Надія ОНИЩЕНКО,
член Національної спілки журналістів України, м. Ніжин
“Трудодень, трудодень, нема хліба за цей день”. Цю фразу моя, вже покійна, мама повторювала щоразу, схиляючись над тістом. Я її не розуміла. Навіщо ото переживати, чи не захолоне піч, чи не перепечеться в якомусь місці хлібина… А мама дивилася на мене з німим докором, як дивляться всі мами на ще нерозумних дітей. Вона раділа можливості пригостити власноруч випеченою смакотою родину, самотніх сусідок, парафіян церкви.
Оцю її радість я усвідомила з віком, уже після маминої смерті на 78му році життя. За чотири роки до цього я забрала маму у свій дім. І дізнавшись про її смерть, колишні сусіди й знайомі щиро мені співчували, згадуючи добрим словом покійницю.
Теплий спомин про маму нахлинув на мене раптом, коли в архівному документі я спіткнулася об слово “трудодень”. Трудоднем вважалася валюта, якою оплачували роботу колгоспникам. Робочий день з 5ї до 19ї години з перервою на обід із 12ї до 14ї просто фіксував бригадир чи завідувач ферми. У протоколі № 17 від 2/ХІ 1944 року записано, що трудодні обліковують погано: “Їх гублять, табелі не ведуться”. Мамі на той час минало 13 років, і вона була старшою за брата й сестру. Після визволення села від німецькофашистських загарбників 1943 року Пашу Загній взяли на роботу дояркою. 12річна напівголодна дитина, замість того, щоб продовжити навчання в п’ятому класі, руками доїла корів, прибирала за ними гній і годувала фуражем. І за це їй записували трудодень, який могли отоварити після збору колгоспного врожаю. Але підсумки колгоспного господарювання були невтішними. “Відстали з уборкою ярих культур. Люди на роботу не ходять. Корів для роботи не дають. Коні виснажені”. Такі факти записані в протоколі №16 від 17/ІХ 1944 року засідання правління колгоспу “Селянський шлях” с. Крути Комарівського району. Ухвалили: попередити окремих колгоспників про те, що в разі невиходу на роботу їх притягнуть до відповідальності, а тих, хто не давав власних корів для роботи на колективних полях, — виключити з колгоспу.
Чи ж страшним було позбавлення колгоспного кріпацтва? Так. Не колгоспникам зменшували присадибні ділянки землі, з яких люди могли хоча б якось прохарчувати себе й домашню худобу. Норма наділу була 0,32 га. За наявності зайвих соток урожай забирали в рахунок колгоспу.
Того ж 1944 року відзначали Жовтневі свята, і правління колгоспу вирішило призначити трьох охоронців проти можливих диверсантів, а ще виділити кожному учаснику, зокрема й гостям, просо, буряк, картоплю, кользу та по кілограму хліба.
1946 року для подібного святкування в колгоспному культурному фонді знайшлося 4 центнери борошна і 3 центнери м’яса, а також 1 кг картоплі на працездатну особу. У той же час правління відмовило Марії Федорівні Вороні в допомозі хлібом, мотивуючи тим, що “нема фондів”.
Станом на 1 грудня 1946 року в колгоспі налічувалося 226 голів великої рогатої худоби, зокрема 99 волів, 23 корови, 19 теличок, 15 бичків, 68 коней, 35 овець, 88 свиней.
Голова колгоспу Я. Т. Пилипченко звинувачував селян у тому, що вони “не вболівають за колгоспну справу”. Очевидно, йому було за що вболівати — згідно з рішенням правління колгоспу, йому щомісячно видавали 20 кг зерна, 50 кг картоплі та 1 літр молока щоденно. А ще виплачували 187 карбованців відрядних, коли їздив на наради в район. Рядовим членам колгоспу відмовляли в задоволенні заяв про надання хліба собі чи соломи для корови в рахунок трудоднів. Щойно призначеній ланковій Ганні Шептій виділили 10 кг хлібних відходів, а Мотрі Жовтопляс хліба не дали, “бо вона не ходить на роботу”.
Це було голодного 1947 року. 31 січня після звіту голови колгоспу “Селянський шлях” Т. Ф. Василенка правління розпустили. У протоколі №1 зафіксували такі виступи: Т. Ф. Литвиненко — Несвоєчасно зібрали урожай і мало одержали на трудодні. О. З. Солом’яний — Несвоєчасно зібрали зернові культури, і наш заробіток загинув у полі. О. О. Манойленко — З колгоспниками працювати важко, вихід на роботу несвоєчасний.
На початку зборів, відповідно до заяви, зарахували членом колгоспу Якова Терентійовича Пилипченка, очевидно, чоловіка не місцевого. А наприкінці — його вже обрали новим головою колгоспу.
Керівників тоді переобирали часто, але критичну ситуацію це не рятувало. Як не стимулювали роботу постанови пленуму ЦК ВКП(б), райкому КП(б)У і підвищені соціалістичні зобов’язання “добитися на трудодень 2 кг зернових і 3 рублів грошима”. 19 березня вирішили продати місячних поросят колгоспникам по 40 крб за кілограм живої ваги, оскільки “нема для свиней харчів, і вони виснажують свиноматку”. В Йосипа Дем’яненка придбане поросятко здохло другого дня, але заплачених грошей йому не повернули. Так само роздавали курчат і телят.
Нічим було годувати колгоспну худобу, бо “розікрали сіно, коли розвозили”. За таку крадіжку справу на Віру Кобизьку передали до суду. А як же було не красти, якщо 1947 року В. Тарану віддали 2 центнери сіна за колгоспних телят, яких він вирощував в домашньому господарстві 1944 і 1946 року. Н. Руденко в подібному проханні відмовили. Передали в суд і акт, складений на свинарку Надію Іващенко, що “взяла без дозволу правління картоплі, якої зовсім мало і нічим годувати свиней”. Колгоспників змушували красти те, що вони самі й вирощували, але отримати на трудодні чи за гроші не могли.
Для годівлі худоби в колгоспників брали навесні сіно, щоб повернути восени. Але про своє зобов’язання правління забувало. 9 вересня розглядали заяву Оксені Матвіївни Гавриленко про повернення їй 900 кг сіна. Вирішили відмовити, бо “сіно брали в багатьох, і нікому не повертали. Воно в бухгалтерії не записане”.
Задовольнили 10 заяв про видачу по 8 кг хліба в рахунок трудоднів 1947 року. Завідувати фермою призначили Івана Олексійовича Хвостика. Я виділила це прізвище, ім’я й побатькові, бо, можливо, це й був той чоловік, що милосердям своїм заслужив собі пошану в Бога.
Мама розповідала, як шістнадцятилітньою вже чотири роки годувала і доїла колгоспних корів. Про те, щоб принести додому бодай склянку молока, не могло бути й мови. Але завфермою дозволяв те молоко пити. І до мами на роботу прибігали менші сестра й брат із випеченим з макухи хлібом і запивали його теплим коров’ячим молоком.
Бабусі, Олександрі Денисівні Загній, маминій мамі, 1911 року народження, нарадили піти в “Западну” і обміняти щось із речей на харчі. А які речі в розкуркуленій родині, коли навіть зпід маленьких дітей активісти пелюшки повисмикували! Вдень працювала в колгоспі за трудодні, а вночі зі шматків старої гуми клеїла чуні, з якими й подалася на захід України.
Те, що обміняла, не їла, берегла для сім’ї. В одному домі її зустріла привітна господиня, на вигляд ровесниця. Біля столу юрмилися діти. На пояснення бабусі про обмін стримано відповіла: “У нас з харчами теж сутужно, нічим не допоможемо”. Потім подивилася на голодні її очі й тихо запропонувала: “А Ви, може, їсти хочете, то сідайте з нами. Тільки вибачте, у нас одні ріжки немазані”. Моя бабуся до самої смерті згадувала ті смакотні ріжки і молила Бога про добро для тієї жінки та її дітей.
Прибутковою в колгоспі була посада рахівника. На неї призначили Кантура, який попросив платити йому щомісячно 10 кг зерна, 4 кг круп і 1 л олії. З ним правління колгоспу погодилося 12 березня. А 15 березня загальні збори відмінили таке рішення, бо “дорого запросив за роботу”. Запропонували рахівнику О. В. Радченку навчити на своє місце А. А. Москаленка. За науку платити щомісячно 30 кг зерна, 1 центнер картоплі і 1 центнер сіна, а учню записувати 15 трудоднів.
1 квітня 1947 року розпочали масову сівбу. З посівного матеріалу не вистачало гречки й бобів. Наявний був неочищений, інвентар не відремонтований, бракувало тари. Правління зобов’язувалося принести в колгосп по одному мішку, а ще зібрати в колгоспників насіння соняшника, кукурудзи, гарбуза й буряка. За тонну гною, взяту в колгоспника, платили чотирма трудоднями. Орачам за рахунок громадського харчування виділяли 1,5 кг картоплі і 25 г олії. Двох жінокколгоспниць упіймали на тому, що вони взяли по 200 г олії. Їх змусили заплатити за неї в трикратному розмірі за ринковою ціною.
Прочитане про це в протоколі знову обернулося спогадом: моя мама ніколи не поливала салат олією прямо з пляшки, а спочатку наливала в ложку. Робила так не за кулінарним рецептом — вона економила кожен грам. Психологи стверджують, що пережитий голод закодовується і передається генетично.
У червні почали косити траву на сіно. 16 косарям при виконанні денної норми косовиці видавали 1 кг картоплі, 600 г хліба і 200 г м’яса. Норма харчів подвоювалася при подвійному виробітку.
На засіданні правління 6 липня з’ясували, що скосили всього 34 га. Голова колгоспу Я. Т. Пилипченко звинуватив у відставанні бригадира О. О. Манойленка, який “не запровадив відрядну систему”. Бригадира цього разу звільнили, хоча він і раніше просив це зробити. Було справді важко змушувати людей виходити на роботу. У протоколі від 6 липня зафіксовано таке: слухали заяву ланкової Ганни Шептій про те, що Кобизька Галя і Кобизька Дуся образили її і не захотіли виходити на роботу. Ухвалили: справу оформити і передати в суд.
Готуючи їжу на газовій плиті, я намагаюся уявити, скільки часу й здоров’я забирав звичайний побут і робота в сільських жінок. Треба було прокинутися до четвертої ранку, щоб витопити піч і приготувати якусь їжу родині й худобі на цілий день. А о п’ятій ранку вже бути на колгоспній фермі, біля молотарки чи на полі. До нього було 6 кілометрів. Щоб заробити один трудодень, треба було прополоти сапкою майже 70 метрів картоплі. Мама розповідала, як вона долала ще 12 кілометрів під час обідньої перерви, аби нагодувати грудним молоком десятимісячну доньку. Порушення трудової дисципліни суворо каралося. Протокол від 3/VII 1947 року повідомляє про те, що слухали “невиконання мінімуму трудоднів за перше півріччя”. У Надії Андріївни Колотило відрізали 0,06 га городу, Марію Тихонівну Кабанець виключили з колгоспу, Горпину Дяченко оштрафували на 5 трудоднів, Олександру Терешківну Дем’яненко віддали під суд, оштрафували на один трудодень Миколу Федотовича Шуста і бригадира М. С. Халимона. Перший самовільно взяв воза, а другий — плуга. Параску Симонівну Онищенко звинуватили в тому, що “не виконала наряду”, а Оришці Загній не записали трудодень, бо вона “пішла з молотарки після обіду”. Бригадира Бутка оштрафували на 5 трудоднів за недосів озимих культур. Таку ж покару поніс і об’їждчик І. С. Кабанець за те, “що не знає, що на його ділянці робиться”.
9 вересня 1947 року на засіданні правління колгоспу “ІІІ Інтернаціонал” за поданням голови колгоспу П. Я. Кузьменка оштрафували 9 жінокколгоспниць “за недбайливе викопування картоплі”. Їм також роз’яснили Указ Президії Верховної Ради СРСР про допустимий розгляд у суді їхньої недобросовісної роботи.
Не подумайте, що перелічені особи були лінивими чи злісними порушниками колгоспних правил, — вони фізично не встигали переробити всього того, що навалювалося на них щоденно на власних сотках і колгоспних гектарах. Григорій Тютюнник у романі “Вир” пише, як сільський голова рановранці об’їжджав на коні з дорогим сідлом сільські двори і заливав водою гарячі печі в тих жінок, які ще щось не доварили і запізнювалися в ланку чи бригаду…
У моєму домі ікона Святого Миколая накрита вишитим мамою рушником. Я не можу збагнути, коли вона його вишивала. Я з трепетом реставрувала й одягала полотняну сорочку, яку виткала з льону і вишила мамина тітка Олена Олексіївна Загній. Де знаходили ці жінки час і сили, щоб після тяжкої праці реалізувати душевний потяг до краси?..
На загальних зборах колгоспники підтримали лист Сталіну, в якому зобов’язувалися досягти таких врожаїв: ярої пшениці — 70 пудів з площі 10 га; картоплі — 900 пудів з площі 10 га; озимини — 18 ц з площі 10 га і “розрахуватися з державою по хлібопоставках до 30річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції”. І знову спливло в пам’яті мамине: “Сусіда кудись забрали, бо сказав вголос: “Спасибі Сталінугрузину за те, що взув нас у резину!”
Перелічені архівні документи я читала у відділі забезпечення збереження документів Державного архіву Чернігівської області в м. Ніжин, а вдома — книгу професора Йєльського університету (США) Тімоті Снайдера “Криваві землі: Європа між Гітлером і Сталіним” і в ній натрапила на такий висновок: “Колгосп, як засіб держконтролю над розподілом продовольства, був придуманий Сталіним і використаний Гітлером”.
У 2004—2006 роках під час сільських зібрань жінки з покоління моєї мами, які пережили і голодівку, і війну, й колгоспне кріпацтво, підходили до працівниці пенсійного фонду з запитаннями про те, чи підвищать їм пенсію. А та терпляче й безпорадно пояснювала, що сума залежить від стажу роботи і зарплати. Трудодень зараховують тільки у стаж, бо він так і залишився неконвертованим.
…У лексиконі моєї мами було лише одне лайливе слово — комуніст.
