27 червня 2016 р. в Києві відкрито пам’ятник Андрію Малишку
Дмитро ПАВЛИЧКО
“Якби був горою, то тільки Говерлою, якби був рікою — то тільки Дунаєм”, — так я думав про Андрія Малишка, коли почув його вперше.
Андрій Малишко — трибун, громадський діяч, який не мовчав, коли треба було говорити.
І сьогодні належить нам згадати найважливіші для нашого часу твори Андрія Малишка. Це численні поезії-звіти онука й сина перед своїми предками.
Літа мої линуть в широкому краї,
І спомин у слові довічно заліг,
Далекого роду імення згадаю,
Побитих, покривджених предків моїх.
Кували в кайдани по три, по чотири,
Ой, пісне дідівська, забута моя —
Сумне Забайкалля глухого Сибіру,
Дорога Владимирка — каторжная…
Бунтарська голота, в століттях суворих,
Дідівська могила в далекім краю.
У Шилці, у Нерчинську, в каторжних норах
Лягли, не забувши про землю свою.
Це написано 1938 р. за часів, коли кожної ночі у Биківні енкаведе розстрілював українських письменників і сотні, тисячі українців тільки за те, що розмовляли рідною мовою. Від смерті в ямах Биківні Малишка врятувала війна. Поневолена німецькими окупантами батьківщина заболіла його. Була для пристосуванця нагода сказати, що радянська Україна — рай, а в полоні фашистів — пекло. Але не скаже цього Малишко. А скаже він на всі часи просто і геніально: “Україно моя, мені в світі нічого не треба, тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти”. А що то є голос і ніжність України? То мова і пісня її. Якщо ти живеш в Україні, любиш, знаєш мову і пісню її, ти — людина. Але якщо ти в Україні державний чиновник, політик, бізнесмен, священик, діяч культури, який не любить, не знає і знати не хоче мови і пісні її, ти — окупант.
Максим Рильський любив і вивчав твори Малишка. До речі, з Рильським познайомив Малишка, ще свого студента в ІНО Микола Зеров. Зеров і Рильський були подивовані поетом-юнаком. Максим Тадейович пише про дивину Малишкового поетичного дару: “Одним із наскрізних у поезії Малишка образів є образ матері (як наскрізним він був у Шевченка). І характерно, що, давши свій оригінальний переспів “Плачу Ярославни”, який притяг до себе непереможними чарами багатьох поетів, Малишко звернувся до цього образу в дні війни і зайшов до нього зовсім з несподіваної сторони: Ярославною він назвав свою матір.
Тут присутня думка про спорідненість Малишкового таланту із генієм Тараса Шевченка.
Як радянський воїн, сурмач, Малишко кликав визволяти Україну, але одразу по війні побачив, що його батьківщину так само, як до війни, знищує великодержавний, російсько-сталінський режим. Саме про її комуністичних вождів Малишко писатиме в повоєнних, особливо в шістдесятих роках, називаючи їх “фюрерами”, а їхню велику й непереможну кремлівську ідеологію — “Дойчланд юбер аллес”.
Їдять і п’ють, як водиться давно,
Вино, чи кров. Але то всеїдно,
А вже закуска — фюрерів тривоги —
З народних тіл, постелених під ноги.
І тут же пише він вірш “Уроки фюрера”. Радянська цензура пропустила цей твір, а кремлівські ідеологи запам’ятали його. Малишко відкрився тут як воїн проти тотального помосковлення України. За це ж його твори викинули зі шкільної програми. ЦК КПУ, особисто товариш Скаба, заборонив записувати (тоді ж не обирали) Андрія Малишка в депутати Верховної Ради УРСР.
Романку мій! Рум’янку мій! — Розпука
Несе Вкраїною своє дитя,
Де вже ні мови рідної, ні звука,
Ні школочки! Ні лиштвочки життя.
Думаю, пам’ятник Андрію Малишку скликатиме щороку 14 листопада (день народження поета) мислячих громадян для пісні, сповіді і найважливішої розмови про наші клопоти.
* * *
Ваша Святосте, отче Філарете, ваша українська, пісенна і державницька невмирущосте, мій зібраний тут народе на святі рідного Слова!
25 років тому мені з друзями вдалося створити Фонд відбудови резиденції Богдана Хмельницького в Чигирині. Президент Леонід Кучма швидше за нас побудував згадану резиденцію, дякуємо йому. А невеликі кошти, зібрані нами, зберегла моя дочка Роксолана. Я звернувся до членів правління Фонду Хмельницького із просьбою передати кошти у Фонд Андрія Малишка. Вони погодилися.
Дозвольте мені від імені нашого сьогоднішнього зібрання подякувати моїм друзям. Це — Іван Дзюба, Левко Лук’яненко, Богдан Будзан, Микола Жулинський, Микола Яковина, Володимир Черняк, Олесь Лупій, Павло Мовчан, Павло Розенко, Іван Заєць, Іван Драч, Володимир Яворівський.
Найвищої вдячності заслуговує скульптор Роман Захарчук, що зумів передати у бронзовому образі Андрія Малишка радощі голосу співаючого поета, прагнучого обняти Україну. Цей пам’ятник довго стояв у гіпсі, але міг стояти ще довше відлитий у бронзі, якби не патріотичний дух і щедрість Станіслава Довгого, президента Малої академії наук, будівничого двох пам’ятників у дворі Київського університету ім. Т. Шевченка — Василеві Симоненку та ректору Михайлу Максимовичу. Станіслав Довгий подбав, аби Андрій Малишко стояв на гранітній брилі, що символізує міць і тривалість його слова. Архітектор Леонід Малий подбав за гармонію всіх складових пам’ятника, про напис та український орнамент на п’єдесталі.
Своїх сил до будови пам’ятника доклав видатний педагог, ректор Університету ім. Михайла Драгоманова Віктор Андрущенко. Не можу не згадати, що нам допомагав радник Президента України Олег Медведєв та керуюча гуманітарним департаментом мерії Києва Ганна Старостенко.
Слава Україні!
(Від редакції. Виступ Д. Павличка подаємо зі скороченням).
