата. Причина: приналежність до національної тайної організації. Вони ж були заарештовані за Польщі за те саме. З домівки нашої філії забрали бібліотеку, запечатали льокаль. Жадне товариство не діє”. (с. 102)

А це вам нічого не нагадує? “Народ пригноблений і живе в страху. Большевики зробили голосування за приналежність. Всіх зганяли до виборчих льокалів, там давали готові картки і гнали до урни виборчої. Хворих возили до голосування. Так відбувалось законне заняття (інвазія) Галичини. Мовляв, народ бажає злуки”. (с. 104)

Справжнє дежавю, яке свідчить про те, що окупаційна політика Росії не змінилась. Ось що пише Амалія про літо 1941 року: “24 червня. Большевики вивозять всяке добро — державне і приватне. Рабують села і міста. Відтак підпалюють різні об’єкти. Ночю заграви покривають небо, горять довколишні села і містечка”. (с. 104)

Після приходу нових окупантів, щодо яких у Амалії не було жодних ілюзій, вона стає головою жіночої “Служби Україні”, яка допомагає біженцям з Буковини і всім потребуючим”. Місто не має харчів, але наші свідомі довколишні села діляться останками. Привозять харчі для наших харчівень, хто що може — хоч їм також забрали і большевики і мадяри”. Вдається нагодувати близько 2500 людей. Для дітей організовують дитячі садочки і притулки, щоб врятувати від голоду. Частина продуктів надходить зі Львова. На тлі зубожіння і навіть голоду починається боротьба між бандерівцями та мельниківцями, яку використовує гестапо і наповнює тюрми українцями, гірко констатує Амалія. З’являється ще один напрям роботи — підтримка арештованих. А вже у грудні 1941 року нове лихо — молодь від 15 років вивозять до Німеччини на примусові роботи. (З моєї родини було взято двох. Мій дядько потрапив за протести в Аушвіц, згодом був звільнений, лікувався від туберкульозу в Швейцарії, залишився у Польщі і помер дуже молодим.) Ось такими, як він і опікувалися українки. Вони листувалися з вивезеними, надсилали їм подарунки на свята, всіляко підтримували. На жаль, це невідома сторінка української історії: допомога гастарбайтерам і полоненим. Січень 1942: “Різдвяні Свята. При помочі Суспільної опіки, яка дає харчі, виготовляють пані святкові пакунки для вивезених і для полонених. Полоненим відвезено до Люблина, до лягеру святочні пакунки автом”. (с.108) Після арештів та облав на вулицях з’являються осиротілі діти. Їх забирають до притулків. Так, черниціредемптористки прихистили понад 120 сиріт. Це лише в Станіславові. Подібне відбувається по всій Галичині. Жіночі організації діють всюди. Швидко і оперативно вони реагують на чуже лихо. При відсутності Інтернету та соціальних мереж, які під час війни і Майдану проявили себе краще, ніж оброслі мохом грантоїди та соціальні служби. Нетривалі польська та більшовицька окупація не встигли знищити жіночі організації. Крім харитативної діяльності жіноцтво організувало кооперативи з пошиття одягу, якого катастрофічно бракувало.

А ось ще такий запис, який нескоро увійде до офіційних анналів історичної науки: “1943. Січень. Появилися в нашому повіті партизани. Загально говорять, що є відділи Ковпака. Заходять у села, вбивають поляків і забирають, що їм треба. Німецька влада відтак пацифікує ці села. Люди терплять від одних і других. Арештування по селах зростають, особливо молодих людей. Поляки втікають із сіл до міст”. (с.114) У такий спосіб були знищені цілком місто Соколів біля Стрия і місто Сеняву біля Львова.

1944 рік: “Липень. Большевицька армія заняла місто. Усе свідоме громадянство покинуло місто і край”. (с.117)

Наслідки вимивання національної еліти ми відчуваємо досі. У таких громадських діячів, як Амалія РублеваМодрицька, було два виходи: залишитись і вмерти від рук сталінських катів, або виїхати на Захід і працювати на Україну у вигнанні. Але навіть у Європі вони не були в безпеці: “1945. Большевики вивезли з Відня дра Дзеровича, дра Княжинського Ант., да Матчака, жінку лікаря Кошубинську і жінку пароха Горняткевичеву”. (с.117)

Амалія з чоловіком і сином опинилася після тривалих поневірянь у США, м. Філадельфії. В Союзі Українок Америки вона опікувалась фондом “Мати і дитина”, а 1953 року стала секретарем Світової федерації українських жіночих організацій. Померла 21 березня 1967 року. Довге гідне життя, яке дочка робітника Дрогобицької солеварні провела не в пустих гендерних дискусіях, а в боротьбі за фундаментальні людські права, пройшовши крізь дві світові війни. І вона мала повне право сказати: “Галицька жінка старається гоїти рани, потішати умираючих до самовідречення. Через наші землі переходять бойові фронти, і це гартувало жіноцтво. Український визвольний рух створив тих сильних жінок, не відзначених героїнь наших буднів. Вона тихо, гордо несе свій біль”. (с.126)

Прекрасний той світ, у якому чоловіки залишаються чоловіками, а жінки — жінками.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment