Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ
День 50й від Воскресіння Христового православні (як, зрештою, і деякі інші християни) присвячують Святій Трійці. Прибічники багатьох конфесійних напрямів святкують П’ятидесятницю за різними календарями, як і Великдень. Але при цьому Св. Трійця сьогодні є символом віри для половини населення Землі. Її пошанування — прояв високої духовності Людини, усвідомлення нею свого Божого покликання. Це — одна з головних урочистостей християнських, свято, що увібрало прекрасні давні народні звичаї.
Колосисті хліби, запашні трави, стигла суниця, і над літніми шатами дерев чується величне гудіння дзвонів. Надійшов день Трійці, П’ятидесятниця, або ж Зелена неділя.
Ми віримо, що люди невіддільні від Св. Трійці, і що це тішить Господа. Усе походить від Отця, наділено вищою суттю через Божого Сина й одержує життєву цілісність від Святого Духа. За світськими уявленнями, це — наче три здатності людські: пам’ять, думка і любов. Такі аналогії навряд чи переконають атеїста у наявності трансцендентного, але можуть бути прикладом узгодження релігійних уявлень із природними явищами, визнаними класичною наукою.
У всьому світі на честь Св. Трійці зводилися прекрасні храми. У нас це Святотроїцький собор Почаївської лаври, надбрамна церква КиєвоПечерської. І як не згадати готичний костел у польському Любліні, оздоблений на початку ХV ст. фресками у візантійському стилі східнослов’янськими майстрами! То свідчення взаємодії культур Заходу і Сходу, про що чомусь дуже рідко, на жаль, згадують прибічники міжконфесійного порозуміння.
Символ Віри, як основа світогляду християн, іншими словами — їхнє релігійне кредо, остаточно схвалений ще у ІV ст. на Константинопольському Соборі. Віра в Єдиного Бога у трьох іпостасях допомагає усвідомити, що людина має свободу волі й може вдосконалюватися. Їй притаманне прагнення істини і бажання творити добро. Про це говорив Ісус у Нагірній проповіді: “Тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий”. Створена за образом Божим і подобою, людина, її душа може уподібнюватися у чеснотах своєму Першообразу. Молячись за вірних, Ісус засвідчує єдність людини і Бога: “Щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, а я в Тобі, щоб і вони були в нас об’єднані…”
Називаючи Христа “Сином людським”, о. Олександр Мень пояснив цю єдність із притаманним йому даром говорити просто про найскладніші речі: “Людині дана свобода, людині вказані шляхи, людина нестиме відповідальність за скоєне, і тому вона є образом і подобою Божою”. Мабуть, цієї думки дійшли свого часу іконописці, поступово подолавши заборону на відтворення образу Всевишнього. Адже у широкому, всехристиянському сенсі, відкинувши штучні межі й міжконфесійні незгоди, розуміємо, що Ісус Христос збудив у своїх учнях віру у творче начало людини. “Він вражаюче підніс кожного з нас, — веде далі О. Мень. — У нас коротке життя, яке ми повинні витратити не лише на те, щоб добувати собі шматок хліба і житло, а й для того, щоб зерно Боже, закладене в нас, примножити”.
Сотні років художники не наважувалися малювати Святу Трійцю. Вислів апостола Павла про те, що Бог не живе у храмах рукотворних, сприймався, як підтвердження старозавітної заборони зображувати Всевишнього. Але ж перші християни в окремих частинах тодішньої Ойкумени посвоєму осмислювали таїнство втілення Бога в Ісусі Христі. Попервах теологи вважали, що Бога можна візуально уявити лише в образі Ісуса, в особі якого Бог явлений людям. Простіше було з Трійцею старозавітною: на римських мозаїках V сторіччя можна побачити відвідини Авраама трьома янголами (це місце з книги Буття тлумачиться як прообраз Св. Трійці). Однак у сусідній Візантії — спочатку нерішуче, у мініатюрах, а згодом на іконах і фресках — почали малювати новозавітну Трійцю. Як мовиться, на все свій час… Давні заборони та обмеження на зображення Бога були остаточно подолані за епохи Ренесансу, яка принесла розквіт живопису. Та й нині християни у більшості не вважають апостола Павла іконоборцем і засновником антицерковної схизми. Щоправда, деякі, прагнучи повернутися у далеке минуле, відмовляються не тільки від ікон, а й від хреста.
Формуванню візуального образу Св. Трійці вельми сприяло книгодрукування, бо цінувалися книги з оздобами й малюнками. Українці одними з перших скористалися винаходом Гутенберга, і якісні видання, переважно духовного та богослужбового змісту, в XVІ—XVІІ сторіччях не були у нас дивиною. У ХVІІІ ст. українська книжкова графіка трималася на високому європейському рівні. Попри виданий 1720 року наказ Петра І з вимогою друкувати українські богослужбові книжки так, щоб “никакой розни и особого наречия в оных не было”, українське мистецтво книги розвивалося не лише у Львові й Острозі. Як зауважив знавець книжкової графіки Яким Запаско, царський наказ та цензурні заборони Синоду, на щастя, не стосувалися художнього оформлення, і гравери мали змогу виявити свій творчий хист. Вони використовували мистецькі явища іконопису Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, де Св. Трійця була хоч і не дуже поширеною, але звичною темою сакрального живопису.
Відтворювали новозавітну Трійцю традиційно: з правої руки від БогаОтця — Ісус з хрестом, а над ними — Дух Святий у вигляді голуба з променями навсебіч. Та при цьому, на відміну від однолінійної візантійської графічної манери, в ілюстраціях київських, львівських, чернігівських граверів помітне прагнення передати форму рельєфно, об’ємно, моделюючи світлотіні. Релігійні персонажі зображувалися в оточенні рослинних орнаментів, а саме — акантового листя (звідси походить слово “окантувати”). Ці прийоми єднають наших майстрів із мистецтвом Відродження, вплив якого добре простежується в українському бароко. До речі, його традиції певною мірою збереглися у стилізованому оформленні новітніх видань християнської літератури.
В Україні не росте акант, він є окрасою італійських садків, звідки форма його листків була запозичена для ренесансних орнаментів. Та зі святом Трійці пов’язано чимало трав і дерев нашої флори. Їх, за давніми звичаями, використовують у народних обрядах. Виразний опис Зеленої неділі в українському селі зроблений у середині ХІХ ст. етнографом Олександром Терещенком: “Там, куди не подивишся, — все і скрізь зеленіє. Біля порога хати поставлені дерева; перед вікнами — зелень, тини також уквітчані зеленим гіллям. Увійдеш у білу чисту хату — і там запашна зелень. На покутті стоїть кленове дерево, що відтінює собою стіл, накритий білою скатертиною. На столі — хлібсіль, за образами — бузок і гвоздики; на стінах і на стелі теж квіти. Долівка встелена травами, а між ними — запашний чебрець і гіркий полин від чародійства. У полив’яних горнятках і глечиках, що стоять на вікнах і на столі, красуються півонії, лілеї, фіалки, пижма і Боже дерево (садовий пахучий полин). Перед іконами жевріє лампадка або воскова свічечка, світло якої ледь пробивається крізь густу зелень рослинності”.
Із народних звичаїв та усної творчості збереглися не окремі ознаки, а величезний культурний шар, що свідчить про зустріч і поєднання язичництва з християнством. Ми вже так звикли до цього, що не завжди можемо визначити, де закінчується прадавній фольклор і починається християнський обряд. Але вбирати краще з попередніх вірувань мабуть притаманно всім релігіям, адже буддизм і мусульманство теж не прийшли на порожнє місце… Тому аж ніяк не можна погодитися з твердженням, ніби християнство знищило звичаї й традиції народів. Воно їх, так би мовити, після деяких вагань засвоїло. Отже, це не просто мирне співіснування, а продовження і збереження в іншій якості. Скажімо, колись слов’яни запашним полином, лепехою (листям аїру) відлякували русалок, а нині запрошують священика посвятити зілля, щоб збіжжя родило.
Ось як відобразив цей феномен письменник Василь Скуратівський: “У народі це свято особливо пошанівне, хоч про його походження нема чіткої думки. В одних випадках, відповідаючи на запитання, розіслані в 20х роках Етнографічною комісією Всеукраїнської академії наук… стверджували, що в цей день начебто Бог створив землю і засіяв її зеленню; інші вважали, буцімто Христос, Петро і Павло, йдучи дорогою, присіли під зеленою кроною дерева, а тому й триденне свято; дехто вважав, що Христос, в’їжджаючи до Єрусалима на ослі, обрав собі шлях не по килимах, що їх розстеляли багаті, а по галузках, якими прикрашали путівець бідняки — звідси й прикрашання обійсть зеленню. Чимало анкет підтверджують думку, що триденність свят пов’язана з БогомОтцем (неділя), БогомСином (понеділок) та БогомДухом Святим (вівторок)…”
У суботу, власне — напередодні Трійці, селяни рвали материнку, чебрець, полин, лепеху і прикрашали запашним зіллям світлиці, розвішували його на стіни, лави, вікна, образи, а лепехою притрушували долівки. Після відправи в церкві з процесією всім селом обходили поля, “щоб град не побив посіви і засуха не випалила збіжжя”. Хоругви та хрести прикрашали віночками з живих квітів.
До цього залишається тільки додати, що П’ятидесятницю і Зелені свята відзначають нині і в селах, і в містах, повертаючись до духовних скарбів батьків і дідів. Влучно ж бо сказано, що людину відрізняє від усіх живих істот насамперед щира віра у Бога, а крім того — потреба в урочистому, святковому настрої. А це — надія і любов.
