Марія ВИШНЕВСЬКА,
м. Чернівці
спеціально для “Слова Просвіти”
15 червня буковинці відсвяткували день народження свого видатного земляка, заслуженого артиста України, лауреата державної премії ім. Т. Шевченка (посмертно) ІВАНА МИКОЛАЙЧУКА, якому мало б виповнитися 75…
“Сьогодні не вистачає його світлої особистості: не лише в кіно — в Україні”
На Буковині готувалися до ювілею митця. За словами начальника управління культури Чернівецької ОДА Віри Китайгородської, попри мізерне фінансування обласна влада доклала чимало зусиль і знайшла кошти на підготовку та проведення урочистостей, які цьогоріч тривали з 14 до 18 червня і відбувалися у Чернівцях, селі Чортория та у Вижниці, де відбувався фестиваль “Миколайчук-фест”.
— На обійсті родини Миколайчуків полагодили “Мистецьку стодолу”, розробили документацію на побудову нової “Мистецької стодоли”, в якій за проектом буде свій кінозал, — розповіла Віра Микитівна. — Відремонтували сільську дорогу, огорожу і встановили нові ворота. Домовилися з унікальними майстрами, які облаштують солом’яний дах. Цього року іменини Івана тривали три дні і охопили навіть віддалені населені пункти краю. Скрізь, у Будинках культури, бібліотеках і під відкритим небом виступали столичні кіномитці, які приїхали до нас на Іванове свято у складі делегації діячів культури і мистецтва. Тож вся Буковина віддала належну шану своєму земляку і з відкритим серцем зустрічала гостей, які приїхали, аби вклонитися його генію.
— Не пам’ятаю миті нашого знайомства, — згадує кінорежисер Роман Балаян. — Я вступив до Київського театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого, а Іван через рік його закінчив. Але, починаючи з 1966-го, в кожній моїй роботі (курсовій, переддипломній) співала Марічка Миколайчук. А Іван на моє замовлення змінював тексти пісень, щоб підходили до фільму. З тих часів ми стали друзями. Для мене Іван — один зі світлих людей, які колись працювали на цій кіностудії. Людина ніжна, ввічлива, на відміну від багатьох інших акторів. Він — один із найкращих спогадів у моєму житті, а його день народження — найсвітліше свято кіностудії ім. О. Довженка. У мене є така думка про Івана: він із тих людей, які до кінця життя живляться материнським молоком. Він не був одірваний від материнських грудей. Можливо, через цей феномен у ньому не було нічого штучного. Все було природно не від набутих знань, а від рідної землі, аури рідного краю, його фантастичних людей. І це було найцінніше. Тому присутність цієї людини була дуже важлива… Якщо Івану подобалося те, що я створив, значить — зроблено добре. Завжди було цікаво, що він скаже. Іван Миколайчук був не лише артистом чи кінорежисером. Він — український кінодіяч. У нас таких людей було двоє, які по-справжньому впливали тоді на українську культуру: Сергій Параджанов у ширшій іпостасі, бо ще й скульптор, художник, літератор, а другий — Іван Миколайчук. Після того, як Іван відійшов від нас, я ставлюся до Марічки так само, як і до Івана. А він там, на небесах, точно знає, що я не покидаю Марічку, так само турбуюсь про неї, постійно телефоную, допомагаю вирішувати проблеми. Сьогодні не вистачає його світлої особистості: не лише в кіно — в Україні. У наших душах.
“Він був втіленням гуцульського краю”
Офіційні урочистості з відзначення ювілею розпочалися з Театральної площі у Чернівцях. Тут зі сцени Чернівецького академічного українського музично-драматичного театру ім.
О. Кобилянської “білий птах” злетів у вир світового кіномистецтва. Тут зустрів свою Марічку, яка стала не тільки його дружиною, а й надійною опорою в житті. Участь у відкритті ювілейних заходів взяли міністр культури України Євген Нищук, голова Спілки кінематографістів Сергій Тримбач, директор кіностудії ім. О. Довженка Олесь Янчук, народна артистка України, лауреат державної премії ім. Т. Шевченка Лариса Кадочникова, кінорежисер Роман Балаян. Відкрив їх міністр культури України, народний артист України Євген Нищук. Він разом з керівниками краю погасив марку, яку чернівецьке обласне відділення “Укрпошти” презентувало до ювілею митця спочатку в Чернівцях, а потім у Чорториї.
— Іван Миколайчук — це обличчя Буковини і всієї України, — зазначив міністр культури України Євген Нищук. — Ми у вересні продовжимо вшанування на національній кіностудії ім. О. Довженка. Через місяць після призначення мене на посаду міністра культури я дізнався, що на відзнаки із вшанування Івана Миколайчука коштів не виділили. Тож необхідно вирішити цю проблему. Дуже важливо, щоб у національні кіностудії повернулася традиція українського поетичного кіно. Щоб зірка українського кіно знову зійшла на світовому кіномистецькому небосхилі.
Своїми спогадами про партнера, з яким зіграла у семи фільмах, поділилася лауреат державної премії ім. Т. Шевченка, народна артистка України Лариса Кадочникова.
— Якби мене сьогодні спитали: “Чи міг би інший актор зіграти роль Івана Палійчука?”, відповіла б: “Ні, ні!” У моїй пам’яті закарбувалося наше знайомство… Зйомки фільму “Тіні забутих предків”… Я — москвичка, актриса театру “Современник”, Іван — справжній легінь, гуцул. Перша зустріч — подив, захоплення красою Івана. Він був втіленням цього гуцульського краю. Пам’ятаю, як ми з Іваном летіли в Аргентину на кінофестиваль у Мар-дель-Плат. Після показу там “Тіней забутих предків” Іван був у центрі уваги, зал стоячи аплодував нам. Західні кінокритики і кінозірки із захопленням говорили: “Ви привезли чудо! Геніальне кіно!” Так починалася слава Івана Миколайчука. Він боявся посередності, спокою, благополуччя. Його голова — голова філософа — була заряджена одним: зробити так, щоб усе, що він робить, належало до розряду мистецтва, наповненого почуттям, розумом, життям.
Сьогодні, у день народження Івана, ми засмучені ставленням української влади до своїх митців, пошанування їх світлої пам’яті. З усього того, що обіцяли чиновники, не зроблено нічого на державному рівні. Пам’ятник, який мав стояти в Києві задовго до ювілею, невідомо, коли постане. Не відкрив свої двері у день ювілею кіномистецький центр його імені у Чернівцях, не реконструйована “Мистецька стодола” у Чорториї. Автор проекту, який знайомив нас із ситуацією по реставрації кінотеатру, опікується цим питанням лише місяць. А що робили до цього? Адже кінотеатр занепадає вже не один рік. Така дата — 75-річчя! Якщо не можна було реконструювати, то варто хоч побудувати не таке громіздке і недолуге, побудоване за стандартами радянської архітектури 60-х приміщення, а слід — невелике компактне в етнічному дусі Буковини, в дусі “Тіней…”. Адже тут, на Буковині, доволі багато талановитих архітекторів, художників, скульпторів, які могли б створити не просто кіномистецький центр із музеєм, кінотеатром в оригінальному, колоритному національному стилі, а справжнє архітектурне диво, і присвятити його Івану. І сюди б приїздили люди з усього світу, знайомилися з творчістю геніального, фантастичного, нереального і водночас реального Івана Миколайчука, дивилися б фільми за його участю. За цей час, що кінотеатр руйнувався, можна було або реконструювати, або побудувати.
Боляче крає серце усвідомлення того, що Іван пішов, а Марічка, яка до нестями його і сьогодні любить, самотужки бореться за його ім’я, за те, щоб це ім’я залишилося для нащадків. Я переконана, що є в Україні такі постаті, заради яких держава мала б витратити кошти на увіковічення їхніх імен, щоб пам’ять про них залишилася для нащадків. У своєму житті Іван все робив заради служіння мистецтву з великої літери, писав сценарії, музику. Він був великим актором, цікавим режисером. Життя мене дивує. Стала вільною наша країна, і що? Я нічого не бачу. Як і раніше, талановитих не шанують, б’ють, знищують, топчуть. У цьому аспекті держава нічого не робить. Те потрясаюче, що було в мене пов’язане з Іваном, — це творчість. Ми жили мистецтвом, бажанням творити. Не було диких заздрощів, злоби, люди працювали не заради грошей, а заради мистецтва. Тому народжувались такі картини, як “Тіні забутих предків”… Сьогодні “Тіні…” — символ українського поетичного кіно, а ми — його носії. Вже час подбати про духовність, про творчих людей, які її творять і плекають. І я вірю, що міністр культури Євген Нищук зробить те, про що він тут говорив і обіцяв. Адже від цього виграють не тільки митці, а й українська держава.
“На двох нам
з Іваном 150!”
Іванове свято цьогоріч зібрало сотні людей і розпочалося з Чернівців. День видався сонячним і теплим. Вздовж траси, що веде до родинного гнізда Миколайчуків, села Чорториї, біля кожної оселі на воротах і парканах, заквітчаних гарними національними килимами та рушниками, був портрет іменинника, а біля нього на стільчиках і столах господарі виставили поману — буковинські калачі і свічки. Ця буковинська традиція завжди вражає столичних гостей, які приїжджають, аби вшанувати видатного митця, колегу і побратима… А про такий своєрідний стіл від Чернівців до Чорториї на свій день народження Іван мріяв ще за життя. Щороку земляки втілюють цю мрію в життя.
Село Чортория зустрічало гостей музикою, яку любив Іван. Глинницькі музиканти виконували саме ті мелодії, які звучали у фільмах Івана Миколайчука. У колективі сьогодні грають правнуки тих музикантів, які знімалися у фільмі “Тіні забутих предків”. До Чорториї на фестиваль “на гостини до Івана” з’їхалися не лише рідні та друзі родини, а й кіномитці, які пам’ятають та бережуть ті знання, які він їм передав. Гостей на Іванове свято прийшло багато. Їх щедро зустрічають солодкими пампушками. Спочатку гості поклали квіти до пам’ятника І. Миколайчуку, потім побували в будинку, де жив знаний кіномитець, а також мали змогу побачити театралізовану виставу про життя Івана.
Біля родинного обійстя Миколайчуків зібралися представники влади, актори, режисери та просто шанувальники його творчості. До свята народні умільці зробили свій подарунок, виготовили дерев’яні ворота, які встановили на вході до Майдану, де відбувалося дійство. Також тут народні майстри демонстрували свої вироби та для охочих проводили майстер-класи. Біля музею-садиби видатного земляка гостей зустрічала народна артистка України Марічка Миколайчук, вдова актора.
— Оця хата освячена не один раз, — сказала про музей-садибу Івана Миколайчука його дружина. — Освячена вона вами, тому що ви пам’ятаєте, що в Івана день народження. І мені це дуже приємно. Нам сьогодні з Іваном по 75 років, уявляєте? Це ж така краса! А разом — 150! Але це тільки початок, я сподіваюся. Ми тільки почали життя. На превеликий жаль, я буду тягнути Іванові роки на собі, на своїх плечах.
“Іван помер, коли перестав чути музику світу”
Голова Спілки кінематографістів України Сергій Тримбач:
— У нас, коли відзначають ювілеї великих людей, великих українців, часто це заорганізовано, заформальцовано. А ось тут, на Буковині, завжди все інакше. Пам’ятаю, як кілька років тому Роман Балаян сказав: “Вони тут справді люблять Івана”. Люди виходять на вулицю з рушниками, в національному строї, за власним бажанням. По-перше, це красиво, і в цьому теж Іван Миколайчук. І насамперед тому, що він був по-справжньому надзвичайно красивою людиною. Бо серед чоловіків буває дуже рідко, щоб людина була така красива і щоб в усьому була така естетика. Така Буковина — заквітчана, зі своєю пластикою. Дивовижний край… Іванове свято — своєрідне самоствердження буковинців. Коли вони стверджують Миколайчука, вони стверджують себе. Я не знаю такого іншого краю, іншого місця, де б так відзначали ювілей людини, відзначали, як щось своє інтимне, своє особисте. День народження Миколайчука — це не просто офіційне свято чи державне свято. Тут майже немає офіціозу. Миколайчук тут народився, зростав, творив геніальні кінообрази, того ж “Білого птаха”, який створений із власної родинної історії та цього краю. Тому Миколайчук залишається для буковинців своїм. І на прес-конференції звучала ця тема, що треба продовжувати розвивати музейний комплекс, але щоб це був не класичний музей. Це повинно бути щось живе. Музейний комплекс повинен створювати зону, ауру, в яку заходиш і пізнаєш смисли для тебе близькі. Вони розвиваються, звичайно, але тут є якийсь контакт із зоною, зоною контакту різних епох, різних людей, різних світоглядних установок. І те, що тут місцева влада робить усе спільно із народом, то це і є ота зона контакту. Бо зазвичай влада далека від народу, від народних інтересів, культурних потреб, а тут усе поєднано.
Образ Івана Миколайчука був тісно пов’язаний із українським міфопоетичним кінематографом — його зірка спалахнула разом із цим мистецьким напрямком уже з перших ролей (зокрема, у “Тінях забутих предків” Сергія Параджанова). Одначе, від початку 1970-х років, після приходу до влади українофобів Щербицького і Маланчука і постанови Пленуму ЦК про заборону фільмів із “етнографічним ухилом”, мистецький поступ штучно зупинили, і гілка міфопоетичного кіно мала всі шанси всохнути. Те, що за цих умов Іван Миколайчук зумів зробити фільм “Вавилон ХХ” (за романом Василя Земляка “Лебедина зграя”), можна вважати його громадянським подвигом.
Про не менш важливу проблему зв’язку поколінь через мистецтво говорила на зустрічах голова Міжнародного фонду культурного співробітництва, кандидат історичних наук, доцент Міжнародного університету “Україна” Влада Литовченко.
— Одна з головних функцій будь-якої держави у контексті проведення гуманітарної політики — це не тільки збереження, популяризація культурної спадщини, а й передача нашим нащадкам знань, інформації щодо найкращих зразків української культури, зокрема кінематографа. Українське кіно знане в усьому світі своїми інноваціями, пропозиціями, ідеями та їх втіленням на екрані. Жанр поетичного кіно пішов саме з України. Ми знаємо і режисерів, і сценаристів, і акторів, і операторів, здобутками яких пишається весь кінематографічний світ. Минулого року легендарний фільм Сергія Параджанова “Тіні забутих предків” став обов’язковим елементом у програмі з історії мистецтв Гарвардського університету. Тому пропоную освітянам ввести (хоча б факультативно) курс з історії українського мистецтва, зокрема кіно, в середніх школах і в спеціалізованих школах мистецтв. Щоб на цих уроках діти знайомились з кращими зразками українського кіно, акторськими, режисерськими й операторськими роботами. Це один із елементів української культури і нашої самоідентифікації. Такі уроки виховуватимуть у молодого покоління не тільки гордість за свою країну, а й стануть гарними уроками з виховання у нашої молоді патріотизму. Держава засобами культури повинна пропагувати кращі зразки і образи, які формуватимуть світогляд нашої молоді та почуття патріотизму і гордості за свою державу і свій народ.
Людмила Лемешева — чи не єдиний кінокритик на пострадянському просторі, яка за будь-якої влади завжди писала про Івана Миколайчука. І вона одна з перших відгукнулася свого часу і написала нам тоді 1989 року про нього ці слова: “Іван помер, коли перестав чути музику світу. Душа заболіла і надломилася раніше, ніж захворіло тіло. Він був естетичним символом українського кіно і головним героєм його драми — при житті. Він став легендою і міфом після смерті”.
Завершились офіційні урочистості з нагоди 75-річчя від дня народження Івана Миколайчука у залі Чернівецького академічного обласного українського музично-драматичного театру імені О. Кобилянської, де митці Львівського національного академічного українського драматичного театру імені М. Заньковецької представили свого Івана Миколайчука, виставу “Небилиці про Івана, знайдені в мальованій скрині з написами”. Як написали Леся Воронюк-Волошина та Олеся Покорна: “Надзвичайно добра і по-гуцульськи колоритна вистава-бувальщина “Небилиці про Івана”, на які Миколайчук створив сценарій і мріяв відфільмувати 1984-го, що так і не встиг за життя через заборону та гоніння! Всім українцям і просто поціновувачам театрального мистецтва — must see!”
На Іванів день народження і роковини смерті завжди йде дощ. Бо ж Іван ще за життя казав своїм друзям: “Хочу, як мене ховатимуть, щоб дощ ішов, такий дощ, щоб ніхто нічого не говорив. Бо як почнуть над могилою брехати…” Здавалося, цього року традиційного дощу не буде, настільки гарним і сонячним видався день. Але надвечір, коли вже йшла вистава, дощ таки пішов, і великий… За годину злива вщухла… Неначе небо, а разом з ним і ми, виплакались за Іваном. А через хвильку на горизонті знову з’явилося призахідне сонечко, яке оповило своїм золотим сяйвом, омиту раптовим літнім дощем дорогу Івановому серцю буковинську землю.
