Михайло ГРУШЕВСЬКИЙ: «Москва впаде, Украйна встане…»

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО

Чергову статтю нашої рубрики доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Володимир Мельниченко присвятив болючій для Михайла Грушевського, як і для Тараса Шевченка, темі зловісної ролі Москви в історичній долі українського народу.

“З великою радістю

виїздив з Москви…”

Нагадаю маловідоме. У “Споминах” Михайло Грушевський мимохідь зазначив: “Батько згадував, що бачив Шевченка, але, очевидно, ся стріча тоді не зробила на нього особливого враження”. Зате син ще в юності написав вірш “До Тараса”, в якому назавжди визначив своє глибоко шанобливе ставлення до поета: “Тарасе мій добрий, мій батьку єдиний!”

Занурюючись у Шевченкову поезію, Михайло виношував своє розуміння ролі Москви в історії України. Скажімо, в листопаді 1883 р., тобто невдовзі після першого приїзду до Москви з батьком у 1882 р., юнак написав вірш “Я малоросс”, у якому заявив:

Я малоросс, моя страна —

Гнездо борцов за честь и волю,

Лежит теперь порабщена,

Горюя, плачась на недолю.

Торкаючись у віршованій формі трагічних наслідків Переяславського договору 1654 р., автор не сумнівався в тому, хто його використав у своїх інтересах, адже Україна:

На радость гибельной судьбе

Соединясь с Москвой коварной

Хранила честно договор,

Лья кровь изза неблагодарной,

Как льёт её и до сих пор.

Подібно до Шевченка, сімнадцятирічний Грушевський горював у вірші “Україна” за славними часами козацької звитяги:

Була колись Україна

В славі та почоті,

Чули й знали Україну

І в Москві, й в Німоті.

 

Руйновали козаченьки

Московськії мури,

Не мазали й панамляхам

Сальцем та по шкурі.

Отже, майбутній історик віддав шану козакам гетьмана Петра Сагайдачного, які восени 1618 р. штурмували Москву1. Вслід за Шевченком, котрий у п’єсі “Никита Гайдай” (1841) писав, що “Сагайдачний с козаками / Москву … воевал”, а в поезії “Чигрине, Чигрине…” (1844) знову нагадав, як українці “скородили списами / Московські ребра…”

Знаєте, як датував юнак Грушевський згаданий вірш “Україна”? “19.ХІ.1883. Дня 19 місяця листопада, року неволі 229”. Тобто, від 1654 р., часу Переяславської угоди. Такою власною патріотичною системою датування Михайло Грушевський користувався у 1883—1885 рр. Тож неважко зрозуміти його ставлення до Москви в сімнадцять років:

Перед порывом силы честной

Москва недолго устоит.

Падет она, Украйна встанет

И вновь свобода зацарит.

У нашому діалозі з Любов’ю Голотою (“Слово Просвіти”, ч. 48 за 2015 р.) вже йшлося про те, що ще під час приїзду в Москву на початку 1892 р. для роботи в архівах і бібліотеках молодий учений привіз із собою нове, так би мовити, ментальнокритичне, наукове сприйняття Першопрестольної. По суті, він явив світові новий тип великого українця, котрий узагалі не впустив Москву в своє серце.

Досить сказати, що тоді, пробувши в місті лише місяць, Михайло Сергійович записав у щоденнику: “Взагалі я дуже втомлений. Хоч би скоріше видертися…” З Москви! Невдовзі, вже будучи в дідовому селі Сестринівка Бердичівського повіту, занотував 24 березня 1892 р.: “З великою радістю виїздив з Москви…”

Спробую певною мірою пояснити очевидне відсторонення Грушевського від Москви ще й на простому та конкретному прикладі. У праці “По світу. З подорожніх вражень” (1908) Михайло Сергійович розповідав, чому йому не подобався… Відень. Виявляється, в місті все влаштовано так, щоб приїжджий, як би того не хотів, обов’язково мусив залишити “кілька гульденів у віденську кишеню!”:

“Отсей віденський примус — що чоловік раз у раз, куди б не їхав, хоч не хоч, мусить через Відень бодай фіакром переїхатися, — се, мабуть, перша причина того, чого я не люблю Відня. Всяке силування — велика отрута на милування. Привикаєш дивитися на певне місто, яке б воно не було цікаве, просто як на докучну перерву в дорозі, ніколи не вважаєш його за ціль якоїсь подорожі, за предмет що варт сам по собі спеціального інтересу, і з духу стихійної опозиції якось несвідомо силкуєшся йому уділити якнайменше уваги”.

Але це не все! Була й інша, більш вагома причина — “се те, що я не можу дивитися на Відень очима вповні стороннього чоловіка”. Так, так! Унікальну столицю великої АвстроУгорської метрополії Грушевський сприймав упереджено:

“Для мене се щось, як панський, поміщицький двір на тлі убогого, винищеного, забитого і оголеного села, котрого найбіднішу, найнещаснішу людність становлять наші австрійські українці. Я знаю, що се місто красне (красиве), веселе, привітне, але якийсь паразитизм, пасожитство чується мені в його веселім і благодушнім житті. Сите задоволення кулацької родини, що з убогих копійок, всякими правдами й неправдами постяганих з погорджуваних нею мас, урядила вигідне, сите і п’яне життя; благодушествувана, але заразом пильно слідить, щоб сі убогі копійки якось не покотилися поза її пальцями і не позбавили її зайвої кружки пива і зайвої миски шницлів. І сей елемент паразитизму і глитайства жує для мене вражіння Відня… Кидає якусь тінь і на культурніші сторони віденського життя.

І я не маю симпатії до Відня!”

Що ж говорити про Москву! Не випадково перші відвідини міста з батьками Грушевський не виокремлював, а буквально розчиняв у “подорожах на Україну в р. 1882 і 1885”. Так само не випадково доволі тривале і науковоплідне перебування в Москві у 1892 р. Грушевський не виокремив у жодній з автобіографій. Лише в “Автобіографії” 1906 р. побіжно, лапідарно та узагальнююче сказано про роботу “в архивах Київа, Варшави, Москви”2.

Та ще написав невдовзі після повернення з Першопрестольної, здається, досі вповні не помічений, але важливий, можна сказати, пророчий вірш:

Коли я в перший глянув раз

На сей веселий світ,

Мене од бабки був узяв

Старезний віщий дід.

Оглянув пильно, обдививсь

І крекнув хмуро так,

А далі бабці — не журись,

Не пропаде хлопчак!

………………………..

Багато буде ворогів,

А гірший — сам собі

Переведе він все життя

У тяжкій боротьбі.

Мета цієї боротьби і головний ворог були визначені Шевченком.

Ще у згаданому вірші “Я малоросс” сімнадцятирічний Михайло Грушевський фактично поклявся:

Волною гордой в край из края

Промчится нашей речи звук,

Подымем мы свободы знамя

И уж не выпустим из рук!

Чи ж треба наголошувати, що Шевченкова духовна естафета була прийнята, і Шевченків святий прапор потрапив до надійних рук.

 

“Може, Москва випалила…”

За тридцять чотири роки до Грушевського, від’їжджаючи з Москви — також у березні — до Петербурга, Тарас Шевченко, який провів у місті два щасливих тижні під батьківською опікою Михайла Щепкіна, записав у Щоденнику: “…Оставил я гостеприимную Москву. В Москве более всего радовало меня то, что я встретил в просвещенных москвичах самое теплое радушие лично ко мне и непритворное сочувствие к моей поэзии”.

Утім, очевидно, що Шевченко Москву також не жалував. І Грушевський увібрав це з його поезією ще з юності. Мова не про те, що на кожному кроці він згадував Шевченка. Все було набагато глибше й серйозніше. Кому ж, як не Грушевському було відомо, що в комедії “Сон” (1844), тобто саме після першого відвідання Москви, Шевченко вперше поклав відповідальність за нищення України персонально на неї:

“Тяжко мені

Витать над Невою.

України далекої,

Може, вже немає…

Може, Москва випалила

І Дніпро спустила

В синє море, розкопала

Високі могили —

Нашу славу…”

Ці вбивчі слова Шевченко вкладає в уста чернігівського полковника наказного гетьмана Павла Полуботка (бл. 1660—1724), який прагнув усунути російську адміністрацію з України, за що й був ув’язнений Петром І у Петропавлівській фортеці. Тож наказний гетьман, який закінчив життя в “темній темниці” петербурзькій, проклинає “царя проклятого, лукавого”, котрий сидів на престолі в Петербурзі, за те, що “вольного гетьмана / Голодом замучив / У кайданах”. А Москву — за випалення України…

Нічого дивного! Бо сам Петербург — місто… московське! Так, так! Читаємо в поемі “Сон”:

Далі гляну:

У долині, мов у ямі,

На багнищі город мріє;

Над ним хмарою чорніє

Туман тяжкий… Долітаю —

То город безкраїй.

Чи то турецький,

Чи то німецький,

А може, те, що й московський.

Московський!

Як пише Іван Дзюба, поемою “Сон” Шевченко “ставав на прю з царизмом”. А ще додам, що віднині у поетовій творчості самодержці та самодержиці будуть пов’язані з Москвою.

І хоча ключова дія цього твору відбувалася в царських палатах у Петербурзі, проте для Шевченка все, що труїть і дурманить національну свідомість, пов’язано саме з “московською блекотою”. Фактично поет звинувачував Москву в ураженні, говорячи нинішньою мовою, національного цивілізаційного коду.

У концептуальному “Великому льосі” (1845) гріховною була вже сама дорога гетьмана Богдана Хмельницького, який “їхав в Переяслав Москві присягати!..”. Тяжким гріхом, який не пускає в рай, названо те, що дівчина

…Цареві московському

Коня напоїла

В Батурині, як він їхав

В Москву із Полтави.

Нагадаю моторошний сюжет із історії про сплюндрування у 1708 р. Батурина й безжалісне знищення його мешканців російським військом за наказом Олександра Меншикова. Вже п’ять років інтенсивно велося будівництво Петербурга, й до перенесення сюди столиці залишалося ледь чотири роки, але для Шевченка Петро І є саме “царем московським”, і саме Москва у “Великому льосі” залишалася провинницею страшної трагедії: “Як Батурин славний / Москва вночі запалила…”.

І ще важливе, може, й несподіване для читача підтвердження. В щоденниковому записі від 17 вересня 1857 р. Шевченко прямо вказав, що “главный узел московской старой внутренней политики — православие”. Ішлося про те, що офіційне православ’я фактично було казенною, насильницькою релігією, знаряддям духовного пригнічення не лише російського народу, а й “іновірців” (Шевченко якраз пропливав тоді повз чуваське місто Чебоксари). Та зараз наголошую зовсім інше — поет абсолютно чітко писав саме про “московську внутрішню політику”. Московську! Шевченко добре знав реальне місце й реальну силу Першопрестольної!

Проте поетові інвективи на адресу Москви невід’ємні від його незламної віри у відродження нації, духовні, ментальні скарби якої надійно сховані у великому льосі, й насправді вони недосяжні для Москви:

Так малий льох в Суботові

Москва розкопала!

Великого ж того льоху

Ще й не дошукалась.

Грушевський переконував, що й не дошукається! Бо за Шевченком історична правота належить не Москві з підвладною їй Малоросією, а вільній — саме вільній! — Україні. Тому нічого не значить, що сміялись із України стороннії, чужі люде, які не знали історичної правди:

Не смійтеся, чужі люде!

Церков — домовина

Розвалиться… і зпід неї

Встане Україна.

Звідси й проросла ще в юності непохитна впевненість Грушевського, що Москва впаде, а Україна встане… Він усе Шевченкове пам’ятав. А точніше — беріг у своєму національному генотипі та прищеплював українцям. Це його слова — “генетичне преємство”…

У “Споминах” Грушевський згадував, як за молодих років йому бажалося якнайшвидше стати до лав тих, хто прорив глибоку борозну на занедбанім українськім перелозі — “і своєю енергією вирівняти упущене, занедбане в сім життю, те, що було запущене, заспане нашими предками, щоб забулася [срамотня] година і ожила наша слава — слава України”.

Звичайно, це — від Шевченкового:

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине…

От де, люде, наша слава,

Слава України!

 

“Вважаю віджитою нашу

орієнтацію на Московщину”

Відомо, що Грушевський довго виступав за національнотериторіальну автономію України у складі федеративної російської держави. Прийнято було вважати, що прихід більшовиків до влади у 1917 р. пришвидшив крах федералістських ілюзій Грушевського та його колег — українських соціалістів. Якщо ІІІ Універсал Центральної Ради в листопаді 1917 р. проголосив Українську Народну Республіку, що зберігала федеративний зв’язок із Російською республікою, то IV Універсал в січні 1918 р. проголосив самостійність і незалежність УНР як вільної суверенної держави українського народу.

Втім, усталені, звичні погляди на позицію і діяльність Михайла Грушевського переглядають сучасні історики, зокрема Владислав Верстюк, якому я вдячний за вступне слово до моєї першої книги про перебування великого українця в Москві (Михайло Грушевський: “Я оснувався в Москві, Арбат 55”. М.: ОЛМАПРЕСС, 2005). Зазначаючи, що в історичній літературі можна зустріти докори і закиди Грушевському за “автономізм” і недооцінку самостійницьких гасел, які начебто могли дати суттєвіші результати, Верстюк обґрунтовано заявив, що курс, обраний Михайлом Грушевським, був найвиваженішим і найреалістичнішим для того часу. За висновком ученого, федерація Грушевського ще навесні 1917 р. була дуже схожою на конфедерацію. Він розглядав її як “об’єднання в одній державі кількох держав”. Таким чином, федералізм, як і автономія, для Грушевського ніколи не були запереченням незалежної української держави, швидше це був необхідний і послідовний крок до її побудови. Грушевський добре розумів, що на створення незалежної держави в Україні тоді було, з одного боку, замало сил, а з іншого — заклик до негайного відділення в умовах незавершеної світової війни використала б російська сторона для знищення паростків української державності. “Можемо визнати, що в той момент політика М. Грушевського була мистецтвом реального”.

Така виважена наукова позиція прояснює, до речі, як історик Грушевський, який виріс із Шевченкового кореня, впливав на політика Грушевського, котрий змушений був враховувати конкретні реалії історичного моменту. Адже саме він вказав на те, що “федералістами Леніни і Троцькі вважають себе, а під сим “федералізмом” лежить в дійсності самий поганий, терористичний централізм”. Як це вбивчо звучить сьогодні, коли “старий московський централізм” воює з Україною!

Більше ніж дозвільні мудрування деяких авторів щодо поглядів Грушевського, мені до душі щиро людське захоплення ним видатного вченого Миколи Жулинського: “Як він прагнув громадянського миру, конфесійної і національної злагоди, як намагався не допустити пролиття крові, війни між радянською Росією і Україною!”3. Саме за цим стоїть справді глибоке наукове занурення в історичну правоту Голови Української Центральної Ради. Тож, очевидно, не варто нині дорікати Грушевському, що після нього Україні довелося простувати до своєї незалежності ще майже століття. Зате слід впевненіше й наполегливіше нагадувати сучасникам, що в історично нових умовах Михайло Грушевський сформулював імператив Нової України:

“Перше, що я вважаю пережитим і віджитим… це наша орієнтація на Московщину, на Росію… Вона була підірвана російською революцією, що послабила той московський примус, який тяжив за старого режиму над Україною… Ну, а війна більшовиків з Україною рішуче поставила хрест над цією ідеологією…”

На чолі нової держави Грушевський оголосив “західну орієнтацію” України. Поперше, він заявив, що “в порівнянні з народом великоруським, український являється народом західної культури… тимчасом як великоруський, хоч і європеїзований, стоїть вповні у власті орієнтального духу й стихії”. Подруге, Грушевський розкрив у зв’язку з цим “нові перспективи” української держави:

“Коли українське життя розриває нав’язану їй московською політикою, московським насильством північну орієнтацію, воно може з новою силою, з новою енергією відновити свої зв’язки з західним світом. Се не тільки диктують її старі традиції, старі навики, а й те духове споріднення, яке, без сумніву, єсть між українським народним, етнічним елементом і життям західноєвропейським”4.

Ці важливі тези та настанови, що вже стали історією, вражають своєю болючою суголосністю з нинішнім часом. Болючою — тому, що не були реалізовані. Нагадаю, що вони — зі статті Грушевського “На порозі Нової України. Гадки і мрії” (1918, не раніше квітня). У коментарях до цієї праці в четвертому томі (І) Творів Михайла Грушевського доречно привертається увага до думки дослідників Владислава Верстюка та Тетяни Осташко, які вважають, що вона викликає змішану реакцію симпатії та подивування. Симпатії заслуговують мрії і гадки Грушевського, побудовані на винятковому революційному романтизмі, звернені до позитивних і конструктивних суспільних цінностей, високих моральних якостей. Подивування виникає тому, що Грушевськийполітик, який у 1917 р. чітко передбачав розвиток революції, у 1918 р. не відчув, що романтичний етап революції завершився. Соціальна революція з приходом більшовиків до влади вичерпала свої конструктивні можливості і вступила у фазу тотальної суспільної руйнації5. За словами вчених, коли праця була написана, вона більше була схожа на утопію, ніж на програму найближчих дій.

Проте це необхідно найперше враховувати спеціалістамісторикам, а сучасному громадянському суспільству вкрай важливо знати, що засадничі висновки Грушевського щодо будівництва української держави та її орієнтації в світі досі не втратили своєї вагомості й актуальності. Тим більше, що через сто літ ми знову на порозі, який раніше не переступили. Від нас залежить, щоб укотре не вдовольнитися лише гадками і мріями…

“Аби лиш не з Москвою”

Слово “Москва” Шевченко вживав у поезіях усього п’ять разів, а ще сім — “Москви”, “Москві”, “Москву”. Небагато, але досить для того, щоб поет залишив українцям віщі знаки щодо Москви.

Як їх правильно читати й розуміти? Чи навчив нас цьому Михайло Грушевський? А, точніше, чи вчилися ми у нього так, як треба? Певно, що ні. В радянські часи така наука взагалі була заборонена, а в останні чверть століття нашим очільникам, здається, було не до Грушевського…

Якби ви вчились так, як треба,

То й мудрость би була своя.

А то залізете на небо:

“І ми не ми, і я не я,

І все те бачив, і все знаю,

Нема ні пекла, ані Раю.

Немає й Бога, тілько я!”

Михайло Сергійович спеціально не збирав докупи Шевченкові інвективи на адресу Москви, що містяться в його поетичних творах, написаних у 1844—1845 рр., тобто після першого відвідання міста й написання там у лютому 1844 р. “Чигрине, Чигрине…”, а пізніше, у липні 1844 р. уже в Петербурзі, — поеми “Сон” (комедія), та після другого проїзду через Москву в Україну навесні 1845 р. і створення там містерії “Великий льох”, поеми “Кавказ”, твору “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє”. Але перелічені поетичні шедеври, що стали осердними у творчості Кобзаря, Грушевський потужно пропагував у своїх статтях і виступах, прищеплюючи українцям антимосковську вакцину, вберігаючи націю від історичного невільництва. Відомо, що зазначені твори Шевченко вніс до рукописного збірника “Три літа”, який відкриває “Чигрине, Чигрине…”, а завершує “Заповіт”, написаний за десять днів опісля “І мертвим, і живим…”. Це може здатися містичним, але “Заповіт” Шевченко написав одразу після того, як сказав своєму народові про ворожу Москву все найголовніше на віки наперед, аж до ненарожденних українців. Надалі Шевченко ніколи не зачіпав її так нещадноболюче та обвинувачувальновбивчо.

Проте залишив українцям украй важливу поетичну настанову щодо прочитання й осмислення національної історії:

Подивіться лишень добре,

Прочитайте знову

Тую славу. Та читайте

Од слова до слова,

Не минайте ані титли,

Ніже тії коми,

Все розберіть… та й спитайте

Тойді себе: що ми?..

Чиї сини? яких батьків?

Ким? за що закуті?..

То й побачите, що ось що

Ваші славні Брути:

Раби, подножки, грязь Москви,

Варшавське сміття — ваші пани

Ясновельможнії гетьмани.

Неможливо переоцінити вклад історика й державника Михайла Грушевського у формулювання наукових відповідей на гіркі Шевченкові питання, у здійснення грандіозного духовного завдання, про яке Іван Дзюба і Микола Жулинський пишуть так:

“Важко розбивати кайдани історичного приниження національної честі й гідності, але необхідно, бо слід очистити свою історію, свої ідеали від нав’язаного волею імперського мислення стереотипу сприйняття своєї минувшини задля усвідомлення справжньої ціни кайданів і слави”6.

Ця доленосна для нації справа досі не тільки не завершена вповні, а й обтяжена нині війною Росії проти України, тож історичне питання щодо Москви для нас, як ніколи, зловісноактуальне…

Наша велика сучасниця Ліна Костенко відповідає вустами Богдана Хмельницького з історичних глибин:

Аби лиш не з Москвою.

Хай Україну чаша ця мине.

Вже краще з турком, ляхом,

із Литвою,

бо ті сплюндрують, а вона ковтне.

 

Це чорна прірва з хижою десницею,

смурна од крові, смут своїх і свар,

готова світ накрити, як спідницею

Матрьоха накриває самовар.

 

Був Київ стольний. Русь була святою.

А московити — Русь уже не та.

У них і князя звали Калитою, —

така страшна захланна калита!

 

Дрімучий світ. Ні слова, ні науки.

Все загребуще, нарване, хмільне.

Орел — двоглавий.

Юрій — довгорукий.

Хай Україну чаша ця мине!

Полум’яний Дмитро Павличко в огненній “Молитві”, написаній і виголошеній наприкінці 2013 р. на київському Євромайдані, пошевченківськи вимогливо звертається до Господа:

Тож яви нам всі майбутні дати,

Відповідь на запит наш яви:

Скільки ще разів нам помирати

Й воскресати на хрестах Москви?

 

Отче наш, скажи нам, чи не досить

Наших воскресінь і помирань?

Україна на колінах просить —

Перед нами і за нами стань!

 

Хочем жити вольною сім’єю,

Чути в серці людяності щем.

Оточи нас мудрістю Своєю,

А як треба — захисти мечем!

Здійснюючи нарешті свій історичний вибір у воєнному лихолітті, не втратимо Шевченкової мудрості, тим більше, що в нашому пізнанні й осягненні великого Кобзаря була, є і завжди буде, говорячи точними словами Івана Дзюби, “велика спокуса шукати ідейну або емоційну домінанту незводимого ні до яких домінант Шевченка”.

Тарас Григорович знову нагадує: “Горе нам! Безуміє нас обуяло… Горе нам! Но, братія, не вдавайтесь в тугу, а молітесь Богу і работайте разумно, во ім’я матері нашої України безталанної. Амінь”.

_________________

1 Докладно див. Мельниченко В. “Як Сагайдачний з козаками Москву воював” // Слово Просвіти, ч. 35, 10—17 вересня 2015 р.

2 Значно більше й конкретніше Грушевський акцентував роботу в московських архівах і Рум’янцевській бібліотеці в 1916—1917 рр., адже тоді вона була найпліднішою. Він кілька разів спеціально згадував про це в “Споминах”, а наприкінці VІІІ тому “Історії УкраїниРуси”, завершеного на Арбаті, назвав сюжети, “про котрі маємо більше відомостей з московських джерел”. У “Передньому слові” до ІХ тому Грушевський, крім того, відзначив, що в Москві “покористувався матеріалами тутешніх архівів і книгами бібліотек, щоб довести історію подій до 1650 р.”

3 Жулинський М. Г. Слово на сторожі нації: літературнокритичні твори. К.: Український письменник, 2015. С. 873.

4 Грушевський М. Твори у 50 томах. Т. 4 (І). С. 234, 238.

5 Див.: Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради. Біографічний довідник. К., 1997. С. 27—28.

6 Дзюба І., Жулинський М. На вічному шляху до Шевченка // Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у дванадцяти томах. Т. 1. К.: Наукова думка, 2003. — С. 58.