Анатолій КОВАЛЬЧУК,
голова Бориспільського об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка
28 червня 1996 р. о 9 год. 20 хв. Верховна Рада ухвалила Конституцію України. Того ж дня Основний Закон набув чинності. За остаточну редакцію Конституції особисто проголосувало 315 народних депутатів, 38 — були проти, 12 — утримались, а 30 — не голосували.
Конституція,як політикоправовий акт єдиного законодавчого органу держави,стала третім за хронологією ухвалення найважливішим у новітній українській історії документом. Перші два — Декларація про державний суверенітет України від 20 липня 1990 р. та Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. Конституція України в редакції 1996 року отримала високу оцінку міжнародних експертів.
Як закон найвищої юридичної сили, Конституція визначила базові принципи організації органів державної влади й місцевого самоврядування, закріпила їхню компетенцію, зафіксувала права, свободи та обов’язки громадян. Вона юридично й політично закріпила суверенітет і територіальну цілісність України. Окреслила межі втручання влади в життя суспільства й окремих осіб. Передбачила судовий захист прав і свобод громадян, закріплювала важливий юридичний принцип презумпції невинуватості. Як документ, що легітимізує, узаконює та ідентифікує державу, Конституція для суспільства не менш важлива і значуща, ніж паспорт для громадянина. Наявність Основного Закону — ознака суверенності держави, її міжнародної правосуб’єктності.
Українську Конституцію ухвалювали за драматичних умов, на переповненому інтригами, безпрецедентному нічному засіданні Верховної Ради. Більшість її статей стали результатом компромісів між різними фракціями та групами ВР. Під час розгляду тексту документа депутати аналізували кожне його речення. Голосували постатейно, тому ухвалення кожної статті потребувало підтримки конституційної більшості депутатів, тобто не менше 300 голосів за кожну статтю. Через те, наприклад, щоб дістати потрібну кількість голосів за важливі статті про статус української мови як єдиної державної, про державні символи, депутатамрухівцям доводилося домовлятися з політичними опонентами, досягати компромісів із деякими лівими та лівоцентристськими фракціями. В обмін на підтримку названих статей націоналдемократи відступили від окремих своїх принципів і віддали голоси за деякі пропозиції ідеологічних опонентів. Зокрема це стосувалося автономного статусу Криму.
Підготовка проекту Основного Закону почалася після проголошення державного суверенітету України. Ще 17 жовтня 1990 р. Верховна Рада УРСР ухвалила рішення привести чинну Конституцію у відповідність до Декларації про державний суверенітет України. У червні 1991 р. парламент ухвалив концепцію майбутньої Конституції, створив Конституційну комісію. У липні 1992 р. на всенародне обговорення внесли офіційний проект Конституції України. У жовтні 1993 р. до Верховної Ради був поданий доопрацьований проект Конституції України. Але цей процес зупинився через дострокове припинення повноважень Президента Л. Кравчука і Верховної Ради. У листопаді 1994 р. була створена нова Конституційна комісія на чолі з Президентом Л. Кучмою і Головою ВР О. Морозом. У червні 1995 р. між Верховною Радою України та Президентом України був укладений Конституційний договір терміном на один рік. Одночасно з проектом Конституції, розробленим комісією, були запропоновані конституційні проекти деяких партій і науковців. Не було єдності в поглядах щодо механізму ухвалення Конституції (Конституційною асамблеєю чи Верховною Радою). Точилися дискусії навколо форм державного правління (президентська, парламентська парламентськопрезидентська, президентськопарламентська республіка). Складно узгоджувалися питання конституційного визначення форм власності, принципів побудови парламенту, організації виборчої системи, питання державної мови та символіки тощо.
У лютому 1996 р. Конституційна комісія передала свій проект до Верховної Ради. Його розгляд тривав три місяці. Він пройшов три офіційних читання. Основні дискусії викликали такі пункти: поділ повноважень між гілками влади; державна символіка; проблема приватної власності; статус Республіки Крим; статус російської мови. У Верховній Раді створили спеціальну комісію на чолі з депутатом М. Сиротою. Долаючи величезні труднощі, узгоджуючи думки різних фракцій і груп у кожній суперечливій статті Основного Закону, вона розробила свій узгоджений проект і внесла його до ВР. Швидкому ухваленню Конституції сприяло те, що 26 червня Президент підписав Указ про винесення проекту Основного Закону, розробленого Конституційною комісією, на всеукраїнський референдум. Виникло побоювання, що в разі провалу проекту на референдумі Л. Кучма розпустить Верховну Раду, і в Україні встановиться авторитарна диктатура.
Відповідно до Конституції, Україна — суверенна і незалежна, унітарна, демократична, соціальна, правова держава з республіканською формою правління. Єдиним джерелом влади в державі є народ. Владу він здійснює безпосередньо або через виборні органи. Державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову. Суспільне життя ґрунтується на засадах політичної та ідеологічної багатоманітності. У визначенні прав і свобод громадян Конституція виходить із того, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека є найвищою соціальною цінністю. Конституція закріплює політичні права громадян на свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань, свободу об’єднання в політичні партії і громадські організації, участь в управлінні державними справами.
Конституція визначає правовий статус і повноваження Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів, судових і прокурорських органів України. Для забезпечення стабільності Основного Закону в ньому передбачена жорстка процедура внесення змін і доповнень. Зокрема для внесення змін потрібно від 2/3 до 3/4 голосів конституційного складу ВР. Категорично заборонено вносити зміни до Конституції, спрямовані на обмеження прав і свобод людей, ліквідацію незалежності чи порушення територіальної цілісності держави.
Протягом двох десятиріч до тексту Конституції було внесено 4 зміни, але неможливо стверджувати, що вони були спрямовані на розширення прав громадян. Зміни стосувалися перерозподілу повноважень між органами державної влади у трикутнику: Президент, Верховна Рада й Уряд. Бачимо, що в результаті внесених змін вищі органи держави не стали працювати ефективніше. Суспільство пересвідчилося: зміни до Конституції вносили не в інтересах громадян, а з кон’юнктурною метою, на догоду окремим персоналіям і політичним угрупованням. Крім того, Конституційний Суд України дав аж 67 офіційних тлумачень — роз’яснень щодо змісту окремих статей Основного Закону.
Декілька років точаться розмови про потребу внесення нових змін до Конституції. Ніхто не заперечує потреби вдосконалити Основний Закон, особливо в частинах розширення обсягу прав громадян, надання більших повноважень органам місцевого самоврядування, зняття недоторканності з нардепів, суддів та інших чиновників, спрощення процедури усунення Президента в разі скоєння ним злочинів. Головне, щоб законодавці у конституційному процесі керувалися державними інтересами України, а не прагнули задовольнити амбіції високопоставлених осіб, яким завжди не вистачає повноважень.
Двадцяту річницю ухвалення Конституції України ми відзначаємо в дуже складний час. Навіть за чверть століття незалежності наша держава з вини влади не розв’язала найголовніших проблем, тому все ще перебуває в перехідному стані. Через політичну, економічну й військову слабкість вона стала об’єктом агресії з боку підступної Московії, яка окупувала 12 % нашої території. Упродовж майже 25 років влада (в особі всіх президентів, голів уряду, міністрів, спікерів, нардепів, сотень губернаторів, армади дрібніших чиновників) усупереч присягам і передвиборним обіцянкам будувати демократичну, правову, соціальну державу, насправді займається тільки самозбагаченням. Невиконаними залишаються обіцянки всіх президентів і нардепів утілити норми Конституції в життя: покінчити з бідністю, безробіттям, моральною деградацією, корупцією, бандитизмом, свавіллям чиновництва, кривосуддям, соціальною несправедливістю, власними пільгами. Народ залишений напризволяще зі своїми проблемами. Саме тому за рівнем бідності українці перебувають на останньому місці в Європі. Мільйони працьовитих, законослухняних, поміркованих людей роками терпляче чекають, поки влада повернеться обличчям до їхніх проблем. І лише у випадках кричущої, цинічної зневаги влади до вимог народу, як це відбувалося наприкінці 2013 року, українці швидко самоорганізовуються і, як істинні господарі держави, революційним шляхом заявляють про свої суверенні права: проганяючи стару владу. Нової, патріотичної, порядної, компетентної обирати, на жаль, не навчилися.
Нинішня владна команда, що прийшла на відповідальні посади на хвилі народних сподівань і популізму в результаті Революції гідності, схоже, вичерпала свій реформаторський потенціал. За два роки управління Україною вона зробила мізерну частину від того, що обіцяла, що була зобов’язана і що могла зробити. Зате наробила багато непростимих, ганебних помилок, зокрема кадрових. Через те найбільше переймалася тільки власним самозбереженням і збагаченням. Тому, за даними соціологічних досліджень, не має нині ні довіри, ні поваги, ні авторитету в народу. Очевидно, забула, що терпець українців має свою межу й може увірватися будьякої миті.
Викликає занепокоєння намір деяких політиканів ухвалити нову Конституцію замість нинішньої. Керовані з Московії космополітичні, прокремлівські сили на базі своєї “конституції” хочуть перезаснувати Українську державу на принципово інших, антиукраїнських ідеологічних засадах. Зокрема мають намір вилучити з тексту документа статті, що вказують на національний характер нашої держави: про українську мову як єдину державну, узаконивши натомість “двоязичіє”, змінити державну символіку, запровадити федеративний устрій і двопалатний парламент, надати особливй статус окупованим Московією територіям Донбасу.
На думку проукраїнськи орієнтованих експертів, науковцівконституціоналістів, до чинного Основного Закону справді варто внести деякі незначні зміни. Одні з них мають стосуватися порядку формування окремих органів влади та перерозподілу повноважень між ними. Інші мають передбачати зменшення кількості депутатів ВР із 450 хоча б до 300, вилучення з їхньої назви слова “народний”. За їхніми посадами доцільно закріпити назву “депутат Верховної Ради України”. Бо язик не повертається називати “народними” дармоїдів, популістів, брехунів, корупціонерів, зрадників і користолюбців, значна частина з яких купила депутатські мандати за вкрадені в нас із вами гроші й практично не бувають у ВР. Чому тоді Президент, міністри, голови адміністрацій, прокурори, поліціянти та інші чиновники не “народні”? Ці посадовці, на відміну від нардепів, щодня ходять на роботу і перебувають по 8 годин на робочих місцях.
Вдосконалювати Основний Закон потрібно також у частинах розширення обсягу прав громадян, надання більших повноважень органам місцевого самоврядування, зняття недоторканності з нардепів, суддів та інших чиновників, відкликання депутатів рад усіх рівнів, спрощення процедури усунення від влади Президента. Головне, щоб законодавці під час конституційного процесу керувалися державними інтересами і потребами українського народу на гідне життя.
