Жбан, розкручений назад

Петро СОРОКА

 

Продовження. Початок у 4—7, 9, 11—14, 16, 18, 21, 22 за 2016 р.

 

На сьогодні про Володимира Затуливітра написано немало. Його творчість досліджували І. Дзюба і М. Жулинський, Т. Салига і В. Моренець, десятки інших критиків і літературознавців. Нині В. Затуливітер – поет канонічного ряду. І, звичайно, багато хто звертав увагу на лексичне багатство його мови. Однак головного, як мені видається, не сказали, а воно полягає в тому, що все в поета зводиться до слова, все заради нього. Ні глибокі філософські узагальнення, ні цікаві світоглядні відкриття, ні вражаючі художні образи і тропи не спроможні були відсунути вишукане слово на другий план.

“Нема ні дня без слова анітрошки”. “Про мої хотіння запитайте нашу мову”.

Оця робота зі словом, створення численних неологізмів (перелік іде не на десятки чи сотні – на тисячі!) дає підставу стверджувати, що й більшість віршів починалися зі щасливо віднайденого чи створеного слова. Вони його першопоштовх, рушійна сила, своєрідний центр, що обростав цілими словогронами. Воістину, слово було для нього глиною.

Слова також часто ставали головною особою його ліричних творів, набирали персоніфікованого звучання і високого символу. “Несолоні слова. Не страшні. Без оскоми. Безголосі. Невмілі. Як щастя прості. Наче їх із роси вранці викував коник — сам зелений, підкрильця ж йому — золоті”.

Він молився на слова і творив їх високий культ, відчував їхню душу і живу плоть, як мало хто.

Не пригадаю слова ні одного,

в якім би я зостатись не хотів:

від сну князівського, від золотого,

до щедрика в дитячій простоті…

Всівсі слова моїм єством державні,

моєю кров’ю пещені…

У М. Ореста — “Держава слова”. Вагоме й точне означення. У Затуливітра теж своя держава слова. Він жив у цій державі, царював, раював і митарствував, бо трималася вона на його живій крові.

“Цей світ завбільшки з слово”. “Слів назбиралось — ціла калитка. Яке з них озветься, яке не схоче, яке сховається в молитву, яке прохулиться — всім…”

Цікаво було б упорядкувати словник словотворів В. Затуливітра, який міг би, за моїм переконанням, стати впорівень зі словниками Т. Шевченка і М. Лукаша.

 

Мав рацію В. Єшкілєв, коли в літературний обіг увів термін “станіславський феномен”, де віддав належне таким “акулам пера”, як Андрухович, Стрингалюк, Довгань, Прохасько та ін.

А для мене це ще й С. Пушик, Г. Турелик, Я. Ясінський, В. Карп’юк, С. Бабій і навіть король графоманів Євген Баран. Ось тільки не сказав Єшкілєв звідки це. Я вважаю – з гір, де своя енергетика, магнетизм, свої портали, що породжують мольфарів, містиків, візіонерів і поетів. Тільки більшість із них, на жаль, прориваються винятково в нижній космос, а верхні небеса залишаються для них закритими. Однак я не про це. А про появу ще одного феномена – Власти Власенко, яка знає те, що іншим недоступне.

Знаю те, що іншим

Знати не вольно, ні…

Річко, здійми сорочку,

Стало тепло мені.

Справжній поет завжди знає щось більше, ніж інші, знає щось таке, що іншим знати небезпечно. Поезія – завжди тайна.

Але коли я думаю про таких поетів, як Власта Власенко, тобто поетів кола надземного, мене завжди мучить невідступне питання: а яка ж плата за талант?

За все у цьому світі треба платити, а за високий хист – особливо. Бог, обдаровуючи геніальними прозріннями, вимагає чиншу. Не кожен спроможний його сплатити.

Що вам знати, де мої умирання і де мій страх,

Як вам бачити тінь тремтінь на моїх руках,

Коли кров у стані війни, на прицілі — ніхто й ніщо,

Хто і куди мене справив у листопаді,

якщо

На розміченім полі чотири стежки —

і вся земля

Для пішака з амбіціями голого короля…

Чоловіки, як правило, заливають таку безодню алкоголем, хоча безодню нічим не залити. Але жінки стійкіші. І Власта, хочеться вірити, вистоїть та гідно пронесе дарований Богом талант через довге життя і не раз обдарує нас безцінними сувоями з Містичної Бібліотеки Небес. Та й сама вона як заклинання повторює: “Якщо зведеться сила нанівець, якщо в шляху не вистачить води, якщо навколо світ кричить – кінець, ти не ставай. Якщо ішла – іди”.

Про що, власне, пише поетеса?

Про те, що відкривається не тільки фізичним очам, а й зору серця. “Десь мороз волочить срібні дзвони – зачепив за білу кочергу”.

Її улюблені й найбільш вживані кольори – білий і чорний. Але її світ назагал строкатий. І поліфонічний. І сповнений найрізноманітніших пахощів.

Поза і котурни не для неї. Надто яскравий талант їй дістався. У її голосі ні силуваності, ні фальшу, все природне й розкуте, органічне й артистичне. А ще тут домінує якась щемливотужлива тональність.

Інтонації майстра незаперечні, і голос виражено суверенний. Суджу тільки по невеликій добірці в “СП” (ч. 20 за 2016 р.), але про справжній талант можна говорити навіть з одного вірша, з однієї строфи, бо дихання вічності відчувається одразу і в кожній фразі та слові.

 

Найбільш успішні письменники останніх років – Василь Шкляр, Володимир Лис і Мирослав Дочинець – викликають у мене непідробне захоплення, тому що популярними та читабельними стали не завдяки голосним, добре продуманим скандалам чи гучним піаркомпаніям, як було у випадку з бубабістами, Забужко, Жаданом чи Матіос, а письмом талановитим, наскрізь самобутнім, глибоко національним за духом, а ще ненастанною працею душі та мозку. Вони довели, що існує інший, значно важчий, але чесніший шлях до читацьких сердець. І перемогли. Може, одні з небагатьох. Звичайно, в цьому є також якась усмішка долі, частка везіння, але в основі – талант і труждина!

Навіть за нинішніх несприятливих умов, коли держава наглухо відгородилася від літератури і мистецтва, вони зуміли довести, що справжнє мистецтво спроможне пробити собі дорогу до масового читача.

 

Катрени Василя Титова, зібрані у книзі “Серцем шукаю Тебе”, осяяні світлом любові, до якої сходяться всі силові лінії, як до своєрідного оптичного фокуса. Любов – провідна зоря поета. А поруч зорі не меншої величини – доброта, милосердя, співчуття, мир, гармонія… Погодьмося, що в нашому розшарпаному, озлобленому і часто ворожому до людини світі це важить немало. Ці катрени також свідчення великої шани автора до людини, тривоги за її безсмертну душу. Саме любов була тим найпершим чинником, який спонукав поетапастора взятися за перо і звернутися до ширшої читацької аудиторії.

А любов завжди йде в парі з Правдою. Поіншому не буває. Це ніби дві сторони однієї медалі: де одна, там інша. А де зло – там фальш, брехня і фарисейство. Нікому не уникнути вибору між любов’ю і ненавистю, добром і злом, правдою і кривдою, бо середини в них, як відомо, немає, є вододіл, що проходить також через серцевину нашого світу.

Любов до Бога, людини та істини завжди змушує шукати Правду. Книга Василя Титова – живе свідчення таких невтомних пошуків. Зрозуміло, пошуків духовних, вищих, горних. Не знаю, чи може бути тема цікавіша, як становлення душі. Ця книга дозволяє простежити шлях непростого зростання ліричного героя (який, мушу зізнатися, мимоволі уособлюється в мене з самим автором) у горьову добу зламу тисячоліть і нашого непростого часу, книга, в якій зафіксовано, як душа набирає духовну висоту, доростаючи до Бога.

А ще ці катрени засвідчують тяжіння автора до лапідарної форми, вміння висловлюватися стисло й афористично. Тут так тісно переплетені осмислення і переживання, що роз’єднати їх майже немислимо. Рідкісне поєднання навіть у духовному світі.

І ще. Не знаю іншого автора, який би так нещадно, послідовно, невідступно, як В. Титов, боровся за людину як потенційне божество.

Читати Василя Титова цікаво і корисно. На відміну від ортодоксальних теологів він не ускладнює мову, не напускає словесного туману, свідомо уникає алогізмів, алюзій і криптограм. Його принцип: писати просто і доступно навіть про найскладніші речі. Енергія ясного мислення легко і ненатужно лягає в русло непростої катренної форми. І головне: авторський стиль при цьому зберігає свою індивідуальність.

Читач, безперечно, одразу ж відчує, що це письмо глибоковіруючої людини, яка серцем, а не з якоїсь користі, шукає Бога, бо в цьому її найвище життєве щастя, сенс і призначення.

 

Вірю, що життя справжнього письменника після смерті тільки починається. Більше року минуло після відходу Богдана Бастюка – поета, прозаїка, сатирика, – і це час достатній для повнішого осмислення написаного ним і залишеного як спадок. Він відносно невеликий, той його творчий доробок, але високопрофесійний за рівнем письма, а отже, наділений достатньою мірою опірності й спроможності протистояти навалі часу. Потрібні тільки критична рецепція і нові масові видання.

Вершина творчості Бастюка, як на мене, трилогія “Сопигора” – розповідь про галицьке село у ХХ ст. Тут є все: епічний розмах, іронічний блиск, трагічне осмислення дійсності й окремого людського життя, колоритні персонажі й реалістично виписана дійсність.

Цікава й оригінальна у Б. Бастюка інтимна та соціальна лірика, проникливі пейзажні вірші, добротні поеми, де все дихає класичним спокоєм, гармонійною ясністю і тією рідкісною простотою, яка досягається тільки великим досвідом і талантом.

Окрема розмова — Б. Бастюксатирик. Після смерті П. Глазового він був незаперечним лідером у жанрі віршованого гумору. Інша річ, що розквіт його таланту припав на люте безчасся. Гумористичні збірки виходили, але знищена система книгорозповсюдження не дозволяла донести їх до масового читача. Та й видавнича справа в Україні тількитільки налагоджувалася. Для популяризації творчості Бастюка багато зробив талановитий актор Гриць Драпак, але і цього виявилося недостатньо, щоб письменник міг спокійно жити зі свого пера, як про те мріяв і на що заслуговував. Тому подався у фермери і віддав роботі коло землі довгих 10 років, однак зневірившись, що держава повернеться обличчям до села і землероба, письменникфермер розпродав землю та реманент і знову повернувся до активної творчості. Кілька років очолював Тернопільську обласну організацію НСПУ.

Гумор Б. Бастюка високого ґатунку, його характеризують висока культура, вишукана естетика, тонке відчуття міри, мудра доцільність, а сміхотворні засоби поета далекі від скалозубства, вульгарного раблеанства і чорних тонів. З дотепів і унікальних сміхових ситуацій Б. Бастюка сміялися селяни і високочолі академіки, рафіновані інтелігенти і прості робітники, школярі та студенти. Вірю, що цей добротний гумор перетриває у часі й буде цікавим ще не одному поколінню читачів.

Богдан Іванович не пнувся у лідери, не займався дешевою саморекламою, часто більше думав про інших, ніж про себе (завдяки йому обласна огранізація НСПУ поповнилася справді обдарованими авторами). Коли вже, здавалося, життя усталилося – похитнулося здоров’я. Він помер на 65му році життя, хоча всі ми думали, що він запрограмований щонайменше на сто літ, стільки творчих задумів було в нього, така енергія переповнювала душу. Але серце не витримало.

Здоровий селянський розум допомагав йому за всіх життєвих обставин і негараздів залишатися самим собою, писати за покликом серця, не ганятися за модними віяннями часу, не піддаватися впливу популярних, але сумнівних течій. Був і до кінця залишався неореалістом, залюбленим у високий класичний лад і “строгий контур”. І над усе любив рідну землю і своє село. Він пережив не одну важку драму, бо людське життя буває важке або дуже важке. Однак я ніколи не бачив його зневіреним і розпаченим, у його творах не знайти песимістичних нот. Хоча є в його поезії і прозі те, що називається світлою печаллю.

Знаю, що поет високо стоїть перед Богом, і вірю, що інтерес до його творчості ще спалахне особливим сяйвом, вийде повне зібрання його творів, що, мабуть, складе 45 томів й ім’я його буде вписане у високий канонічний ряд, як на те заслуговує. Стояти йому у вічності поряд з Т. Бордуляком, О. Маковеєм, Ю. Опільським і В. Гжицьким, яких особливо любив і поглиблено вивчав і без яких сьогодні неможливо уявити собі українську прозу з галицьким акцентом.

 

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment