Людмила ВЕСЕЛА Пам’яті полеглих за Україну

* * *
і вони перестояли
постріли вирій і сніг
обгорілими крилами
залопотівши додому
(хтось підносив ще кулі
добивати до решти своїх
біснувались на згарищах
найманці в чорних шоломах)
поставали свічками
незгасними для поколінь
ті безвусі хлоп’ята
і чоловіки посивілі
“янголята мої” —
обніме Україна їх тінь
“доживайте за нас” —
їхні душі з небес шелестіли
в їх гарячих серцях
срібні сурми і день молодий
з ними Бог і любов
у молитвах і доньки і сина
скільки душ відійшло
скільки тризни у світі й біди
і кудись відпливає кача
по кривавій Тисині
* * *
зима вже не юна
і що ж тут такого
вростає в бруківку
крилата дорога
зима що позначена
в колір червоний
мандрує країною
в зимних вагонах
в далекі степи
до загублених станцій
розвозить синів
у місця дислокацій
сніги почорніють
стікаючи брудом
такі як були
вже ніколи не будем
для мене віднині
нема застороги
відкриті мені
всі майдани й дороги
мені звідси видно
все тлінне і вічне
усіх козаків
і хохлів позапічних
зі мною тут всі
в них наснаги доволі
нескореність Стуса
і біль Чорновола
…шкода лиш тих мам
що надривно кричали
аби в їх дітей
земляки не стріляли…
учора вже дощик
весняний закрапав
а нині у серце
влучив мені снайпер
* * *
рихтуй у наплічник що треба
з ким варто — прощайся
надовго — назавжди — як Бог дасть
в ущелині днів
кохана заплаче
і руки заломить невчасно
бо більше як їй
ти сьогодні потрібен війні
бо ніч безпросвітна світанок на дні відчуває
бо степ відпускає у вирій свої полини
і ти зрозумієш на приступці свого трамваю
що ціле життя готувався до тої війни
і вже воєдино злилися
твій ранок і мука
і стрічка новинна
і чай
і цигарка
й квиток
а пам’ять твоя нутряна
з прадідівського лука
летітиме тихо
немов пожовтілий листок

все решта — уже з поля бою —
як дасть Бог — так буде
земля під тобою
а трави накриє вогонь
коли до останніх позицій
підступиться грудень
щоб ти непомітно вознісся
із димом його…
* * *
Чи поза болем
чи за Диким Полем
Крізь амнезію і судому рік
Нагадує про себе сонце кволе
Землі що застигає наче віск
Земля яка не родить хлібом добрим
За лінією жаху і вогню
Провалює у стомлені окопи
Неголеним безсонням цю стерню
І тільки вітер згадкою сумною
Понад міста обвуглені проплив
Яке воно — життя поза війною
За даллю тих соняшникових нив?
Який той світ без вибухів і бою?
Десь є життя і пам’ять ним важка
Спливає рік багряною рікою
Тече ріка крізь біль мовчить ріка
* * *
Ніхто в цьому світі не скаже, чому серед літа
Відходять у вирій ті душі, лишивши неспокій,
Чому не змовкають від гір і до степу трембіти,
Чому ця земля замість жита вродила окопи.
Куди ж ви, солдати? У ваших дружин на рукавах
Жалобні вінки не цвіли ще так рясно ніколи.
Кому то край неба палають смертельні заграви,
Ці трави вогненні, що вже поза проклятим
колом?
Роз’ятреним болем печуть нам ті хворі донбаси,
Лиш вогник сигнальний ще кличе до світла
свободи.
А люди останні блукають між сном
і безчассям,
Шукають свій дім, але й досі чомусь
не знаходять.
* * *
а може не треба
спішити це стомлене літо
нехай відпочине
над вирвою зболених днів
дамо йому часу
ще стільки щоби відболіти
нехай добудує
свої бліндажі захисні
нехай договорить про все
що не встигло сказати
щоб не оглядатись
на той рубікон де війна
якщо вона раптом
не схоче ніяк відступати
нехай про всяк випадок
дров припасе і вина
хай лишить набоїв
або хоч останній патрон
в найближчій кишені
щоб швидко його діставати
нехай зачекає
щоб охра торкнулася крон
а всі есемески
дійшли до своїх адресатів
хай літо забуде про те
як хотілось води
а перш ніж піти
розшифрує свої криптограми
про час що застиг
на світлинах навік молодим
про те що було
і могло іще статися з нами

м. Дунаївці Хмельницької обл.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment