Петро СОРОКА
Продовження. Початок у ч. 4—7, 9,
11—14, 16, 18, 21—23 за 2016 р.
Тільки один раз мені випало побачити Олександра Ковіньку. Здається, я щойно закінчив школу, пробував писати, у мене дещо виходило друком, і вже тоді я твердо знав, що письменство — моє призначення, хрест і доля. Був якийсь ювілейний виступ Ковіньки чи святочна зустріч із читачами… Запам’ятався високий, кремезний, лисий чоловік літнього віку, що був стомлений, але бадьорився, ніби перехилив чарчинудругу, і весь час озирався на свою жінку, яка поводилася, як оракул, і осмикувала його. Ковінька жартував, іноді виходило доволі дотепно. Принаймні зал реготав. Я дивився на нього, як на бога. Все решта покрите туманом.
Тепер ось пробував перечитати його давній двотомник — нестравно, примітивно, несмішно, та ще й з принизливими, часто ганебними, поклонами в бік клятого режиму. Ковіньку знищили табори. Він був яскравим народним самородком, але відсутність освіти і страшні шори соцреалізму не дозволили йому розвернутися на повну силу. Він жартував, а виходив шарж, лубок, шароварщина. Особливо кволі в нього спогади і нариси. Все плакатне, дуже низького ґатунку. Навіть дивно, як таке допускалося до друку, проходило густе редакційне сито. Втім, тодішня влада була, мабуть, зацікавлена в розкрутці саме такого гумору, що показував українця недалеким забембаним хохлом. Такого і в Остапа Вишні унепрогорт.
Є два види хуторянства. Кулішівське, обумовлене втечею у самотність, викликане огидженням міста, хуторянство як герметизм. Філософське, просвітлене, мудре.
І хуторянство ковіньчине, спричинене браком освіти, вузьким світоглядом і залякане репресіями.
Ніби само собою зрозуміло, що такі речі, як боротьба з тоталітарним режимом, злочинною владою, світовою мафією, треба залишати Богові.
Це безумство — кидати виклик імперії, іти в тюрму, у табори, в психушки. Рівнозначне самогубству. З сапою на сонце. Наївно, нерозсудливо, навіть безглуздо.
Доцільно вибирати ту форму боротьби, яка тобі під силу і спроможна принести хоч якийсь результат, якусь користь.
Та вся річ у тому, що Бог обирає людину як інструмент боротьби. І від нас мало що залежить. Тому той, на кого Господь вказав перстом, іде на смерть, на муку, на гільйотину, всупереч усякій людській логіці й звичній доцільності…
Скільки містики у творах Миколи Горбаля, Миколи Руденка, Івана Світличного, Михайла Гориня, Ігоря Калинця, Михайла Осадчого, власне, усіх дисидентів і політв’язнів.
Читаючи книгу, безпомильно відчуваю, як вона писалася: легко, натужно, повільно, швидко, з великими перервами чи запійно, хоча кожен талановитий автор намагається замаскувати такі речі за невимушеністю стилю.
Як у професійного письменника — свої секрети творчості, так у всеїдного читача — свої секрети читання. З роками виробляється не тільки естетичний смак, а й інтуїція, шосте відчуття.
Я не можу помилитися.
Якось у мене був такий випадок. Прочитавши одну невелику повістину Ігоря Качуровського, я сказав йому, що весь час відчував до нього жаль, так важко вона писалася.
— Що ви! — вигукнув він. — Навпаки, я писав її дуже легко.
А пізніше я довідався, що та повістина — то переробка з ранньої драми, над якою він коптів дуже довго, бо драматичні жанри — не його домена.
Галицьке священство в більшості своїй відстале, загумінкове і страшенно неосвічене. Для таких єдиним джерелом знань і правди залишається сьогодні, як одвіку, Біблія та, як маленька розрада, телевізор. Не можу пригадати, щоб побачив у когось із них художню книжку, тим більше каталог якогось художника, театральну чи концертну програмку. Здається, їх цікавить лише одне — матеріальна вигода. Гроші стали для них культом, і, як наслідок, церква перетворилася на “контору”. Сумна і тривожна, якщо не сказати, убивча тенденція.
Відсутність зацікавлення мистецтвом була б не такою страшною, якби не поєднувалася з пихою, самовпевненістю, менторською позою отцядушпастира. Ось де лихо! Священик стає відворотною особистістю. Може, ще тому так багато у нас конфесій і релігійних течій, що ростуть, як гриби після дощу неприхованого безвір’я і скепсису. Благодатне поле діяльності для московського патріархату та різноманітної єресі.
Гадаю, що на часі широкоформатний сатиричний роман про наше священицтво, щось на кшталт “Забобону” Леся Мартовича. Коли народжувався цей роман, то в переважній своїй більшості галицьке священицтво ще було, що називається, на передових позиціях, у літературі працювали десятки талановитих письменниківдушпастирів, більшість боролася з неуцтвом, відкривала хатичитальні, Будинки “Просвіти”, спонукуючи своїх парафіян до читання і освіти. Освічений галицький священик тоді виписував усі провідні журнали, володів кількома мовами (якот Т. Бордуляк, трохи раніше члени Руської Трійці), боровся з пияцтвом і випереджував свій час. Відстала і ганебна верства складала меншість. А нині мізерну меншість складає передове священицтво. Власне, начитаних, освічених, дієвих священиків, які до того ж уміло володіють мистецтвом проповіді, опановують інші мови, можна перелічити на пальцях рук.
Один маленький приклад із мого власного сумного досвіду. Минулоріч вийшов друком мій мозаїчний роман “Посох” про Тимофія Бордуляка, який перед тим друкувався в періодиці. Про вихід книги я помістив рекламки в деяких релігійних часописах, писали про це місцеві газети, а “Літературна Україна”, львівський “Дзвін”, “Слово Просвіти” і “Українська літературна газета” надрукували рецензії і відгуки відомих письменників і критиків, а ще книжка номінувалася на Шевченківську премію і вийшла у фінал. Тобто про неї можна було почути. І що ж? Чи була бодай якась зацікавленість з боку духовенства? Далебі. Аніякої. Але не це пригнітило мене, а зовсім інше: я залишив кілька книг пароху із Великого Ходачкова на Тернопіллі, що служить на тій парафії, на якій колись “карався і мучився” незабутній о. Тимотей, і попросив, щоб він розповсюдив їх серед зацікавлених парафіян. Даремно просив. Священик не зробив у цьому напрямі жодного руху.
Як на мене, показовий факт, і будьякі коментарі тут зайві.
Однак пишу ці рядки не з почуття образи, гніву чи обурення (усе пригасло, до всього звиклося), а ради єдиної правди, констатації факту і діагнозу, який не тільки насторожує, а й лякає.
Різножанрова творчість львів’янина Миколи Петренка викликає у мене непідробний захват, і я кажу: добре, що є в нашій літературі цей чудовий художник слова. Особливо пам’ятне враження справили на мене його мемуари “Лицарі пера і чарки”. Ось добрий зразок того, як треба писати про своїх сучасників, — без хрестоматійної позлітки, фальшивої патетики і фарисейського окозамилювання.
М. Петренко, здається, ніколи не повторюється, завжди постає в новій якості та іпостасі, ненастанно оновлюється, шукає і експериментує. Навіть у межах канонічних і, здавалося б, непорушних жанрів. Трощить і ламає стереотипи з вічно молодою і невдержимою затятістю.
Нещодавно прилетіла до мене його нова поетична збірка “Без жодної цятки”, яка, як мені здається, готувалася до його недавнього 90ліття, але трішки припізнилася. А може й ні, може, це чергова для автора книжка. Та від неї дихнуло на мене справжнім святом — святом поезії, яке, зачарувавши, назавжди залишиться в душі. Я не зустрів тут жодного слабкого чи недотягненого вірша, все на рівні вищих партитур, у кожній строфі й фразі відчувається незрадлива рука Майстра. І гадаю, що не помилюся, коли скажу, що на сьогодні це краща лірична збірка поета, така вона глибока, поліфонічна, образна і метафорична.
Життя М. Петренка, як відомо, склалося драматично, його душа і слово обпалені війною, концтаборами, гоніннями і різними життєвими випробуваннями, тому в його віршах багато похмурих тонів, тут “кров тече по капілярах слів”, тут “зловісний ритм ощірених кругів” і “пісня, вирвана з горла, марою над степом шуга”. А ще ось такі болісні зізнання: “Та я не золотим пером пишу — А колючками табірного дроту”, “Чужинець у власному тілі, І десь на вигнанні душа…”, “На циферблаті скаженіють стрілки”, “Провалюся і земля поглине в порожнечу, де немає дна”, “Сірі ангели в сірій хмарі пропливають кудись, кудись…”. Та є в нього “і нута друга”, бо “хоч все сплило, поет жадає дива”, тому:
До стобіса всі мірки, дози,
Загорожі суворих меж:
Таж мій ангел любить курйози,
Жарти, кпини і чарку теж.
А як добре про пошуки Бога: “Ні. Бог не те, що знаю я, не те — Бог те, чого мені повік не знати” чи “Забагато своїх проблем скинув Бог на дитинні плечі”, і як світліє ось від таких зухвалих зізнань: “Подивіться: я тримаю небо!”, “Я слово ділив, наче білий налив, що ти на долонях тримала”.
У цієї книжки чистий і високий лад, так дивно і гарно в ній “з журбою радість обнялись”. І над усім зоріє ось таке зізнання, що перегукується з Шевченковим: “Ми чесно йшли, у нас нема зерна неправди за собою”:
Бог вділив нам — то світла, то тіні,
Я ж без жодної цятки, без плям:
Я вродився у яслях на сіні,
І не тіштесь: я з вами? Я сам!
У цієї книжки також незвична верстка і формат, що свідчать про нестандартний підхід видавництва — львівського “Сполому”, але, як на мене, тут замало повітря, бо чотири вірші (хай двострофові), то таки забагато на сторінку. Справжня поезія потребує простору, повітря, вільного дихання і цього не можна забувати.
Більшість пародистів — це літературні вампіри, які живляться тим, що підзаряджаються від поетів. Вихопивши якийсь рядок чи строфу, вони зводять її до абсурду і думають, що стають вище поета. Їм приносить насолоду те, що вони можуть осміяти того, хто злітає в надхмарні висоти. Але ж це те саме, що підійти на вулиці до незнайомої людини і показати їй висопленого язика або голу задницю.
Власне, цих людей не можна назвати пародистами, бо насправді добрий пародист імітує особливості стилю, специфіку лексики, як це пробує робити неймовірно вимисливий і дотепний Олександр Стусенко, а колись блискуче робили Олесь Жолдак та В. Іванисенко. Решта тільки передражнюють, кривляються, кпинять.
Сумно і відворотно.
У мемуарах Р. Андріяшика “Дар орхідеї” автор розповідає про те, як популярний у середині минулого століття романіст В. Бабляк ставився до щоденника як жанру, зокрема він сказав таке: “Щоденник, Романе, найменш вибагливий жанр літератури. Це споглядальна хронологія фактів без всяких метафоричних викрутасів та асоціацій, такі собі баляндраси, смішки, ярлики. Тебе ніхто не запитує, хто ти, куди ти, з ким ти, як ти ідеш, де твій хутір…”
Бабляк має рацію, якщо щоденник нагадує бухгалтерський звіт. А коли це денникова проза, то це найвибагливіший дар літератури, карнавал метафор і вир асоціацій, і при тому кожен бачить, хто ти і куди ідеш, з ким ти і де твоє коріння, що в тебе за душею і в голові.
Дедалі менше в наш час справжньої літератури, і дедалі більше літературного сурогату і пінопласту. Таке відчуття, що велика література вимирає або назавжди відкинута на маргінес. А на видноті один ерзац, який коронується, широко рекламується і навіть подається як канон.
Справжні майстри, якщо видаються, то сміхотворними накладами.
Ось кілька прикладів, узятих навмання.
“У магнієвому спалаху” і “Уперте щодення” Василя Захарченка — 100 прим.
“Блокноти” Володимира Брюггена останніх літ — 100 прим.
Майже уся поезія і публіцистика Степана Бабія за роки незалежності — 50100 прим.
Фундаментальний епічний (і вершинний для нашої літератури!) роман “Хутір” Андрія Кондратюка — 200 прим.
Кращий твір Анатолія Дімарова трилогія “І будуть люди” — 500 прим.
“Суд” Юрія Мушкетика — 300 прим.
“Іти і не озиратися” Василя Кухти — 300 прим.
“Нехворощ” Любові Пономаренко, що номінувався на Шевченківську премію і вийшов у фінал, — 100 прим.
Гадаю, що не більші наклади в Ярослава Довгана, Михайла Олефіренка, Василя Рябого, Василя Кухти, Богдана Чепурка, Світлани Антонишин, Василя Трубая, Тамари Севернюк, Лесі Степовички, Броніслава Грищука, Леоніда Томи, Василя Горбатюка, Василя Шкургана, Левка Різника — письменників, які посутньо визначають обличчя сучасної літератури. А скільки вартісних творів надовго залягають у письменницьких шухлядах, скільки, не дочекавшись виходу, безслідно пропали (хто це може полічити?) Це ілюзія, що рукописи не горять. Горять, пропадають і гинуть. Рукописи смертні, як і люди.
Далі буде.
