“У переддень 77” — cаме так назвав свій творчий вечір у Львівській філармонії поетшістдесятник Ігор Калинець, якого радянський режим на початку 1970х засудив на шість років ув’язнення суворого режиму і три роки заслання. Своїми віршами та громадською діяльністю лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Ігор Калинець заслужив глибоке визнання українців. Про це наголосив на вечорі голова Львівської обласної державної адміністрації Олег Синютка: “Усім життям Ви все довели. Ви — неперевершений майстер слова, Ви — наш натхненник, Ви — наше слово, Ви — наша пісня”.
А чому така назва заходу? Все просто: оригінальний поет зі складною творчою і життєвою долею святкує своїх сімдесят сім… І ми, його читачі, святкуватимемо разом із ним.
Тож розмовляємо з Ігорем Мироновичем, який, незважаючи на поважний вік, продовжує працювати заступником директора Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету “Львівська політехніка” (директор — доцент Ірина Ключковська, лауреат премії імені Ірини Калинець), і має на все свій погляд.
“В ув’язненні ми
не обходилися без мрії…”
— Пане Ігоре, Вам сподобалася реалізація Ваших двох “сімок” у філармонії?
— Вечір вдався: все відбулося, як я й задумав. Назва моя. З постійним нагадуванням пані Ключковської (мені прикро, що зі сцени забув подякувати їй та моїй установі), що треба зробити такий вечір. Тому шукав нагоди — отож “У переддень 77”.
— О. Синютка назвав Вас неперевершеним майстром слова, а Ви чомусь вважаєте себе “другорядним поетом”. Чому?
— Олег Синютка — розумна і порядна людина. Але він не літератор, якот Микола Ільницький чи Тарас Салига, тож міг помилитися. Може, його високі слова — з настрою урочистості. Не сумніваюся, що він щось мого й прочитав. Та його оцінку сприймаю, як не зовсім заслужений вимір моєї поезії.
— А всетаки: чому “другорядний поет”?
— Мені здається, що трохи розуміюся на поезії: можу порівняти свою з добрими зразками української та світової. Звідси мої сумніви. Колись у концтаборі заходила (жартома, зрозуміло) розмова про шістдесятників, то Іван Світличний відводив мені місце у першій десятці, мене ж влаштовувала друга.
— У Вашій першій збірці звучить віра у незалежність України:
З Галича вітер цілющий,
З Галича вітер державний.
Ви були тоді (в шістдесяті) переконані, що українці матимуть свою незалежну державу?
— Це так і не так. Ми начиталися Донцова (звичайно, нелегально) і поетів — вісниківців, та й з дому виніс ту ідею, тож проблема державності була така зрозуміла та бажана, що сумнівів у її торжестві не було. Але реальність перекреслювала будьякий шанс на її здійснення. Шістдесятники, та й чимало літераторів соцреалізму, намагалися бодай якось спинити навалу зросійщення, відшукували законність існування українськості у совєтській конституції. Безперечно, у самвидаві були матеріали і про незалежність. Однак нам йшлося, щоб якось вистояти й зберегти бодай мрію.
У цитованому вірші, що був, на подив, увертюрою до збірки (не мала жодного обов’язкового “паровоза”, виходом якої завдячую редактору “Молоді” Петрові Засенкові), йшлося про ГалицькоВолинську державу, але цим мені не вдалося обдурити партійне й кагебістське начальство у Львові: книжечку заборонили, вилучали з бібліотек і під час обшуків. Долучилося ще слово “бандери” (“бандери дністрових лодій”), та й інші реалії цього й решти віршів. Вони вміли читати і буквально, і підрядково: мої пояснення були досить наївними. Дуже невдоволена влада була й поезією “Антонич” — мовляв, це буржуазнонаціоналістичний поет, якого нагородив сам Шептицький, ворог українського народу. Такої нагороди не було, хіба була премія від Українського Католицького Союзу 1936 року за збірку “Книга Лева”. Підкреслюю, що молодий редактор Петро Засенко зумів якимось дивом втиснути книжечку в колективну касету, і збірочка якось загубилася для цензури в товаристві поетів, що взяли на себе ідеологічний “паровозний” тягар. Але тоді таки “випала” з касети збірка В. Голобородька, і мені дісталася готова обкладинка з намальованим яблуком.
Якраз цього року минає 50 років з її видруку, тож у канву мого вечора, її першої частини, вплелися декламації з неї студентів мистецького факультету ЛНУ ім. І. Франка, до речі, цікавого, зрежисованого Галиною Воловецькою, виступу. У другій частині (для контрасту) я читав із останньої збірки, написаної в ув’язненні. Закінчувала вечір капела “Трембіта” піснями на мої та Ірини Калинець слова. Вечір вдався.
Але я відійшов від теми про “державний вітер”. То пізніше, в ув’язненні, ми не обходилися без мрії, були вільніші у розмовах і не ховалися з нею. Безперечно, державність не була вже примарною: у світі тривала боротьба не тільки за права людини, а й народів. Совєтські дисиденти розхитували підвалини імперії зла, політв’язні тут були першими. Світова опінія перемагала. Наша національна ідея (Українська соборна незалежна держава) вже не була за недосяжним обрієм — ми в неї вірили, як у щось реальне, хоч, можливо, не надто близьке.
— Чи легко було Вам у таборі порозумітися з представниками інших республік, народів?
— Переважно так. Тут була зібрана демократична чи навіть націоналістична частина совєтського суспільства. Вірмени, прибалтійці, євреї… Звичайно, найбільше українців. Ми легко знаходили спільну мову не тільки в побуті, а й у нашому протистоянні з адміністрацією, у нашому русі опору з державою. Спілкувалися з росіянамидемократами, не вдавалися тільки зв’язки з неомарксистами чи монархістами.
— Коли з нашого суспільства повністю вийде радянськість?
— Напевно, нескоро. Є діти та внуки ревних совків, і їм визволитися від родинної опіки не так легко. Є й прокомуністична частина суспільства — ще з піонерами й комсомольцями. І це зовсім не українські ліві, а таки проросійські. Уникнути російської пропаганди майже неможливо: а там все намішано — і комунізм, і монархізм, а передовсім — культ радянщини, що через ЗМІ безперервно вторгається в Україну.
Важка проблема з російською й російськомовною частиною нашого суспільства. Далебі не всіх звинуватиш в українофобстві. Є щирі українські патріоти серед них, навіть героїчні постаті у так званому АТО, але чи всі вони усвідомлюють, що своєю мовою, культурою несуть погибель українській нації? А ось ідеолог з оточення Президента віщає і “віщує”: “Мільйони українських громадян історично тяжіють до російської культури… просто є носіями російської культурної традиції. Наше завдання: зробити так, щоб вони не відчували себе чужими”. Це так делікатно сказано про подальші імперські обійми, які не принесуть нам звільнення від московського іга. Зрештою, не всі начебто нормальні українці абсолютно вільні від багатьох забобонів “комуністичного” минулого: тут замало працювала наша просвітна ідеологія у різних аспектах. Погляньте, як важко відбувається перейменування вулиць, населених пунктів. Та й соціальна політика нашої влади не сприяє у викоріненні побутових порівнянь із минулим. Ще довго доведеться чекати з вичавленням совка, до того ж — проросійського. Зміни в Росії, яка постачає це мракобісся, прискорили б процес викорінення.
— Кажуть: має змінитися суспільна система. Як це зробити — сама ж не зміниться?
— Не знаю, як. Але мусить бути змінена, як хочемо вижити. Ми (чи нам?) побудували олігархічну країну. І від неї залежить наше життя: економічне, культурне, політичне… До того ж олігархи, м’яко кажучи, не з українським світоглядом і душею. У кращому разі експлуатують — не ділячись, а в гіршому — привносять за наші кровні чужу мову, культуру, порядки, мораль. Очевидно, вони не повірять, що міг бути Андрей Шептицький. Навіть “рідні” владні магнати.
— Маєте до Президента якісь конкретні пропозиції?
— Він, як ніхто, в політичному плані є стрижнем незалежності. Але в багатьох випадках не є гарантом національного життя, моральним авторитетом: підозріле його президентське оточення та його кадри, злочинна байдужість до стану української мови. Зрештою, хоче бути олігархом усупереч своїм передвиборним обіцянкам. Мені все це болить, бо я занадто увірував у нього, агітував за нього. І далі, правда, не бачу кращої кандидатури. Як прикро, що Господь замало вклав у його серце української мрії.
— Було б добре, якби нарешті з’явилися в нас ідеологічні партії.
— Навіть — дуже добре. Я, як націоналіст, хочу, щоб була моя партія, щоб я не розчаровувався так часто, як у “Свободі”. Особисто я тепер належу до громадської ради “Святий Юр” і переконуюся, що люди спраглі ідейної одностайності. Тож я хотів бачити б християнську, правохристиянську партію чи, зрештою, демократичнохристиянську. Мене влаштувала б і консервативна партія, бо не сприймаю ліберальних віянь. Напевно, не уникнути в Україні й лівих, але українських партій. Чомусь наше суспільство не готове породжувати такі партії. Воно породжує організації задля окремих вождів, а ці партійки не закорінені в національній потребі, в організмі народу, ще й ідеологічно розхлябані, невиразні, якщо не ворожі. Вони не можуть бути виразниками української мрії.
— Вас Інститут Івана Франка висунув минулого року на Нобелівську премію. Що Ви відчували тоді?
— Це не була найкраща хвилина в моєму житті. Я впирався до останнього. Мені незручно перед кращими поетами України, наприклад, перед Голобородьком. Маю відчуття, що багато наших літераторів зі здивуванням довідалися про мою кандидатуру. Дивно: цей Інститут отримав листа зі Швеції, в якому я й цього року названий як номінант. Хоча, звичайно, це не заважає іншим від нашої літератури бути висуненими на цю премію.
“Правда може
визволити людину…”
— Чим зараз зайняті?
— Видав 8 томів (у 12 книжках) творів покійної дружини Ірини. Не знайдені її листи з табору до мене. Це понад півсотні листів, є ще праця про скіфів, є поезія з університетських часів. Може, буде ще один том. Найцікавіше з листами. Адже ще перед смертю Ірини я бачив їх у нас вдома. Пошуки безрезультатні. І містика мені не допомогла. А листи з ув’язнення важливі з різних оглядів. Наклад творів І. Калинець — півтори тисячі кожен том. Радо даю до бібліотек, дарую приватно, вони продаються в “Українській книгарні” у Львові. Лише в тій крамниці, де є й мої книжки.
— Як прищепити молодому поколінню глибокі знання з української історії? Що б Ви запропонували Міністерству освіти і науки?
— МОН скоротило уроки з української мови й літератури. А це ж одне з джерел, де дитина може збагатитися рідним, зокрема з історії України. Треба вводити твори історичної тематики для позакласного читання. Бібліотеки (та й книгарні) мали б поповнюватися відповідними виданнями. Я починав своє пізнання історії із “Захара Беркута”, з повістей А. Чайківського, Ю. Опільського, А. Кащенка… І все це була у 50х нелегальна лектура. Не всі книжки люди попалили й щось відважувалися давати нам, дітям. Школяр мав би бути закиданий такими книжками, а тепер є ще більше видань. Шкода, що бракує фільмів на історичну тематику в школах, на каналах телебачення, в кінотеатрах. Треба влаштовувати екскурсії для школярів до конкретних історичних місць. Мають існувати гуртки з історії.
— Іван Гель пише, що свої “Грані культури” він би в житті не написав, якби не був у камеріодиночці, де писалося “легко й швидко”. А Вам?
— Але він ще оповідав, яких неймовірних труднощів було, аби зберегти й передати на волю цю книжку. А коли вона дісталася за кордон, вийшла під псевдонімом Максим Говерля, то десяток років там не знали, хто автор. До речі, я сказав одній пані із Чикаго, де праця була відзначена премією імені Івана Франка, хто такий Говерля. Це вже було у 90х — і Гель отримав цю премію. А тепер про себе. Мені також в одиночці — у львівській тюрмі “на Лонцького” — після вироку у листопаді 1972 р. писалося на одному диханні. Правда, я писав “легальну” прозу. Це тривало два місяці. Тоді повезли на Урал. Повісті так і не закінчив. А в таборі (вірніше, в концтаборі) писав тільки поезію. Для того знаходив час. Було дивне піднесення, писалося легко в нелегких умовах. Ми мали активне громадське життя. Вимагали передусім статусу політичного в’язня. Словом, було життя в опорі, з погрозами, покараннями. А ми хотіли, щоб про нас знали у світі. Передавали нелегально, а це неймовірно важко, на це йшло немало часу, переживань, нервів.
— “Живемо в каламутний час неправди”, — констатує Оксана Пахльовська. Погоджуєтесь?
— І погоджуюся, і ні. Завжди були часи, яких би стосувалася метафора пані Пахльовської. Але в наш час правду легко пізнати: для цього є десятки доріг. Інша справа, як побороти неправду, яка має потужніші засоби існування. Правда може визволити людину, але як досягти можливості визволити гурт, народ, державу, світ. Правда мусить бути потужна — вона має опертися на авторитети, церкву, партії… На державу. В певні часи — на армію. Потрохи з того усього маємо. Нам би опертися й на нашу українську мрію: “Коли ми діждемося Вашінгтона / З новим і праведним законом?” Хіба не були в нашій історії мудрі й революційні мужі — прообрази Шевченківського ідеалу? Деякі з них навіть були прозвані українськими Мойсеями… Шевченко дав нам національну мрію.
— Хто для Вас моральні авторитети?
— Напевно, Ви хочете почути про живих? Це може бути зв’язкова Романа Шухевича Одарка Гусяк, Святослав Караванський, Ольга Горинь, Левко Лук’яненко, Василь Овсієнко, Валерій Шевчук, Віра Вовк, Микола Горбаль, Іван Вакарчук, Любомир Пиріг, Василь Голобородько, Лариса Крушельницька, Роксоляна Зорівчак, Андрій Содомора, Володимир Овсійчук, патріярх Святослав Шевчук… Й Оксана Пахльовська… А що не ставимо крапку, то можемо сказати, що живемо у час “прояснення правди”.
— Ви підтримуєте думку Світлани Алексієвич, яка каже: “Я рада і горда, що в мені тече українська кров, бо Україна рвонула зовсім в інший світ”? Ви горді?
— Я завжди був гордий (був би гордий і за пані Алексієвич, якби писала білоруською). Бо знаходив в нашій історії приклади жертовності у боротьбі за державність, опір ніколи не припинявся. То й часто підкреслюю, що належу до гордої нації, яка, хоч як це прикро, не завжди могла здвигнути свою державність. Згадую оповідання маловідомої письменниці 30х років Софії Будко “Українське небо повниться”. Там ідеться про те, як Шевченкові було сумно в українському небі, та одного разу вчув молодечий гамір. Це були юні крутянці. Жаль Шевченкові стало, що так рано обірвалося життя хлопців, але він сповнився радістю, що Україна ще не вмерла. І, напевно, він із болем, але водночас із гордістю зустрічав Січових Стрільців, воїнів УНР і ЗУНР, Закарпатських січовиків, оунівців, героїв УПА… Цього вже в оповіданні немає, але в героїчному епосі України додаються нові імена: і жертовних шістдесятників, і Небесної Сотні, і бійців російськоукраїнської війни — “Українське небо повниться”. Наша нація витворювала ідеал націоналіста, якого вимріював Шевченко, очікуючи на згадуваного нашого Вашингтона.
— І коли це станеться?
— Мойсеєм називали Франка, так називаємо Шептицького. Були прообрази войовничої України (наприклад, Коновалець, Бандера). Була колективна сила — Народний Рух. Але так і не була сповнена національна мрія.
— То хто може її таки сповнити?
— Не знаю. Це не мусить бути видатна особа. Це може бути група людей, організація, партія.
— Пане Ігоре, “Про декого і дещо”? Ми домовлялися, що будемо говорити про Вашу книжку, але ж і сучасне життя потребує висвітлення, чи не так?
— Звичайно. Я видав твори Ірини Калинець. Там не тільки книжки на історичну тематику, а й злободенна публіцистика. Отож я спробував видати і свій том різних прозових речей, що писав в український час — це начебто про сучасне. Я умовно вважаю, що це — мій п’ятий том (попередні: два томи поезії і два томи творів для дітей). “Про декого і дещо” — це фактично вже друге видання, бо в першому були замовлені невеличкі спогади про окремих осіб (2007 р.). Тепер я зібрав різні статті, передмови до книжок тощо. Міг би бути ще том виступів, але вони були усні й на папері не зафіксовані. Звичайно, як на письменника, це небагато. Але я не впевнений, що після того, як перестав писати поезію (1981 р.), можу називатися письменником, та ще й сучасним.
— А є ще й шостий том?
— Є. Мене спонукали до цього два доктори наук — Мар’яна і Зоряна Лановики з Тернополя, щоб я перевидав свою повість. Вони написали статтю про цей твір, аби переконати мене, що його варто друкувати. Я ще знайшов, що писав М. Ільницький і П. Шкраб’юк про повість — і все разом даю у шостому томі: “Молімось зорям дальнім”.
Працюю над черговим томом: вишукую, сканую свої інтерв’ю; окремі, мені здається, варті уваги. Є й польською мовою. Цей сьомий том поки що називаю “Колесо фортуни”. Так називається графічна робота Богдана Сороки, яку я вибрав для обкладинки. Власне, її запропонувала вдова художника Люба Сорока.
Усі мої попередні книжки оформлені графікою цього незабутнього приятеля. Ще хотів би перевидати книжку “Знане і незнане про Антонича”, можливо, і свої переклади. Аби тільки вдалося встигнути.
Спілкувався
Богдан ЗАЛІЗНЯК
