Не лише спогад про Роману, або Подвижництво, натхненне красою України

Іван КОБАЛЬЧИНСЬКИЙ

 

Закінчення. Поч. у ч. 24,25 за 2016 р.

 

Із публікації Романи, обґрунтувань інтер’єрів зони “Карпати” стає очевидно, що поза її увагою не залишалася жодна зі сторін народної творчості, звичаєвої та побутової атрибутики в ув’язці з народним побутом, християнськими та звичаєвими святами, родинними урочистостями та подіями. Зникаюче тисячолітнє гребінкарство з натурального рога, виробництво гунь, боднарство, виробництво побутових речей і прикрас із рослин, писанкарство, оформлення інтер’єрів хат, хатні внутрішні й зовнішні розписи, прикраси та обереги, вишивка, ткацтво і килимарство, їжа до свят і на щодень, мистецьке і текстуальне оформлення святкувань і звичаєвих подій — ніщо не залишалося поза її увагою. Метою багаторічної праці Романи в музеї, творення досконалих інтер’єрів, усієї зони “Карпати”, наукове й етнографічне осмислення у зв’язку з цим місця професійного і народного мистецтва, звичаєвої та побутової естетики і духовності українців (як єдиного комплексу знань про життя народу) була спроба створити цільний, синтетичний “образ” цього життя, відродити і зафіксувати кращі його риси в сьогоденні, закріпити їх у пам’яті людей, щоб зберегти для майбутніх поколінь.

Якось у процесі розбору спільно з професором Д. Степовиком матеріалів з архіву Романи, він зазначив: “Все це, осмислене й опрацьоване, тягне на цілий науковий колектив. Показує на те, неначе працювали, меншою мірою, один доктор наук і кілька кандидатів”. Наводжу ці слова не для похвали Романі, вона цього вже не потребує.

Понад сорок років праці, сотні експедицій у західні регіони України з відомими умовами проживання і пересування, спілкування з сотнями і тисячами людей для фіксації не тільки зовнішніх особливостей їх побуту, а й для проникнення у їхній внутрішній світ, щоб “оживити” цей побут у музейних експозиціях, інтер’єрах, у кожному закутку будівель і храмів зони “Карпати”. І все це робилося без внутрішнього примусу, з відчуттям радості і внутрішнього задоволення, з умінням заохотити до співпраці широке коло небайдужих приватних осіб і в Києві, і за його межами.

Скажімо, багато років Романа творчо співпрацювала з народним майстром, етнографом і видним колекціонером із Чернівців Іваном Снігуром, автором цікавих історикоетнографічних споминів про рідний край “Грозненці на вітрах історії”. І випадків такої співпраці, точніше, це слід охарактеризувати як духовне співжиття, було сотні — в різних регіонах України.

Слідів такої співпраці залишилось безліч, значна частина яких знайшла своє місце в публікаціях Романи та творчості майстрів народного мистецтва.

Викладене в цьому дописі тільки пунктиром характеризує багаторічну діяльність Романи як етнографа і науковця. Думаю, багато з омріяного і запланованого нею не було втілене в життя. І основною причиною цього стало багаторічне несприйняття, нерозуміння і незабезпечення, хоча б на технічному рівні, її творчого потенціалу в самому музеї. Навіть набір, друкування та технічне упорядкування великої кількості наукових матеріалів, обґрунтувань названих вище 12 інтер’єрів, їх оформлення, згідно з музейними вимогами, як правило, перетворювалось на приватну проблему Романи.

Музей у фізичному та й в інтелектуальному плані поволі перетворювався на Другу Чорнобильську зону, тільки менших розмірів. Здається, залишилося його хоча б віртуально прикрасити, і з допомогою інформаційних технологій, демонструвати іноземцям десь у Кончі Заспі, “турбуючись” про Образ України. Свої, напевне, вже змирилися і з голими ребрами крокв, і з перетворенням музею на суцільний Пропойськ часів ЯнуковичаАхметова, і з заростями, в яких стало можливим хоч щось сховати з особливо ганебного. Наприклад, злочинно знищені пожежею хати з Бойківщини, які коштували Романі не одного року ходіння по горах і тяжкої праці для перетворення їх на повноцінні об’єкти зони “Карпати”. У підсумку, — жертовне подвижництво перетворилося на довгий час у її особисту трагедію. Коротко повернімося до інтелектуального стану музею. Менше всього хотілося б покласти провину за його незадовільний стан на окремих працівників. Кожен із них робив усе, що було в його силах і можливостях. Але це були окремі зусилля і окремі досягнення. Завжди бракувало цільної ідеї і цільного бачення музею як об’єкта національного масштабу з повноцінно витлумаченими завданнями і чітко визначеними шляхами їх вирішення та подальшого розвитку… Щоб останнє твердження не залишилося просто словами, наведу такий аргумент: у нашій домашній бібліотеці наявні, мабуть, усі наукові збірники і музею в Пирогово, і Музею під відкритим небом у Свиднику (Словаччина). Романа все це відслідковувала, постійно спілкувалася з директором музею у Свиднику доктором Мирославом Саполигою, він бував і у нас удома. Стверджую: кількісно і за обсягом збірники зі Словаччини, де проживає якась сотня тисяч українців (у кращому разі), не поступаються виданим Національним (!) музеєм України. Як кажуть, продовжувати тему зайве!

На закінчення підкреслю такий момент: під час наведеного вище вшанування відбудови церкви Святої Покрови я попросив директора музею М. С. Ходаківського звернути увагу на цю добродійну акцію і почати активну кампанію із залучення приватних осіб для подальшої співпраці на благо музею. При цьому наголошувалося на тому, що кілька працівників музею, насамперед Романа, Лідія Орел, Світлана Щербань, мають досвід залучення спонсорів та досить відомі в Києві і Україні для сприяння такій діяльності. Як перші кроки в цьому напрямку, необхідно активно популяризувати таку діяльність на об’єктах спонсорства, зазначаючи факт добродійства, організовувати передачі й рекламу, як це роблять у всіх цивілізованих країнах. Минуло десять років, музеєм керує вже четвертий чи п’ятий директор, але навіть випадки значних добродійних акцій так ніде і не зазначені. Складається враження, що залишаються невідомими факти сприяння розвитку культури, благодійності у цілому світі, їх популяризація; що в США, Канаді, Європі існують структури, які називаються “Друзі сприяння розвитку, допомозі…” всьому: різним заходам, установам культури, університетам, добродійним організаціям і таке інше без кінця. Чи знає теперішнє керівництво Національного музею народної архітектури та побуту України хоча б про внесок у розбудову і розвиток зони “Карпати” Романа Шимка, Олексія Івченка та багатьох інших?

Ще одна проста істина: Національний музей народної архітектури та побуту в Пирогові вже півстоліття має стосунок до мистецтва, до його коріння — всього комплексу народної творчості. Підпорядковувався різним “інстанціям”, від Товариства охорони пам’яток України, через Міністерство культури до Академії наук і знову до Міністерства. Виникає питання: чому до сьогодні не осмислена і не активована співпраця для розвитку музею з провідними митцями держави? Адже добре відомо, що ментально митець, як кожна творча особистість, тяжіє до ідеї: залишити пам’ять, сліди своєї творчості майбутнім поколінням. Що, окрім того, вершиною народної творчості завжди є видатні твори високого мистецтва. Мабуть, зайве нагадувати про М. Приймаченко, Г. Собачко, К. Білокур. Та можна згадати Ганну Василівну Василащук та Ганну Іванівну Верес, які ще 1968 року отримали Державну премію імені Т. Г. Шевченка в галузі образотворчого мистецтва за цикл українських народних тканих рушників. Параску Хому, Софію Гоменюк і багатьох інших. Віддати їм належне не тільки дещицею у фондах, а й спробами творчого розвитку їхніх досягнень, організацією студій з їхньою участю ще за життя майстрів. Якщо необхідно, то побудувати нескладні споруди, в яких проводити виставки, хоча б веснянолітні “сезони”, перерахованих та інших геніальних і видатних майстрів України. Цим, а не Пропойськом, заохочувати відвідувачів, закордонних мистецтвознавців і дизайнерів до використання фондів музею. На такій основі покращувати економічне і просвітницьке становище музею. Для прикладу, згадаймо недавні звинувачення, поки що в медіа, дизайнера з Фінляндії, яка мистецьки оформила літаки компанії “Finnaier” творами Марії Приймаченко. Інакше для чого у фондах зберігаються десятки тисяч творів мистецтва та експонатів? Чекаємо чергової великої Лаврської пожежі зразків епохи Петра І чи Сталіна—Хрущова? Так, це вимагає зусиль, але без цього дорога веде у згадану вище Другу Зону. Не можете знайти для Національного музею народної архітектури та побуту України свого Бориса Возницького, — створіть наглядову раду. Для початку хоча б на зоні “Карпати”, тут уже сьогодні є згуртований колектив небайдужих!

Ще раз повернімося до тих ментальних “силових” ліній, які “з’єднують” кожного митця з майбутньою пам’яттю про нього. Спочатку нагадуємо про, здавалося б, далекий від України випадок. Видатний канадський скульптор українського роду Леонід Молодожанин (Лео Мол), знаменитий подвижництвом творення значної кількості творів, які прославили його ім’я у світі, зокрема, талановитими пам’ятниками Т. Шевченку у Вашингтоні і на цілому американському континенті. І, як стверджує професор Дмитро Степовик у своїй монографії про нього, президент Д. Ейзенхауер зауважив за краще доручити якраз Л. Молу творення свого скульптурного погруддя, а не видатному італійцю Джакомо Манцу. Початкову мистецьку освіту Л. Молодожанин отримав у Ленінградській художній академії ще до війни. І пам’ять про це, про великого “Колегу” — Т. Г. Шевченка — спонукає його запропонувати СанктПетербургу створити власним коштом митця пам’ятник Кобзарю біля головного корпусу цієї Академії. Звичайно, не прикрашеного “мотиваціями” за вимогами Л. Кагановича, як це було у Києві. Своєму рідному місту Вінніпегу (Канада) Л. Молодожанин подарував сад з більше ніж 120 скульптур. Його творчість прославила Україну в світі!

Тепер повернімось до зовсім близького випадку: за 100 км від Києва. У процесі виготовлення пам’ятника покійній Романі (за проектом скульптора Р. Чайківського) мені значний час доводиться співпрацювати зі скульптурною майстернею Наталії і Віталія Рожиків у Коростишеві. Спочатку я зауважив наявність значної кількості (більше 10) скульптурних творів у місті і в парку. За щоденними клопотами не спромігся осмислити це явище, хоча низка скульптур викликали зацікавленість. З часом виявилось, — усі ці скульптури дарує рідному місту родина Рожиків! Більш того, власним коштом вони виготовили і встановили на території Фінляндії монумент у пам’ять про загиблих бійців Житомирської дивізії. З сімнадцяти тисяч мобілізованих житомирців серед живих залишилось 800 осіб. На пам’ятнику українською та фінською мовами напис: “Україна сумує”. Хай мені хтось із цього п’ятдесятирічного сонму директорів музею наведе подібний приклад (за великим рахунком!) своєї (!) співпраці такого масштабу для блага Національного (!) музею України з кимось із митців! Хай хтось із цих директорів наведе хоча б приклад спроби змагатися з музеями у ПереяславіХмельницькому врештірешт! Рутина, патологічні безпомічність і байдужість, і не тільки директорів музею! Мимоволі все це викликає ретроспективні асоціації про нездатність Київського великокняжого столу змагатися з ПереяславХмельницьким удільним князівством у гірші часи давньої Русі! Схоже на те, що повноцінний задум щодо створення музею, зазначена вище “стратегічна ідея”, закінчилась на доброї пам’яті Петрові Тронькові, на першому етапі створення інфраструктури, та первинному накопиченні і формуванні фондів. Що ж далі, незалежна Україно?!

Перелік безкорисної жертовності в ім’я кращої долі сьогодення і майбутнього в цілому світі, і в Україні зокрема, можна продовжувати без кінця. Та важливо нагадати: після всіх Майданів і Революцій, пролитої Святої Крові перестаньте дурити людей неправдою, “церкви мурувати” для РПЦ, “заощаджувати” на життєво важливому для відродження, більш того, для самого існування України. Вже час і для порядних людей, і для тих, хто за безцінь приватизуваввкрав Україну, усвідомити той рівень загроз, перед якими стоїмо. А щоб усе викладене вище не здавалося своєрідним маренням людини, яка вже “розміняла” дев’ятий десяток, нагадую зміст китайської аксіоми: “Основа всіх злочинів — бідність” та, прошу, хоча б в Інтернеті, продивитися книжку професора Йельського університету (США) Timothy Snyder’а “Криваві землі” (українськомовне видання, К., “Грані — Т”, 2011, російськомовне — К., “Дуліби”, 2015). Ще краще, — уважно прочитати цю книжку, не пропускаючи “…ні букви, ні титли”. Може, хоча б це допоможе зрозуміти: бідність і нищення духовності — шлях до чергових “кривавих земель”!

Особливо “заощадливим” хочу нагадати слова Петра Саварина з його мемуарів “Ми з собою взяли Україну”: “Пам’ятайте, у домовини кишені немає!” І ці слова стосуються не тільки американоканадських українців.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment