Світлана МАСЛОВСЬКА,
голова Заставнівського районного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
Їхні обличчя ще й досі перед очима. Саме обличчя, бо фізично й морально важко зупиняти погляд на тому місці, де мала бути рука, нога чи — на інвалідному візку, де сидить юнак, або ж геть молодий, на перший погляд, здоровий чоловік. Це неправильно, проте коли усвідомлюєш, що це не сон, це лікарняні палати, де на кожному ліжку — поранені, понівечені тіла, скалічені душі лише через звірство інших людей, хочеться вити! Від безвиході, безпорадності… Бо їх так багато, таких різних! Мовчазних і балакучих, тихих і скромних, жартівливих і сумних. Це наче маленька, неправильна держава із занадто правильними людьми. СВІДОМО пішли на війну, знаючи, що можуть звідти не повернутися.
Ось які відчуття переслідують чи не кожного просвітянина, волонтера “Заставнівської волонтерської сотні” (керівник Марія М’якота) і волонтероккіцманців Анну Юрбаш і Світлану Петречук, які провідали поранених бійців АТО у Львівському військовому госпіталі.
Коли готували їм гостинцісмаколики, таку ж їжу, яку майже щомісяця передаємо на схід України, коли вже їхали до Львова, насправді не знали, що там нас чекає. Знали, що в госпіталі зустрінуть львівські волонтери, які чули про нас, захоплювалися тією справою, що робимо для фронту, й будуть раді з нами познайомитися. Але що звідти ми повернемося іншими — й не здогадувалися.
Львів зустрів нас сонячною погодою. Це тішило, бо пригощати бійців домашньою їжею із заставнівської печі ми мали на вулиці, у лікарняному скверику. Львівські волонтери висловлювали свої захоплення масштабами роботи нашої “сотні” і запросили провідати спочатку важкохворих, яким не можна підніматися з ліжка та їсти будьщо, а лише фрукти, солодощі, й подарувати деякі речі. Коли заходили в одне з приміщень, на східцях до нас заговорив юнак, який сидів у інвалідному візку.
— А хто ви, і з чим до нас завітали? — запитав.
— Ми з Чернівецької області, із містечка Заставна, привезли вам буковинської їжі, вдячні за ваш героїзм, за те, що ви справжні наші захисники.
— Мене звати Михайло, я львів’янин, але добре знаю Юру Солодана з Чернівців, передайте привіт при нагоді. Я з ним воював. Класний хлопець. Він уже вдома, а я… Але, гадаю, ще якийсь місяцьдва, і я перестрибну через цей паркан, — оптимістично жартує боєць. Хлопець розповів, що коли ремонтував військову машину, на нього впав двигун і зламав хребет. Його відправили до госпіталю в місто Дніпро. Ніхто не вірив, що Михайла можна повернути з того світу. Але волонтери здатні творити дива. Швидко зорієнтувалися й доставили з Америки платинову пластину. В госпіталі був 2 місяці, переніс 5 операцій, попросився до Львова, рідним легше навідувати сина. Зараз уже “чує” ноги до ступні. І, як сам стверджує, б’є рекорди, бо є прогрес на одужання…
Тим часом поспішаємо до хірургічного відділення. Волонтерка Зоряна, студентка юридичного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка, стукає в двері палати й просить дозволу зайти. Роздаємо солодощі, фрукти, пакети з футболками, шкарпетками, сувенірами. Хлопці, ніяковіючи, накриваються ковдрами. Незручно нам, а ще більше — їм — молодим, гарним, беззахисним. Підбадьорюємо, запитуємо, де воювали, за яких обставин трапилася трагедія, бажаємо швидкого одужання. Не знаходимо слів, коли бачимо, що з кінцівок, точніше з того, що від них залишилося, просочується кров, а чоловік щиро усміхається…
— Прорвемося, — каже Дмитро. — Я ж живий. У мене ще діти будуть. Я в це вірю. Дівчина чекає…
Щасливий, подумалося після того, як зайшли до виснаженого та худенького, наче маленька дитина, п’ятдесятирічного бійця з напіврозплющеними очима, якому куля розірвала шлунок, а рідні про це не знають. Не хоче тривожити нікого, та й бачити — теж.
Трішки заспокоюємось, коли чуємо:
— Наші йдуть, це ж наші — з Буковини, із Заставни…
— Звідки знаєте? — перепитуємо чоловіка, який ніби саме нас чекав.
— Земля чутками повна, — віджартовується Любомир Головатий, як з’ясувалося, з Лужан Кіцманського району. У нього травма після падіння з БМП. Він боєць з “Айдару”, йде на поправку і повертається в АТО, до Мар’їнки. Каже, що інакше не може, там чекають його побратими… Знайомить нас із своїм кращим другом — Віктором із Рівного, а ще з Юрою із 128 бригади (родом із Миколаєва), у якого поранення після чергового обстрілу “сепарів” і полтавцем Валерієм. Любомир і тут за старшого, і на передовій. Як справжній патріотпросвітянин, повідує:
— На війні потрібні не тільки відвага й патріотизм, а й здоровий глузд, цього вчимо молодих. Добре усвідомлюємо, що є здобиччю для оскаженілого “сусіда”. Але їхніми методами не ведемо війну. Причина проста — ми не такі, як вони, ми — українці.
Майже нічого не хотів розповісти киянин Сашко, ховаючи обпечену від вибуху частину свого красивого обличчя та важкі поранення руки й ноги. До глибини душі вразила й водночас збентежила розповідь 20річного Юрка, який два місяці тому, зробивши зауваження командиру за виставлений на стіл пістолет, отримав кулю у живіт, яка, розірвавши печінку, застрягла в хребті, і зараз юнак не відчуває лівої ноги. Волонтери знайшли адвокатів, та поки що справа не зрушила з місця. Але війна — не тільки бої. З передової бійці везуть різні болячки: контузії, пневмонію, бронхіти. Макаронитушонки призводять до захворювання шлунка, відкриваються виразки. Ще один наш земляк розповів шокуючу історію. Прогулювався вечірніми Чернівцями із дружиною та донькою, до нього підійшов офіцер і вручив повістку. Знаючи свою хворобу — ниркову недостатність, через яку він не може воювати навіть у військовий час, не думав, що заберуть. У військкоматі почув протилежне: придатний до служби в армії. Постійні переїзди вантажівкою зруйнованою дорогою Сходу України призвели до загострення хвороби. Зараз нирки сохнуть, але “статус” придатного йому ніхто не відмінив. Тож і досі не знає, що його чекає. Ще один чернівчанин Валерій Боднар застудився на полігоні. Мав температуру 41,2, дев’ять днів у реанімації лікарі боролися за його життя. Каже, що зараз уже легені чисті, ще трішки полікується, і на війну. Говорить про це, ніби про звичні речі:
— Якщо ми ту імперію не знищимо, то свідомо передамо її своїм дітям і внукам, тоді цій війні не буде кінця.
Сашко зовсім юний. Має контузію. Йому 20, а пішов на війну, коли було ледь за 18. Уже встиг втратити двоюрідного брата, теж Сашка, який, виходячи із Дебальцівського котла, витягував пораненого побратима, наступив на міну. І нема брата…
Сотні історій, зовсім не схожі одна на одну, ми слухали, жахалися, співчували й водночас відчували провину, що не все зробили, аби запобігти цій біді, і хоча б зараз, якимсь чином намагаємося взяти на себе бодай тисячну долю того болю, через який довелося пройти цим хлопцям, більшості — із дитячим обличчям і чоловікам, які залишили свої благополучні сім’ї, достаток та пішли туди заради рідних і нас з вами… Доки ми роздавали гостинці, наші дівчата на лавках лікарняного парку порозкладали котлети, відбивні, ковбасу, пастрому, копчену рибу, голубці, начинку, капусту з м’ясом, овочі, фрукти, млинці з сиром, бісквітні рулети з повидлом, печиво, солодощі. Але бійці не поспішають і насолоджуються духовнопросвітницькою їжею. Адже ми приїхали з нашим другом та учасником “сотні” з Садгори — Юрою Олесем, який взяв із собою не тільки вірну подругугітару, а й двох своїх синівблизнюків — Юрка та Сашка. Хлопці співали Чернівецький гімн “Буковино, ти зелена, Ляно”, “Лента за лентою”, “Мамі” та інші пісні. Концерт вдався, глядачі, аплодуючи, не хотіли ніяк відпускати співаків з імпровізованої сцени. Але голубці так смачно пахли на все лікарняне подвір’я, що бійці, не витримуючи спокуси, вервечкою потягнулися до “столу”. Хто сам собі несміливо набирав їжі, кому допомагали волонтери, але всі просили “добавки”. Молоді дівчатастудентки вишів, зокрема Львівського торговельноекономічного університету, усміхаються й не відходять від своїх підопічних. Річ у тому, що більшість із них ще з Майдану допомагають пораненим. Зараз вони закріплені за кожним відділенням госпіталю та навідуються сюди щодня, крім неділі. Наша гід, віддана своїй справі волонтерка Марія Павлівна Ковальчук, також потверджує, що такого дійства цей госпіталь не знав. Іду до солдатського гурту й дослухаюся: “На цій території ще не було такого прийому. Стільки смакоти, які ви молодці, яке нам свято влаштували. Спасибі вам, дорогі наші”. Як з’ясувалося, це Іван Баланецький і Руслан Терентьєв із десантного батальйону, які вже краще почуваються після поранення, і вдома, у с. Кліводин Кіцманського району, їх чекають рідні. Проте чоловіки щойно оговталися від ран, а вже бачать себе знову на передовій. Кажуть, що ліками їх забезпечують, але якби не волонтери, які беруть їхній біль на себе, вислуховують усі солдатські біди, не знають, як би рятувалися від того тілесного та душевного неспокою. Зауважили, що варто, аби обласні госпіталі були відкриті для воїнів АТО. Рідним легше було б навідувати своїх покалічених синів чи чоловіків. Справді, це проблема, до якої мала б дослухатися наша влада…
Ми ж ідемо виконувати ще одну місію: три інвалідних візки, які нам передали з Америки подружжя Козаків Манолій і Анна, вихідці з с. Брідок, віддаємо тим, хто цього найбільше потребує: Олександрові Бухарєв (Київ), Євгенові Герасимчуку (Вінниця). Михайлові Єдинаку (Львів). До речі, це той самий Мишко, який першим нас зустрічав на східцях. За цей час він встиг одягнутися у вишиванку, а під кінець — у подаровану нами футболку. “Я обов’язково до вас приїду, таке не забудеться скільки житиму… Дякую, дякую, дякую…” — казав він. Але неможливо приховати сльози радості й вдячності, коли до нас підійшли два юнаки на милицях. Один без ноги, інший — без руки, із пораненою ногою. Вони принесли величезний пакет із морозивом. Купили, аби пригостити нас… Тільки зараз, після цієї поїздки, зрозуміли, які дріб’язкові наші проблеми, як ми не вміємо цінувати життя, яке дане нам для самоорганізації, жертовності, єдності, добра, милосердя і — миру, миру, миру!
P. S. “Заставнівська волонтерська сотня” щиро вдячна “Львівській волонтерській сотні”, а особливо Марії Ковальчук, за щирість зустрічі, за чудову екскурсію Львовом та сподівання й співпрацю.
