Не лише спогад про Роману, або Подвижництво, натхненне красою України

Іван КОБАЛЬЧИНСЬКИЙ

 

Продовження.

Поч. у ч. 24 за 2016 р.

 

Постійними помічниками Романи в упорядкуванні території та об’єктів зони “Карпати” Національного музею народної архітектури та побуту України при підготовці до урочистостей, святкувань, мистецьких ярмарків були студенти Університету банківської справи НБУ, Жіночий клуб Львівського товариства у м. Києві, Студентське братство КиєвоМогилянської академії, Молодіжний клуб ІваноФранківського земляцтва. Активну допомогу в утриманні території зони “Карпати” у належному стані, підготовці її до урочистостей, особливо “рідних” об’єктів, надавали і тепер надають Буковинське, Закарпатське, ІваноФранківське, Львівське земляцтва Києва, їхні очільники — Іван Васюник, Лариса Гриджук, Роман Говдяк, Геннадій Дерев’янчук. Зусиллями згаданих і багатьох інших людей будівля Церкви Святої Покрови, ландшафт навколо неї були впорядковані до стану, який нині багато хто називає одним із найдосконаліших у музеї.

Фізичне відтворення храму як музейного об’єкта для Романи було тільки частиною мети. Головним було повернути церкві Божу духовність, не погрішивши проти сучасного рівня знань про лемківські церкви пізнього середньовіччя, іконографії того часу, науково обґрунтувати інтер’єр храму як діючого і, разом із тим, музейного об’єкта. Першою перемогою у цій послідовній боротьбі була згода наукової ради Музею на створення іконостасу сучасним іконописцем замість його наповнення фотографічними відбитками старих, значною мірою понищених і втрачених ікон. Наукова рада доручила ікономалярну частину відновлення іконостасу Олександру Охапкіну, з яким Романа більше десяти років ділилася своїми знаннями етнографічної атрибутики українського професійного і народного мистецтва, багатства української звичаєвості й духовності. Вона одразу залучила представників наукових сил Києва, Львова, Західної України і Закарпаття, взявши за зразок для створення ікон храми і музейні збірки цих регіонів. Олександра Охапкіна оперативно відрядили у ці краї, були створені всі умови для його ознайомлення з іконостасами головних храмів цих регіонів, музейними збірками ікономалярства, найбільш наближеного до часів побудови Церкви Святої Покрови. Розуміючи важливість і громадську значимість отриманого завдання, митець створював ескізи майбутніх образів до іконостасу, попередньо погоджуючи їх із професором Дмитром Степовиком і Романою. Іконостас був створений і урочисто освячений Патріархом УГКЦ. Храм Святої Покрови почав жити повноцінним духовним життям як перлина Національного музею народної архітектури і побуту України та Божої правди, глибокошанована її вірянами.

Хоча Романа постійно щось удосконалювала в інтер’єрі Церкви Святої Покрови, доповнювала його десятками етнографічно вивірених експонатів, характерних для західноукраїнських церков, зокрема лемківських, їй не вдалося до кінця досягти вимріяного ідеалу. Мабуть, як заповіт, залишилося нездійсненим її бажання доповнити іконостас запрестольною іконою, престолом, даросховищем і семисвічником. Мистецьке виконання всього зазначеного мало бути строго ув’язане з іконостасом О. Охапкіна як одне ціле. В процесі більше двадцятирічної співпраці Романи з О. Охапкіним головна увага концентрувалася на скрупульозному відпрацюванні наукової обґрунтованості мистецькоетнографічної атрибутики, на картинах художника, і, особливо, на іконах. Згадую багатогодинні обговорення цієї проблематики у нас удома. При цьому використовувалася значна колекція прикрас, вишивки, іншої етнографічної атрибутики, які Романа збирала ще зі шкільних років. Усе звірялося за науковими монографіями, альбомами, фотографіями творів професійного і народного мистецтв.

Феномен багатолітньої співпраці мистецтвознавцяетнографа з професійним художникоміконописцем, на мою думку, заслуговує більш повного вивчення і осмислення з використанням численних публікацій Романи і доробку О. Охапкіна задля впровадження його в мистецьку освіту і практику. Романа фактично започаткувала творчу співпрацю професійних митців із народними майстрами. Жодна значна виставка не відбувалася без суттєвого доповнення професійної творчості народноетнографічною атрибутикою багатьох виконавців.

Характерною рисою Романи як етнографа, науковця і музейного працівника було непереборне бажання осмислити, вивчити та впровадити в суспільну практику все значуще з мистецьких надбань народної творчості, звичаєвості, з чим вона багато років вживалася в дослідженнях, експедиціях, на святах майстрів, роботі над інтер’єрами у науковій літературі. У зібраній протягом життя вагомій власній бібліотеці важко знайти наукові видання, книжки, журнали, газетні публікації, в яких не було б її поміток, тлумачень чи якихось зауважень щодо майбутнього використання матеріалу. На основі вивченого синтезувалось її власне наукове бачення конкретного об’єкта, твору професійного чи народного мистецтва, творчого процесу, мистецького явища: готувалася публікація, надавалися консультації виконавцям з удосконалення їхньої майстерності, впроваджувались у побут і музейну практику. Особливо значним був її вплив на майстрів щодо науково обґрунтованого використання етнографічної атрибутики і звичаєвої практики в їхній творчості.

Можливо, найяскравішим прикладом такої співпраці науковцяетнографа і митця може бути багаторічний супровід Романою творчості народної малярки Софії Гоменюк. Окрім окремих творів, в яких відчувається цей вплив, спільно вони створили два цикли народних картин. Перший цикл — “Календар”, який складається з 21 твору. Другий цикл називається “Від коноплі до сорочки”: у 36 народних картинах мистецькими засобами детально ілюструється процес від посіву коноплі до виробництва вжиткових речей із її волокна. У назвах картин чітко зазначені всі особливості цього процесу з використанням понять і термінів, які нині навіть більшість сільського населення вже забула.

На одному з мистецьких заходів у музеї Романа познайомилась із родиною професійних митців зі Львівщини Ларисою та Сергієм Моравськими. Її зачарували твори Моравських, які моделювали в кераміці майже всю гаму гуцульських жіночих прикрас. Не звернути увагу на таке явище Романа, як мистецтвознавець, фахівець із гуцульської звичаєвої естетики і як жінка з Галичини, просто не могла. Результатом творчої співпраці Романи з подружжям Моравських, окрім мистецтвознавчої допомоги майстрам, були публікації в кількох виданнях статті “Вогонь гаварецький”, яка значною мірою вплинула і на інших творців цього виду мистецтва. У статті Романа коротко характеризує мистецькі особливості і призначення намиста, дукачів, згард, хрестів, сережок, браслетів Моравських і в дуже теплій ліричній формі освячує їхню творчість і внесок С. Моравського у творче переосмислення і розвиток чорної лощеної кераміки, яка з давніх часів була характерна для гончарів Гавареччини.

Ще одне мистецьке явище до глибини душі вразило Роману і синтезувало її багаторічні спостереження і роздуми в цільний духовний і естетичний об’єкт українського буття. З молодих літ вона звернула увагу на камінні іконки й архітектурні прикраси часів Київської Русі в музеях і храмах, виконані методом різьблення на плитках із шиферу. Бачила іконкуладанку на шиї літньої жінки у Почаївській лаврі, пам’ятала щирі, переконливі слова рідного вуйка Гриця з села Німшин на ІваноФранківщині, “що тільки Святий Миколай з медалика (нагрудної іконкиладанки із шиферу. — І. К.) поміг вернутися йому із Колими в рідне село”. Пізніше в Державному історикоархітектурному заповіднику “Стародавній Київ”, зазначає Романа, “сяйнули мені кілька маленьких ікон із шиферу, створені народним майстром Іриною Разватовою. Прийшли вони ніби з часів княжої доби”.

Характерне для Романи глибоке сприйняття прекрасного, особливо в єдності з Божою духовністю, а в цьому випадку і його тяглість із тисячолітньої давнини, викликало у неї буквально інтелектуальноемоційний сплеск. Вона наполегливо опрацьовує матеріал, багато і плідно працює з І. Разватовою, публікує кілька варіантів статті на цю тему: “Молитва в камені”, “Таїна різьбленої ікони в камені” та інше. Ці публікації, які свідчать про глибоку повагу Романи до мисткині та її таланту, дозволили довести до широкого кола інформацію про відродження цього виду мистецтва в Україні.

Прикладом її всеохоплюючої уваги до розвитку народної творчості може бути і багаторічна співпраця з народною майстринею з Києва Наталкою Дворяківською. Як стверджує Романа у своїй статті “Глина, що дзвонить”, “…я відчула, що Наталка Дворяківська… буде працювати над символікою обрядовою і звичаєвою”. Характеризуючи творчість майстрині, Романа знаходить в її роботах естетичні елементи, характерні для Марії Приймаченко, Софії Гоменюк, старого гончара Танасія Філіпчука із Садгори на Чернівеччині і багатьох інших, з якими вона в різні часи спілкувалася і працювала. Для ознайомлення широкого загалу з доробком майстрині Романа підготувала альбомбуклет “Н. Дворяківська: художні розписи”, дала розгорнуту характеристику її творчості, генетичний зв’язок цього мистецького явища зі здобутками попередніх поколінь народних майстрів.

Особливу увагу приділяла Романа наповненню всіх об’єктів зони “Карпати” вишивкою, художнім ткацтвом, керамікою та виробами із дерева, що так характерно для цього регіону, чим Романа займалася зі шкільних років. На одному з ярмарків у музеї вона познайомилась із вишивальницею Ганною Сов’як із села Спас на Коломийщині. Окрім значного різноманіття вишитих творів, техніки їх виконання, була представлена серія картин, “намальованих голкою”, напише пізніше Романа у своїй статті. Щоб продемонструвати творчість майстрині широкому загалу, допомогти їй, Романа організовує розгорнуту виставку в київській церкві Святого Василя Великого, публікує статтю “Покутські взори”, в якій окреслює особливості сучасної вишивки Г. Сов’як в ув’язці з творчістю покутян у ХІХ—ХХ століттях. Більш того, допомагає Ганні отримати грант на стажування в США для організації своєї справи з використанням народних ремесел і творчості.

Прикладом супроводження зростання майстерності визначного митця протягом майже трьох десятиліть може служити співпраця Романи з Любою Гумен. Отримавши ґрунтовну освіту в Косівському технікумі художніх промислів, Люба почала працювати у Чернівецькому виробничохудожньому комбінаті художником з обробки шкіри, моделювання вжиткових і мистецьких речей із неї. Вивчення досвіду попередників, сучасної творчості, фондів багатьох музеїв і приватних збірок дозволили їй стати справжнім майстром.

Сьогодні Люба Гумен, майстер народного ужиткового мистецтва, оцінює свою багаторічну творчу співпрацю з Романою такими словами: “Зустріч з Романою Романівною була для мене великим подарунком долі. Романа Романівна, будучи у відрядженні на Буковині та Покутті, зацікавилась моєю творчістю. Пам’ятаю нашу першу зустріч, коли ми біля хати моєї покійної бабусі цілий довгий літній вечір обговорювали мої роботи, покутські традиції і звичаї. Романа Романівна делікатно формулювала свої безцінні поради. Я була просто зачарована глибиною знань звичаїв нашого краю: скільки важливих порад для своєї творчої праці я дістала тоді від цієї мудрої жінки! Де і що вивчати у фондах музеїв, на які традиційні мотиви звернути особливу увагу! Завдяки Романі Романівні я зростала як майстер, чому вона дуже раділа.

Пам’ятаю, вона приїхала із Києва на мою першу персональну виставку в Коломийському музеї народного мистецтва “Гуцульщина”; з якою повагою до неї ставились співробітники музею і люди, з якими вона хоча б раз спілкувалася. Не забувається і прихисток Романи Романівни мене з двома маленькими дітками у своїй родині, коли виникла необхідність лікувати в інституті мою важкохвору доню. І це був не поодинокий випадок: вона допомагала багатьом. Я згадую кожну нашу зустріч як свято душі. Романа Романівна завжди випромінювала стільки позитиву, мудрості, самодостатності і щирого бажання — допомогти”.

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment