Віктор ГРАБОВСЬКИЙ
Чия мова, того й влада! — мудро зазначив колись український народ. І якщо понад півстоліття тому ну дуже інтернаціональна дама на будьяке запитання рідною мовою в тому ж таки Дніпрі, Донецьку чи Харкові гордо відповідала: “Я здєсь нє за граніцей, чтоби ка мнє абращалісь нє па рускі!” — то вона була тільки звичайною, хоча, річ ясна, й не зовсім пересічною, виразницею НЕПИСАНОГО ЗАКОНУ, що діяв у межах тодішнього Союзу. А хто з нас вважав інакше, той автоматично опинявся поза ДІЮЧИМ ЗАКОНОМ.
І що з того часу змінилося? Зокрема в серцях українських політиків? Якщо навіть Закон про мови, ухвалений Верховною Радою ще “за старого режиму”, відкинутий у суверенній Україні на маргінес?! Проте змінилася загарбницька політика Москви, перерісши у жорстоку агресію. Їй давно набридло бавитися в демократію — “Далжно бить адно гасударство: Рускій мір!” Виявляється, без України він аж ніяк не може бути рускім?! Ось так і вилізло шило з їхнього “тайожного мішка”! Такечки Пу й перевершив самого Сосо. Попри всі міжнародні угоди! Тим паче, що ціна підпису під оними давно відома.
То де ж ви, українські політики з істинно державницьким мисленням?! Із притаманною українцям гідністю, заповіданою СічМайданом?! На жаль, як його не було, так і нема… Хіба ж не тому на 25му році суверенітету й схвалила ВР закон про квоти для українськомовних акторів, композиторів і співаків на радіо й ТБ у меншовартісному варіанті, що мислить аж ніяк не подержавницьки?! У цивілізованому світі, де кожна держава дбає передусім саме про носіїв національної культури — освітян, митців, науковців, такі квоти обов’язково становлять щонайменше 50 %, а в українському світі — заледве 35 %. То хіба дарма й допитується в чесних телеглядачів Савік Шустер уже котрий рік: “Україна — ето тєріторія ілі страна?!”
Так само не з простої цікавості запитав нещодавно кореспондент ТБ у досить високопоставленого сивоголового прокурора, якої той думки про Симона Петлюру? “А якої думки наш земляк Булгаков, такої ж і я”, — посміхнувшись, відповів законник. Ось як у нас і повелося: про “Молоду гвардію” совкова публіка пам’ятає тільки те, що створив у своєму романі Фадєєв, а про Симона Петлюру найінтелігентніша київська громада пригадує лишень те, що написав у “Бєлой гвардії” Булгаков… І вельми рідко — щось інше.
До речі, четвертий розділ роману “Бєлая гвардія” завершується вторгненням 1918 року німецької армії в Україну, що з перших днів нещадно грабує спантеличене селянство. Проте міщанське оточення письменника потішається: так їм і треба, скупердяям нещасним! Ніби й не тямлячи, що саме селяни забезпечують їм належний достаток?! Але прикметно: вухо письменника чуло саме те, що відбувалося, тому й не злукавило перо. Так само й щодо Петлюри: хоч які неймовірні морози охопили в той час Київщину, але зустрічати пана Симона зійшлося на Софійський майдан чи не все місто! (Город — у Булгакова). І щоби читач уявив реальну ситуацію, письменникові досить було змалювати розпач Ніколкі Турбіна, наймолодшого з родини героїв роману, який ледве спромігся дістатися додому, хоча знав чи не всі довколишні “собачі стежки”…
Отожбо й воно! Пройти було неможливо! Майдан аж вирував — самими хвилями народного волевиявлення: “Слава! Слава!! Слава!!!” І що з того, що письменник побачив не ореол Вождя, а тільки марево?! Зате стихію народну відтворив майже документально! Тим паче, що тодішній білогвардійський Київ і не міг би встояти супроти мільйонної армії Петлюри, якби й мав на те сили. Адже всі свої надії “еліта” покладала лише на Денікіна… Тільки “з великого Дону” чекало зросійщене міщанство здійснення не так приватних, як імперських замірів… Інакше воно просто не мислило свого майбутнього…
Та “привид комунізму” вже поселився в невіруючих душах — “криваве братання” російських та українських соціалістів засвідчили цей факт повною мірою. Звичайно, киянин Булгаков, на відміну від славетних російських письменників Івана Буніна, Миколи Лєскова, Михайла Шолохова, чомусьтаки недолюблював Україну… Але й далеко не всі російськомовні читачі розуміють самого Булгакова. Тим паче, що подеколи не розумів себе й письменник…
Так само не всі росіяни розуміють і призначення України… То що вже казати про темне джерело атавістичної ненависті, розкопане Кремлем задля кривавих, до пори прихованих, замірів?! А та шовіністична зараза майже невиліковна! Проте, надто підступно вливши її в серця своїх громадян, Кремль ризикує одержати бумерангову відповідь… І зовсім не Україна буде тому виною.
Навіть недовірливу Європу Революція гідності переконала — вкотре вже! — в неабиякій самоорганізації українських революційних мас. Майже беззбройні батальйони добровольців, що кинулися на захист України — хіба не винятково яскравий аргумент?! Адже саме вони, як і унікальний волонтерський рух патріотів, зненацька стали стрижнем реального народовладдя в нашій країні. І зовсім даремне перестрашені активністю народу бюрократи одразу ж не підхопили його життєдайних засад! Хоча саме в належній чиновній гнучкості й лежить їхній шанс. Учорашнього бюрократичного апарату — ні законотворчого, ні судового — Батьківщина Революції гідності вже не потребує.
Усе ХХ століття позначене відчайдушною стихійною боротьбою трудящого люду за притаманне українцям народовладдя. Адже навіть під час так званої “Руїни” саме традиційне НАРОДОВЛАДДЯ зберегло націю в її етнічних межах. Але вже битих чверть — майже державного! — століття ми, автохтони, чомусь ніяк юридично не оговтаємося, позбавлені законного, конституційного захисту Державою своїх споконвічних національних прав.
У тій самій Німеччині, як і в інших країнах Європи, щоб набути необхідних кожному чужоземцю громадянських привілеїв, обов’язково потрібно скласти іспит зі знання державної мови. Зате в Україні незнання державної мови вважається чи не привілеєм! Атожатож, іноземцеві потрібно допомогти першочергово! Недарма зарубіжні гості торгують у нашій країні чим завгодно, навіть не вміючи привітатися… Ще й у тому випадку, коли їх розшукує Інтерпол. Але ж гасла про “рівність та братерство народів” у стеклі душі українських політиків запали настільки глибоко, що тільки російськими словами на київський кшталт і спроможні розмовляти з народом…
Це в Англії, Німеччині та Франції “державна мова є важливою складовою самобутності й національного надбання Республіки”, що згуртовує народ у єдине ціле. Це в Латвії чи Польщі аматори Культури на муніципальних засадах штрафують авторів малограмотних меню кав’ярень і ресторанів… А в Україні не тільки бідолашним зросійщеним дітям “лугандонії” не допомагають набути знання державної мови — вітчизняні продюсери на замовлення телеканалів навіть кінофільми знімають російською мовою! Очевидно, заздалегідь готувалися зустрічати окупантів?! Отож, як завжди, передусім — лише зиск…
Якщо в Європі жоден продюсер не вагається, якою мовою дублювати зарубіжний фільм, хоча у Франції, до прикладу, самих французів нині заледве половина, то в Україні все навпаки! Мовляв, хіба не більшість українців розмовляє російською?! То чому це ми мусимо покладатися лиш на укрдубляж?! Атожатож: про значення державної мови навіть не замислюються. Тому й запросто продають не тільки Батьківщину, тепер це надто звично, а й умовні рештки такої дефіцитної у бізнесі… совісті.
Але ж якщо на сотню українських читачів припадає лише з півдесятка газет рідною мовою, тоді як на таку ж кількість російськомовних українців — понад півсотні, то, либонь, щось вельми нечистоплотне діється у нашій державі?! До того ж у школах із російською мовою навчання — чверть усіх українських школярів, хоча росіян у нас лише шоста частина громадян… Тобто всі діти з російськомовних родин навчаються рідною мовою, зате українцям чомусь такої спроможності бракує… Невже саме тут і криються постійні утиски росіян?
Ясна річ, український уряд мав би докласти всіх зусиль, аби якось усунути україножерські наслідки колоніального режиму. Проте, як переконуємося щодня, наші урядовці навіть бідолашним зросійщеним дітям Донбасу не надають можливості долучитися до мови своїх пращурів, яка, згідно з чинною Конституцією України, є державною. Тож саме для того, щоб належно запобігти законодавчому закріпленню наслідків окупаційних режимів, ще 30 років тому Генеральна Асамблея ООН ухвалила Декларацію про святе право націй на розвиток, де чітко сказано, що кожна суверенна держава зобов’язана вживати найрішучіших заходів, спрямованих на ліквідацію грубих порушень прав людини, народів, осіб, спричинених обставинами, що склалися внаслідок іноземного колоніального панування й окупації… та загрози національній незалежності, національній єдності й територіальній цілісності.
Та хіба ж не названі цивілізаційні вартості відстоював Майдан чверть року, змагаючи голод і холод, як і віроломство найманих убивць?! Адже кожним своїм подихом, як запевнила нас Ада Роговцева, герої утверджували високу відповідальність за долю України! Оця відповідальність і має лягти в підмурок Нової демократії. Відповідальність, а не безкарність.
“Не збудувавши нові, ми й далі будемо їздити по тим самим дорогам!” — заявив нещодавно прем’єр В. Гройсман. Але ж його попередники, готуючись до чемпіонату з футболу 2012 року, всі шляхи нашої країни, як було заявлено суспільству, вже довели до європейського рівня! То куди ж той рівень дівся?! У чиїх кишенях осів?! Невже ніхто й за державний “бізнес” не відповість?!!
Як можна переконатися, це саме той випадок, який доводить: економіка й культура пов’язані надзвичайно тісно. Вимовляючи “поукраїнськи” російські слова, наші політики відповідно — безвідповідально! — й поводяться. Тому, що злочини легковажно попереджуються (отже, хтось із посадовців попереджає злочинців?!), різні нагороди та звання президенти чомусь присвоюють (собі?!) замість удостоювати гідних, а депутати, посли, воїни тощо знаходяться, ніби дитя у породіллі чи сокирка під лавкою, а не перебувають (містяться й розташовуються — щодо певних об’єктів) саме там, де їм і належить.
Але ж подібних непорозумінь — море! Тож і справді, якщо будемо їздити по тим самим дорогам, то навряд чи щось в Україні зміниться… Здається, давно пора налагодити належне вивчення державної мови хоча б у Верховній Раді. Для депутатів — користь, а для народу — приклад! Адже не лише законотворче й розмовне спілкування народних обранців, як і урядовців, деградує з кожним днем… Абсолютно не дбаючи про його культурний рівень, державні службовці запросто переходять на звичну російську, щойно забракне їм належного виразу державною… Проте як же можна в такому разі вимагати від народу дотримання норм Основного Закону?! Якщо навіть її доблесні міністри залюбки потоптують основні засади Конституції?! Це ж нонсенс…
Політичні лідери добре знають, що в Європі культура спілкування — понад усе! Саме тому вельми інтернаціональною говіркою британських докерів в англійському парламенті не розмовляють. Атожатож, лише літературною мовою! І всі високоосвічені партійні чиновники — від пана мера Віталія Кличка до експрем’єра Арсенія Яценюка — переконалися в цьому на власному досвіді доситьтаки давненько. Та чи подвигло наших лідерів європейське досвідчення на серйозніше поліпшення знання державної мови? Аж ніяк…
Важко повірити, що наші очільники не усвідомлюють надто простої істини: криваві жорна війни перемелюють людські життя, проте навіть вони безсилі проти ідеї свободи всенародного волевиявлення. Тим паче, що Козацька Республіка знала єдине гасло: “Воля або смерть!” І Герб України на сході та заході, півдні та півночі народ, як і тисячоліття тому, відчитує однозначно: ВОЛЯ. Проте, виявляється, чверть століття квазідержавного існування аж ніяк не допомогло збагнути її владцям оцієї солоної правди.
Якби мислили національними інтересами, збагнули б, що, віддавши банді казнокрадів Донецький басейн і покинувши напризволяще Кримську область (яка це автономія без татар?!), просто “попартійному” зрадили Україну. А наслідок цієї червоної зради не тільки підла, неоголошена війна, тисячі смертей, відрубані руки з українською символікою та виколені очі сотень громадян і воїнів, а й облудна підстава для розв’язання Москвою такої ж, як і століття тому, громадянської війни в Україні. Тому народ і каже політикам (див. пошту 24го каналу ТБ): “Якщо “лугандонії” настільки забаглося в Росію, то чому ж маємо позбавляти її такого задоволення? Не заважаймо людям. А якщо вже відвойовувати своє, то давайте битися і за Воронежчину та Стародубщину, і Приазов’я, відібране в України, за Крим, а тоді вже й миритися… Адже ми тільки підгодовуємо цю “гібридну” війну, все ще купуючи в терористів український антрацит! Чому б не дати кремлівським пройдисвітам самим їсти немилосердно криваву кашу, яку вони й заварили?!”
Проте сценарій Кремля зовсім інший! Уперто змушуючи нас вдатися до народовладдя навиворіт — під автоматами найманців — Росія прагне нав’язати Україні долю Грузії та Молдови. Це щонайменше! Адже її надзавдання нам відоме вже не одне століття… Зрештою, хіба фрау Меркель не пам’ятає, що після падіння Берлінського муру, який розділяв Західну та Східну Німеччину, ФРН ще кілька років готувалася до виборів?! За мирної пори! А що пропонують Україні? Помосковськи наплювати на демократичний досвід Німеччини?! Аби чого в такому разі домогтися? Миру в Європі чи Третьої світової?!
Атожатож…
