Василь ЛИЗАНЧУК,
доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету ім. І. Франка
Чи усвідомлять “русскоязычные” свою вину за війну Росії проти України?! Впродовж кількох місяців запитую про це співбесідників. Яка реакція?
Заперечення: “Не усвідомлять!” Обурення: “Як Ви смієте ображати російськомовних патріотів України?!” Роздратування: “Хіба не знаєте, що російськомовні українці, та й окремі росіяни, воюють за незалежність України?!” Розгубленість: “З Вами розмовляю українською. А вдома —російською. Мої батьки, чоловік — за Україну. То хіба ми винні, що російські солдати загарбали частину одвічних українських земель?!” Присуд: “Вы оголтелый украинский буржуазный националист. Русский язык для украинцев — такой же родной, как украинский. Им разговаривал Ленин!” Здивування: “Надто складно відповісти на це запитання… А чи треба в ньому копирсатися? Головне, щоб Україна була соборною, вільною, в якій щасливо, мирно мають жити люди різних національностей. Якою мовою говорять — не так важливо”. Психологічний вибух: “Хіба може єврейська нація розвиватися без івриту, японська — без японської мови, французька — без французької, польська — без польської, чеська — без чеської мови? Що ж це за Українська Держава без Української Мови? Це якийсь парадоксальний парадокс! Українська мова в Україні має функціонувати в усіх сферах життя!”
Всупереч наполяганням деяких політиків, що, мовляв, не на часі розбурхувати мовне питання, адже триває потужна інформаційнопсихологічна й військова агресія РФ проти України, таки привертаю увагу до цієї надважливої проблеми. Безперечно, згуртувати суспільство на національних засадах, сконцентрувати сили, аби дати відсіч агресору, — потрібно. Зовнішній ворог, тим паче такий, як Росія, вельми небезпечний, підступний, жорстокий. Він боїться тільки сили: його можна зупинити, розгромити всенародною могутністю. Але цей же імперський фашизм, точніше рашизм, засобами маніпулятивної пропаганди століттями проникає в усі клітини українського життєвого середовища, отруює його зсередини.
Для українців, як для будьякої іншої нації, мова — дім життєдайного буття, духовний, світоглядний, націєтворчий корінь. Теза, яку цілеспрямовано нав’язують, “какая разница, на каком языке говорить — был бы хороший человек” в сучасних умовах цинічно фальшива. Вона є формою нинішнього повзучого, так званого м’якого зросійщення, яке підступно висмоктує з українців національну сутність, культивує російську імперську свідомість, створює передумови нефункціональності української мови. За ігноруванням комунікативної функції мови приховано знищення інших, не менш важливих, функцій: ідентифікаційної, експресивної, гносеологічної, мислетворчої, естетичної, культуроносної, номінативної тощо. Тобто питання всебічного функціонування української мови в усіх державних і суспільних інституціях — це питання життя або смерті української нації.
Ще 2000 року Людмила Путіна на всеросійській конференції заявила, що російська мова об’єднує людей у російський світ. Тому необхідно утверджувати, обороняти й розширювати мовні кордони російського світу, які проходять коридорами вживання російської мови. Отже, кордони “русского міра” проходять у сесійній залі Верховної Ради України, коридорами, кабінетами різних владних інституцій, телевізійних і радіоорганізацій. Звідси розповзається по всій Україні нігілістичне, зневажливе ставлення до української мови, яке підживлює українофобів.
Відомо, що Президент України Петро Порошенко говорить про “вільний розвиток і вживання в Україні інших мов, насамперед російської й англійської” та згадує про свій “Указ” щодо “пріоритетного вивчення” цих мов. Мабуть, жоден із читачів не заперечуватиме, що потрібно знати англійську, російську, німецьку, французьку чи інші мови та розширювати свій інтелектуальний світ. Але без ґрунтовного знання рідної мови, національної культури, правдивої історії людина підсвідомо стає моральнодуховним інвалідом, часто ненависником родового національного джерела, перетворюється на погній для чужої культури. Відмова голови Верховної Ради, а згодом і Президента України підписувати рішення депутатів про скасування закону КаКа (КіваловаКолєсніченка) відкрила “новой политической общности” — росіянам і російськомовним українцям — шлях до повної, неподільної влади в Україні й форсованого будівництва “государства Украина”, тобто нової форми зросійщення.
Уродженець Сумщини, випускник Воронезького університету (Російська Федерація), історик, фіноугорознавець, журналіст Ростислав Мартинюк слушно зазначає, що “російськомовні українці” у хвилини екзальтації іменуються навіть “російськомовними бандерівцями”. Президент Петро Порошенко говорить, що “60 % українських героїввоїнів АТО російськомовні”, хоча волонтери називають цифру й 70 %, і навіть 80 %. Хвала і вічна Слава й російськомовним, й українськомовним захисникам України від найлютішого московськопутінського агресора, бо “на цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для могил” (Василь Симоненко).
Однак не заспокоюймось. Так, ніхто нині не плодить петрівських регламентів (1720, 1721 рр.), катерининських маніфестів (1775 р.), валуєвських циркулярів (1863 р.), емських указів (1876 р.), офіційно не забороняє друкувати книжки українською мовою для дітей (1895 р.), не зобов’язує цілком таємними постановами ЦК КПРС “дальше вдосконалювати вивчення і викладання російської мови в союзних республіках” (1978 р.), вживати “додаткових заходів щодо поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік” (1983 р.), не збільшує на 15 % оплату праці вчителям за викладання російської мови й літератури.
Проте за 25 років відновленої незалежності України не зроблено цілеспрямованих, морально й психологічно обумовлених кроків до створення потрібних умов для повнокровного функціонування українського національного життєвого середовища. Ба більше, під гаслами так званої природної російськоукраїнської двомовності (насправді мовної шизофренії) триває зросійщення в Україні, насамперед ЗМІ, спорту, силових структур, армії, молодіжних субкультур тощо. Унікальність нинішнього зросійщення полягає в тому, що цей процес двоїстий: антипутінський і антиукраїнський. Чимало етнічних росіян і російськомовних українців не хочуть, щоб їх захищав Путін, бо російській мові та їм, як носіям, ніщо не загрожує. Російськомовні господарюють у всіх сферах.
Парадокс також полягає в тому, що російськомовні патріоти України, мабуть, підсвідомо підтримують українофобів. Саме тому викликають надзвичайну тривогу в стратегічно мислячих українців результати соціологічних досліджень і спостережень. Наприклад, за даними аналітичного огляду “Становище української мови в Україні у 2013 році”, кількість газет українською мовою знизилася тоді з 35 % до 30,2 %. У праймтаймі восьми найрейтинговіших телеканалів частка російської мови перевищила 50 %, а української становила 31,8 %. Моніторинг шести найпопулярніших радіостанцій показав, що українські пісні займають лише 2,2 % (!) ефіру. Проведені в 29 містах обстеження кафе і ресторанів зафіксували українську вивіску в 46 %. Меню українською — в 49 і лише в 36 % — обслуговування українськомовних клієнтів українською мовою. Щоправда, державною мовою було надруковано 50 % книжок, але більшість із них — підручники.
У листопаді 2015 року громадський рух “Відсіч” у рамках кампанії “Бойкот російського кіно” промоніторив 10 найбільших загальноукраїнських комерційних телеканалів. Результати приголомшливі: якщо на початку червня 2015 р. частка української мови на телебаченні становила близько 28 %, то в листопаді того ж року — 23 %. Промоніторено також 5 найпопулярніших радіостанцій у проміжок із 16 до 20 години в будні. З’ясувалося, що з 1200 ефірних хвилин лише 271 хвилину звучали українські пісні та програми, 364 хвилини — двомовні, 311 хвилин — програми й пісні тільки російською мовою. Окремо дослідили мовне співвідношення пісень, що звучали в аналізований час. Із сумарної кількості 184 пісень на 5 радіостанціях українською мовою звучало лише 9, російською — 74, іншими мовами — 101.
Духовноестетичний світ українців опинився між чужими культурами: нав’язливою російською попсою та музичним продуктом англосаксів. Їхні бізнесові мегаквазікультури на емоційнопсихологічному рівні позбавляють українців національної сутності, намагаються насадити космополітичний спосіб життя.
Відомо, що під час закритих нарад, без працівників ЗМІ, на найвищому державному рівні господарює не українська, а російська мова. З кабінетів законодавчої, виконавчої й судової влад російська мова (“русскій мір”) перекочовує у ЗМІ, інші інституції.
Навіть на каналі UA: Перший також культивують мовну шизофренію. Гість у студії розмовляє українською, а журналіст — російською, або навпаки. Чи таку ситуацію схвалює генеральний директор НТКУ Зураб Аласанія? Якщо — ні, то чому телебачення втрачає українське національне обличчя? На жаль, у телеефірі чимало приватних каналів проповідує модель України без українців. Філософ Петро Кралюк зазначає, що дійства “95го кварталу”, “Ліги сміху” доносять своїм глядачам ідеї, що “Українська держава — це несерйозно”.
Олігархів — власників каналів і їхніх вірних слуг телеменеджерів лякає українськість, вона їм чужа. А “Єдина країна — Єдіная страна” Україна для них лише територія для збагачення. Про це свідчить уся логіка мовнокультурної, моральнодуховної політики. Мовляв, навіщо для “Русской України” створювати новий українськомовний теле і радіопродукт? Із благословення “русскоязычных” депутатів та урядовців (наприклад, таких як Б. Ложкін), які за своїм менталітетом українофобні, керівники теле і радіоканалів, журналістиперекинчики відкидають навіть те українське, що вже було напрацьовано. “З допомогою телебачення намагаються змінити наш національний код з українського на російський, — наголошує професор Лариса Масенко. — Щоб запобігти цьому, слід розвести українську й російську мови на телебаченні. Вважаю, що необхідно залишити лише один російськомовний канал. Усі інші мають бути повністю українськомовними”, без мовної шизофренії. Адже шизофренія — це роздвоєння свідомості, а лінгвошизофренія — це руйнування української мови зсередини, створення умов для змішування української і російської мов, уподібнення української до російської, щоб, за законами психіки, самі українці “добровільно” від неї відмовилися.
Слушну думку професора Лариси Масенко вважаю за потрібне уточнити, поглибити. На одному каналі (телевізійному чи радійному) мають бути програми мовами всіх національних меншин, які живуть в Україні: білоруською, болгарською, гагаузькою, грецькою, караїмською, кримчацькою, молдавською, ромською, російською, румунською, угорською та іншими мовами. Можливий інший варіант. На всіх теле і радіоканалах кількість програм має відповідати у відсотковому порівнянні кількості населення національних груп. Якщо українців в Україні 78 % від загальної кількості населення, то стільки відсотків має бути українськомовних теле і радіопрограм, видаватися газет, журналів, книжок тощо.
Внести зміни до статей 3 і 4 Закону України “Про Суспільне телебачення і радіомовлення України”: чітко визначити у принципах, функціях і програмній політиці механізми функціонування української мови і культури в теле і радіоефірі — не менше 75 %. У зв’язку з тим, що в більшості приватних телевізійних і FMрадіоканалів переважає російськомовний продукт, потрібно ухвалити Закон України про комерційні телерадіоканали, який би зобов’язував власників мовити українською, працювати на засадах україноцентризму. Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення має принципово вимагати від керівників теле і радіоканалів дотримуватися виконання ліцензій на мовлення, російську мову, як будьяку іноземну, дублювати українським перекладом, як це робить, наприклад, “Голос Америки”.
ВР України має ухвалити закон про те, що всі депутати, службовці різних рангів, працівники всіх державних і громадських інституцій зобов’язані послуговуватися на службі державною українською мовою. Хто не знає української мови, той за власний рахунок хай наймає перекладача. Це буде надійною перепоною “мовній шизофренії”, яка перетворюється на російськомовне панування, що спонукає В. Путіна збройно захищати “русскоязычное население Украины”, винищувати українських патріотів, не шкодувати російських солдатів і запаморочених московською маніпулятивною пропагандою сепаратистів. Невже “русскоязычные украинцы” досі не усвідомили своєї вини з приводу війни РФ проти України, адже то їх захищає російський імперський режим від фашистської, нацистської, бандерівської хунти, яка, мовляв, засіла в Києві, та українськомовних патріотів, які нібито переслідують, загрожують життю російськомовних?! Для не засліплених московською пропагандою очевидно, що Україну від російських агресорів захищають українськомовні та російськомовні патріоти. Мовиться про те, щоб діти, онуки, правнуки російськомовних патріотів виростали, виховувалися в українськомовному інформаційногуманітарному середовищі, формувалися як українськомовні громадяни і патріоти України, щоб не було спекуляцій на захисті російськомовних.
Дехто може заперечити: мовляв, В. Путін “обґрунтував” би іншу причину щодо війни проти України. Так, і не одну. Але здійснімо експеримент, природність якого не викликає сумніву: нехай українська мова, культура, духовність, мораль, звичаї, традиції, національна гідність запанують у кожній клітині суспільного й державного організму. Тоді побачимо, як розквітне Україна і жоден ворог не насмілиться порушити кордони доброчинної, творчої, працелюбної України.
